Глава 5

   Нажаль дорога виявилася швидкою, як і ніч поряд з нею. Коли я зупинив авто, я ще довго милувався її красою. Не міг собі дозволити розбудити її і відпустити,… можливо назавжди. Я боявся, що це перша і остання зустріч.
   Я простягнув руку, щоб торкнутись її рожевої щічки, і завмерши на пів шляху, зосередив свій погляд на її трішки розтулених губах. Як же мені кортіло поцілувати її, довго, ніжно та неквапливо. Проте, видихнувши я залишив цю ідею при собі, і торкнувшись пальцями її щічки, змусив розплющити очі.
   — Ми, що на місці? — Примружившись, вона дивилася на мене і сонно посміхалась. — Давно ми тут?
   Цим запитанням Ліза ошелешила мене. Вона знала, що я дивився на неї, доки вона спала. Проте, мені не було ніяково за це.
   — Трохи є.
   — Я хоч не хроплю? — Ширше посміхнувшись, запитала Ліза.
   Я засміявся, і досі торкаючись її щічки.
   — Ні.
   — А ти?
   — Я?
   — Так.
   — Не знаю. Не було кому перевірити. — Сумно знизивши плечима, я забрав від її обличчя руку.
   — Можливо…
   — Що?
   — Скоро взнаєш. — Вона почервоніла від власних слів і тихо додала: — Я б була не проти того, що ти збирався зробити.
   Чесно кажучи, я почувався бовдуром, бо геть не зрозумів її натяку. Про, що вона? Що я хотів зробити?
   — Ти про що?
   Ліза засумувала і її посмішка розсіялась, немов зорі перед сонцем.
   — Ні про що. Забуть. — Ліза поклала свою долоню на мою. Відчуваючи її гарячий дотик на своїй шкірі, я немов оживав… прокидався та воскресав. Дивно, скільки відчуттів та почуттів може подарувати людина, котру знаєш – ніч. Але так воно і було. Я за все життя не отримував стільки щастя, яке пробігало в мені венами і доходило до серця. Здавалося, що стукіт мого серця, яке сьогодні прокинулося від сплячки, можна було почути. — Дякую тобі, Яне. За все. Ти врятував мене і подарував гарну ніч.
   — Гадаю, навпаки. Це ти мене врятувала і навіть не здогадуєшся про це.
   Ліза зніяковіла і тихо прошепотіла:
   — Ти не забувся те, що мені обіцяв?
   — Я зателефоную батькам.
   Вона широко та радісно посміхнулась, і потягнувшись за букетом, промовила:
   — Я в тебе вірю.
   — Дякую.
   Ліза взялась за ручку, але я її зупинив.
   — Що? — В Лізиних очах я побачив надію. Чому саме це - не знаю. Але був впевнений, що це надія.
   — Я допоможу тобі.
   Коли я це сказав – надія в її очах кудись зникла. Нічого не розумію.
   — Не варто, я сама. Дякую. — Ліза сумно відкрила дверцята і подивилась на мене, наче щось чекала. Господи, який я далекий від цього всього. Я геть нічого не розумів в цей момент.
   Я вийшов з авто, і обігши його, подав їй руку. Знову цей нереальний кайф від її дотику. Здавалося, що мої ноги желейні. Бляха! У мене були жінки, але зараз здавалося, що я цнотливий юнак, у якого геть немає досвіду. Я боявся її наполохати, боявся того, що буде далі, і зупиняючи свої пориви, - відчував, як шкодую про втрачену можливість.
   Дійшовши з Лізою до її під’їзду, вона попрохала мене потримати букет. Знімаючи мою кофтинку, вона подякувала, знову беручи до рук троянди.
   — Лізо…
   — Що? — Я знову бачив той самий погляд. Надія.
   — Ти завтра… ой… сьогодні, після дев’ятої вечора вільна?
   — Ще не знаю.
   — Ясно.
   — Дивлячись на те, чи зателефонуєш ти батькам. — Посміхнулась вона, торкнувшись там, де моє серце, промовила: — А потім… ти знаєш, що робити.
   — Знаю. — Якщо можна було відірватись від землі, саме це зараз я і робив. Здавалося, що я парую десь у хмарах.
   — Сподіваюсь до дев’ятої?
   — Я зателефоную тобі, після того, як поговорю з батьками.
   — Буду чекати. — Ліза закрокувала до сходинок в під’їзд, захопивши моє серце. — Я не проти, Яне. — Подивившись на мене через плече, з надією та бажанням промовила вона.
   Бажанням. Ось, чого я одразу не розгледів.
   Тепер до тупоголового дійшло!
   Я швидко закрокував до неї, і нахилившись, припав до її теплих вуст. Її рученята обвели мою шию руками, тримаючи водночас букет. Я притиснув Лізу до себе, не припиняючи такого бажаного цілунку. Ми тремтіли, зітхали та здавалося зовсім забули про повітря. Я не хотів її налякати своїм натиском, проте поцілунок давно вже був не цнотливим. Мій Янгол виробляв таке, що я опинявся в Раю.
   Такого я ще ніколи не відчував. Мене наче прошило щастям.
   Відірвавшись від її солодких губ, я посміхаючись, дивився у її сяючі очі, які виказували таке ж задоволення, як і мої.
   — Найсмачніше, що я коли небудь куштував. — Я ледь торкнувся своїми губами її вуст і знову, як дурник посміхнувся.
   Ліза встала навшпиньки і прямісінько біля мого вуха прошепотіла:
   — Підкорюйся почуттям, а не розуму. Так ти міг отримати ляпаса, але все ж таки отримав щось інше… Не думай… Ризикуй. З цього може багато чого вийти прекрасного.
   Вона подивилась в мої очі, хоча… вона дивилась в мою душу – розуміючи її краще ніж я.
   — Лізо, ти з цього світу?
   — Ні. Ти ж сам казав, я – Янгол. — Широко посміхнувшись, вона торкнулась своїми губами моїх, а потім, наче метелик жваво полетіла сходами і зникла у під’їзді. Звідти я почув її голос: — Чекаю на дзвінок.
   Я набрав її номер. Вона підняла слухавку і я почув її сміх.
   — Я ввечері тебе наберу.
   — А зараз, що ти робиш?
   — Слухаю свої почуття.
   Я знав, що вона посміхається і мене це зігрівало.
   — Не забуть про це, ввечері.
   — Не забуду, Янголе. Не за буду. — Я теж посміхався. — До сьогодні.
   — До сьогодні.
   Я поклав слухавку, і всівшись у авто, голосно крикнув на радощах та неповторних емоціях, які вирували в моїй душі.
   Завівши мотор, я якомога швидше мав дістатись дому. Ніч майже дійшла лаконічного завершення, змінюючи свої позицію ранку і новому дню. Я мав бути вдома. Добре, що автівок на дорозі було не так багато, а коли я виїхав на трасу, я міг натиснути на газ. Що я і зробив.
   У мене боліла щелепа, коли я дістався свого будинку та припаркував його в гаражі. Я не припиняв посміхатись та згадувати прекрасне обличчя Лізи, яка спустилась для мене з небес.
   Увійшовши до будинку, я поспішив до своєї кімнати. Треба було прийняти душ та влягтись поспати. Знімаючи кофтину, я ще ширше посміхнувся, як мене не заціпило не знаю. Напевно просто пощастило. Моя одежа пахла Лізою. Цей аромат Раю я міг вдихати безперестанку. Чайна троянда… однозначно її аромат.