Коли настане день

Глава 8


«Я зараз відчуваю змішані почуття,
в основному паніку і захват».
                                                                              
Крістіна Лорен
 «Сексуальний зухвалий хлопець».

 

 

 

 

 

Глава 8.

Ян.

   П’ять років тому.
   
   Завалившись з друзями в клуб, я, як завжди відривався по-повній. Маю право, мені лише двадцять. Дівчатам я завжди подобався, і вони самі вішались мені на шию, але зараз я з неймовірною красунею на ім’я Марго. О, ця дівчина зводить з розуму і зачаровує всіх навколо, але всім іншим зась до неї – вона моя.
   Ми відривались з цією неперевершеною білявкою, з пухкими вустами та великими синіми очима на танцмайданчику, забуваючи про все. Ми обіймались, цілувались і танцювали до «зупинки» пульсу. Мені було з нею добре. Вона любила все, що і я – насолоджуватися і ні в чому собі не відмовляти. Я мав на увазі секс, клуби та відриватись, ні про що не думаючи.
   Залишаючи її та своїх друзів Фелікса та Романа на танцмайданчику, я поспішив у коридор, а потім і на вулицю, щоб покурити. Була глибока осінь, прохолода та мряка, а жар в моєму тілі так і сочився через усі пори. Мені було все в кайф. Я палав від почуттів до Марго та від самого життя.
  Я докурив і знову поспішив повернутись. Завмерши в коридорі, я насолоджувався здалеку тією, яка своєю вродою та сексуальністю змушує мене дуріти. Я підняв доверху очі, почувши тріщання. Звук, наче проводка барахлить, чи щось таке. Прямісінько в очі, мені світили неонові лампи, які прикрашали цей клуб вздовж і поперек.
   Знову цей звук,… а потім спалах.
                
   Теперішній час.                                                    
   Я прокинувся о четвертій, поснідав та одразу взявся за телефон, щоб написати Янголу, який снився мені і от зараз в думках.
   А чи не занадто буде ось так на неї напосідати?
  Ні, не занадто.
 
Я швидко написав їй.

   Ян: «Привіт, Янголе. Я виконав обіцянку. Тепер сподіваюсь, що ти виконаєш свою».

 
Я почекав кілька хвилин, але телефон не хотів сигналізувати про появу повідомлення. Якщо сказати, що я запанікував, - це нічого не сказати. Моє хвилювання зростало, як лавина, яка йде і руйнує все навкруги.
   Невже вона передумала? Ні. Я відчував, що вона теж захопилась мною, то чому ж нічого не пише?
   Я набрався мужності і натиснув кнопку виклику, але виявилося, що вона в зоні недосяжна. Можливо лише для мене…
   Важко видихнувши, я поглянув на годинник – п’ята. Як дочекатися дев’ятої години і ще раз набрати її? Як? Я вже божеволію.
   Можливо, вона ще спить і тому я не можу дозвонитись до неї. Так. Саме так. Якщо це мало мене заспокоїти, - тоді ця думка розбилась на друзки. Навіть я – не вимикаю телефон.
   Лізо, невже ти передумала?
   Мені треба було зайняти чимось голову. Що може допомогти, то це тільки робота. Почимчикувавши на другий поверх, я увійшов до свого кабінету, увімкнув комп та ноутбук і розпочав новий проект. Нещодавно я викупив два будинки - один в нас, інший в Лондоні. Тож роботи було вдосталь. Домовитись з потрібними людьми, що до ремонтів та перебудови, якщо вона потрібна. Мій  ріелтор та підрядчик повинні сьогодні ж розібратись з будинком в Києві і вислати мені всі фото робіт, які мають бути виконанні за чотири тижні. А я маю зосередитись на роботі, але Ліза оселилась в моїх думках і я знаходився, наче в ступорі. Гарному ступорі, але який не давав зосередитись на будинках та важливих дзвінках.
   Цілунок на прощання був ідеальним. Пристрасть та ніжність. І таке бажання, яке я не відчував жодного разу в своєму житті. Ця дівчина вкрала мій спокій. Мені вже бракує її сміху та життєрадісності. Я скучив.
   Я знову потягнувся до телефону і знову повне фіаско. Вона поза зоною.
   В грудях стискало. Паніка. Мені бракувало повітря, але треба було взяти себе в руки і вдихнути… видихнути… Вдихнути… видихнути…
   Згадавши недолугі вправи психологів, я знову в них розчарувався. Нічого не допомагало, я продовжував думати про те, що Лізі не було так добре, як мені.
   Ну, нічого я це з’ясую. Сьогодні. Увірвавшись… куди? Я не знаю номер її квартири. Тоді увірвусь до під’їзду і буду гарланити під вікнами. Я ідіот. Тай ще до того ж псих.
   Я подивився у відкритий ноутбук і вбив у пошук по черзі: квіти, прикраси та ресторани. Знайшовши все, для прекрасного вечора, я знову набрав Лізу, але все залишалось так само.
   На годиннику восьма. Я почав одягатись: темні джинси, чорна сорочка від D&G,2 таке ж саме взуття і я… я… задихаюсь від хвилювання. Як мені бути?
   Тремтячими руками я вклав волосся назад і подивився на себе у дзеркало – виглядав, як нормальна людина. Хоча мені до болю у грудях, хотілося заховатись знову до своєї мушлі. Я оглядівся. Моя кофтина, яку надягала Ліза та кепка… можливо одягнутись, як завжди? Ні. Я хочу її зачарувати та закохати у себе, а не навпаки.
   Вдихнув… видихнув… Вдихнув… видихнув…
   Трясця! Не допомагає.
   Всівшись на матрац, я схопив кофтину з крісла і зарився у неї обличчям. Пахло Лізою… трояндами. Я хочу її побачити понад усе на світі. Мені потрібно подивитися їй у вічі і запевнитись, що ми відчуваємо одне і теж саме… або ні.
   Ще раз вдихнувши аромат, який по-собі залишив мій Янгол, я встав. Поклав кофтину там, де вона була і поспішив до дверей. В цей самий час, мені повинні принести моє замовлення.
   Першими я отримав квіти, неймовірні червоні троянди. Потім – прикрасу, і тут до мене дійшло. У неї немає сукні! Я не вгадаю з розміром і зовсім не встигаю, тож я придумав дещо краще.
   Гра – почалась!
 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше