Коли літають орли

20. Гра. Стратегія.

-Не знаю, чи роблять це тут. А там, звідки я прийшов, колись давно використовували поштових голубів. Користуючись тим, що голуб завжди повертається до своєї голуб’ятні, - пояснив Акселій. – А ці орли мають також повернутися додому. Ось я й покладу записку до коробочки, прив’язаної до лапи орла. Поштовий орел – це звучить! Але завдання буде виконано. А ватажок Гіон буде знати, де зустрітися з вами.

-Для чого? – спитав Латір.

-Щоб передати вам посла із дружиною. Ти із твоїми людьми маєш супроводити його до столиці, куди він і мав потрапити з самого початку. Хай буде сюрприз для усіх, що він, все-таки, прибуде, після того, як зникло безвісті судно, на якому він плив. А, якщо його й знашли згорілим…

-До речі. Я розумію, чому згоріла наша галера. – Аратта посміхнулася, але швидко знову стала серйозною. – Але … що сталося із судном, на якому плив посол? Я ж бачила це сама… Пірати не могли підпалити його, вони були далеко.

-Я ще точно не знаю, хоча здогадка в мене є… Скажу, якщо буду впевнений. Хоча ти теж можеш здогадатися … після усього, що ми бачили та робили. Як би там не було, це зараз не головне. От що потрібно буде зробити…

Акселій поставив завдання, й після цього Латір попрощався та пішов. Бо бачив, що, насправді, й господар, і Аратта стомлені усіма подіями останніх днів. Хоча побачити доньку та пересвідчитися, що з нею усе гаразд, був радий. Провів гостя Авір, - за заких обставин це не можна було вважати порушенням етикету. А Акселій із Араттою, нарешті, попрямували до спальні.

 

Зранку полетіли орли. А одночасно з табору ватажка Латіра виїхали десять вершників, з ним самим на чолі. Двоє з них вели за поводи осідланих коней, у сідлах яких нікого не було.

А трохи пізніше до кімнати, де жили поки що у гірському замку посол Твейського царства із дружиною, завітав ватажок Гіон. Та без передмов сказав:

-Щось ви загостилися в мене…

-І що ж ви хочете … робити з нами? – спитав дипломат. Його дружина, що не розуміла ані слова, дивилася напруженим поглядом. Хоча й здогадувалася, про що мова. А щодо власного чоловіка вона не мала ілюзій: сильною людиною той не був, і тепер лише чекав вирішення власної долі іншими. Як і на захопленій піратами галері. От Акселій Мар, який врятував їх тоді, - зовсім інший, Фітта розуміла це, навіть не маючи можливості із ним поговорити… Але відтоді, як опинилися тут, вони не бачили ані його, ані Аратту. А ці … дикі горці могли зробити з ними, що завгодно. Чи розуміють вони, що таке статус посла? Навряд чи. Можуть хоч вбити, хоч … продати у рабство… Вона чула, але не розуміла, як Гіон відповів:

-Не те, що хотів би… Ви потрапите до столиці. Бо ти потрібен Акселію Мару… А щоб він був упевнений, тобі потрібно написати лист до Ради дев’яти. Про те, що ти чув на тому судні від капітана. Та бути готовим підтвердити це у суді…

-Добре, я зроблю це, - кивнув Хвіссей Довапі. – Тільки потрібен папір. Та перо. Але як ми опинимося у столиці?

-За вами приїдуть. От напишеш – і збирайся. Хоча – що тобі збиратися… Поїдемо туди, де ми зустрінемося з тими, хто буде супроводжувати вас.

Посол подумав, що, дійсно, йому немає, чого збиратися. Та й Фітті теж, бо їхні речі згоріли разом із судном, на якому вони пливли до Аалу. Спочатку на захопленій піратами галері Акселія, а потім тут, вони опинилися, буквально, у чому були. Його дорожню казну, звичайно ж, пірати теж прибрали до рук, і тепер усе необхідне доведеться купувати за кошти посольства. Коли, - якщо, - вони таки опиняться на місці.

Звісно ж, він виклав на папері свої показання, як свідка того, що відбулося із ним на облатку захопленого піратами судна. Особливу увагу приділив, звичайно, героїзму Акселія Мара та тому, яких зусиль той доклав, щоб звільнити самого посла із дружиною, та тому, що сказав капітан Слум Ават перед смертю. Гіон забрав документ та поклав до сумки, а потім запропонував іти з ним. Ще п’ятеро вершників вже чекали; посол із дружиною теж сіли на коней, та усі рушили гірською стежкою, яка спускалася з вержини, де височів замок, спочатку до передгір’я, а потім і до рівнини. Посол був радий залишити ці гори, але … що далі?

Вони під’їхали до невеличкого селища, і на дорозі показалася група вершників, що їхала назустріч. Коли вони наблизилися, стало видно, що усі – вояки в обладунках та із мечами, а деякі – із дивними пристроями, що нагадували луки. Окрім молодої жінки у штанях та сорочці. Той, що їхав попереду, немолодий вже чоловік, підніс руку до шолома та сказав:

-Вітаю вас, подорожні! Я – ватажок Латір Ісар. Пан Акселій Мар просив мене … зустріти вас.

-Я – ватажок Гіон Стувір. Маю супроводити пана посла Твейського царства та його дружину … до зустрічі з вами.

-Схоже, ти вже зробив це, - посміхнувся Латір, роздивляючись обладунки співрозмовника. Він ще ніколи не зустрічався з горцями, хоча, звісно, чув про заклинателів орлів. Та жалкував, що самих птахів не побачив. – Приєднуйтеся до нас, пане посол, пані…

-А ще я маю передати вам дещо. – Гіон дістав з сумки аркуші із записаними послом показаннями. Це була гарантія для Акселія, розуміли усі. Навіть, якщо посол не захоче давати свідчення у суді…

Через декілька хвилин Хвіссей та Фітта приєдналися до людей Латіра, та усі рушили до столиці. А Гіон зі своїми  вояками розвернувся, щоб повертатися до замку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше