Коли настане день

Глава 6

Я склав кофтину і поклав її на стілець біля ліжка. Знявши кепку та футболку, я узявся за блискавку на джинсах, але затуливши штори наглухо, як завжди, я набрав номер мами і чекав, доки почую її голос. Ми не говорили майже місяць і от, я сам телефоную своїм батькам.
   Лізо, ти чарівниця.
   — Алло. Синку? Щось сталося? — Почувся схвильований голос мами.
   — Ні, мам. Все добре. Я просто… просто вирішив зателефонувати і запитати, як ви і сказати, що в мене все добре.
   Я почув, як мама з полегшенням видихнула, а потім заплакала.
   — Ти мене налякав.
   — Мам, вибач. — Я розумів, що завдавав болю своїм батькам та тим, що відгородився від них. Просто не хотів, щоб вони жили моїм життям, яке для нормальних людей – не нормальне. — Я не хотів тебе налякати.
   — Синку, любий мій. Я така щаслива, що ти подзвонив. Як ти?
   — Добре. Без змін, але добре. Ти ж знаєш, що вже нічого не змінити, але я намагаюсь жити повним життям, наскільки це можливо.
   — Знаю, милий. Знаю.
   — Мам, не плач прошу. Я буду частіше телефонувати. Обіцяю. — Мої груди стискало від того, що я не дав змоги моїм батькам обрати. Все вирішив – я. Це не справедливо. Я хочу все виправити. Завдяки Лізі, я зробив перший крок по сходинках. — Як ти, мамо? Вам щось потрібно?
   — Все добре. Дякуючи тобі.
   — Мам ти знову починаєш?! Ти ж знаєш, я можу собі це дозволити.
   — Дім просто величезний. Ти міг просто… купити якусь квартиру…
   — Ні, мам. Не міг. Я хочу, щоб ви з батьком знали, що ви нічого не могли зробити, але ваша любов – дала мені сили прийняти все, як є. Ви завжди були поруч, ви допомагали мені подолати найгірші часи мого життя, - мені ніколи не віддячити вам. — Я не міг більше тримати свої емоції під контролем. Сльози бігли обличчям, обпікаючи шкіру.
   — Ти вже віддячив. Своїм дзвінком і тим, що знову дозволив бути в твоєму житті. — Почувся голос батька.
   На голосному зв’язку. Все, як завжди.
   Я нахилив голову, і ще дужче заплакав.
   — Будь щасливим, - ось твоя подяка. — Додала мама. — Ти щасливий і ми щасливі від цього.
   — Мам… тату… Я зустрів сьогодні дівчину, прекрасного Янгола. Але не знаю, як бути? — Посміхнувшись крізь сльози, я згадував свого Янгола.
   Мама заплакала, остаточно звільнивши емоції, які їй було так важко тримати в собі та промовила:
   — Це все завдяки їй? Ти подзвонив…
   — Так.
   — Вона точно, Янгол. — Мама видихнула. Її голос здригався від сліз.
   — Будь собою. — Татів голос був стриманим, але відчувалось тремтіння від клубка в горлі та сліз.
   — Якщо бути собою… вона втече від мене.
   — Ні. Якщо по-справжньому покохає, не втече. — Мама посміхнулась, я це точно знав. — Зроби все, що б вона була з тобою. Ти все зможеш.
   — Хлопче, тобі вже двадцять п’ять. Роби щось! — Татів командний голос змусив мене засміятись, повіривши, що все в моїх руках.
   Ми говорили з батьками довгих десять хвилин. Це було багато для тих, хто не спілкувався місяць, а іноді і місяцями. Коли я поклав слухавку, я був знесилений емоціями, які наче лавина, одна за одною вишибали з мене невпевненість.
   Лізо, мій Янгол… ти перевернула мій світ. Я все зроблю, щоб твій світ був кращим зі мною. Щоб ти мене покохала. Щоб врятувала моє серце від самотності. Я знаю, - це лише в твоїх руках. Моє серце – вже в твоїх руках. Крихке та до цього часу самотнє, але ти все виправиш я знаю. Я чекав на тебе, навіть не знаючи цього.
   Зі спогадами про її губи на моїх… зі смаком її поцілунку я почимчикував у душ мріяти… та планувати.
  

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше