Глава 19

   — Тобі смішно?
   — Ні, ну що ти. — Продовжувала я хихотіти. Я хотіла зжалитись над бідним Яном, тому гукнула командним голосом до Гуни, який наче овечка послухався та поспішив до мене.
   — Жесть. Оце дресирування.
   — Він слухняний… — я засміялась знову, — іноді.
   — Ти сміялась з мене. — Він дивився мені у вічі і я танула наче морозиво.
   Поцілуй мене. Прошу. Ну… ну…
   Ні. Чому?
   — Я так давно не бігав. — Він замислився і додав: — З дитинства.
   — А я бігаю щодня. Гуна в цьому мені допомагає.
   Ми розсміялись.
   — Але ти реально насміхалась, тож я хочу компенсацію. Ти зачепила мою чоловічу гордість. — Він намагався приховати веселу посмішку. Не дуже виходило.
   — І яку ж компенсацію ти хочеш? — Наші погляди зустрілись і далі слова були зайвими. Ян нахилився, я встала навшпиньки, і ми загубились у смачному, ніжно-карамельному цілунку.
   — Я не проти, якщо ти ще з мене посмієшся, а потім… буде це. — Він знову торкнувся моїх губ. Смачно до знемоги.
   — Хочеш я скажу Гуні, щоб знову побіг? — Я посміхнулась і знову отримала поцілунок.
   — Янголе… ти бешкетниця.
   — Є трохи. — Повела я плечем і грайливо підморгнула.
   — Мені це так подобається в тобі. — Чесно зізнався він мені.
   — Приємно це знати. Бо здається мене іноді заносить. — Тихо прошепотіла я. — Нам треба відвести твого нового друга додому і йти куди ми мали.
   — А куди ми мали йти? — Знову допитувався Ян.
   — Побачиш. — Не здавалась я.
   Ми йшли парком, розмовляли та іноді зупинялись для ніжних цілунків. Час йшов швидше ніж хотілося і це було не чесно.
   Дійшовши до під’їзду, де живе хазяйка Гуни, я попросила, щоб Ян зачекав на мене. Він нахилився до пса, узявши його за морду і весело почесавши його, сказав:
   — До зустрічі друже. Завдяки тобі – я отримав найсолодшу компенсацію.
   Я засміялась, а Гуна гавкнув, наче кажучи «Завжди будь ласка».
   — Я зараз повернусь.
   Ми з Гуною швидко забігли на потрібний нам поверх, попрощались і я віддала його власниці.
   Я вийшла з під’їзду і посміхнулась Яну.
   — Ти так швидко.
   — Гуна звичайно не хотів мене відпускати, але…
   Ми розсміялись.
   — Ну, що куди далі?
   Назвавши адресу, я зрозуміла, що він і не здогадується, що саме в цьому напрямку, - от і добре.
   Ми поспішили до автівки Яна, та всівшись, поїхали за адресою. Я дістала телефон з кишені, щоб подивитись чи не було смс від Роксолани. Жодного пропущеного. Жодного повідомлення. Тож ми встигаємо.
   — Поверни у ліво. — Я заховала телефон у кишеню і подивилася на Яна.
   — Це твій новий телефон?
   — Ну… не новий, але так.
   — Ретро.
   Я голосно засміялась.
   — Я також, коли побачила його, подумала про це. Вже навіть і забулась, як таким користуватись, але виявилося – це, як їздити на велосипеді, ніколи не забудеш.
   Ян натягнув посмішку, і нічого не промовивши, звернув у інший бік.
   Я насупилась.
   — Мені треба в одне місце, а потім за планом.
   — У яке?
   — Це сюрприз.
   — Яне я попереджаю, ніяких купівель телефонів, бо я ображусь.
   Ян повернув до мене голову, і хмикнувши, сказав:
   — Звідки ти взнала?
   — Бо заможні хлопці одразу намагаються врятувати бідну «принцесу». Мені цього не потрібно. — В мені знову забурлила злість. Так, можливо я не все сприймаю правильно, але яка вже є.
   — При чому тут це? Я хочу зробити приємне. Мені це нічого не коштує.
   — Спочатку запитай в мене, чи потрібно мені це.
   — Я маю запитувати про подарунки? І про сюрпризи? Про, що я маю ще питати, коли хочу зробити приємне? Може ще про поцілунки? — Він розсерджено подивився на мене, а потім повернув голову.
   — Яне… — Я важко видихнула. — Пробач. Просто в тебе є твоє минуле, а у мене своє… і я не хочу бути чимось, комусь зобов’язаною.
   — Але ти ж знаєш, що це не так.
   — Так, але…
   Я бачила, що він хоче багато розпитати, але змушує себе не робити цього. Здогадуюсь чому, - він не хоче ділитись своїм минулим, тож не лізе в моє.
   Це чесно.
   — Це ті відносини… е-е-е, що були давно? Він був заможним?
   — Так і те, і інше.
   Все ж таки запитав. Ну добре, моя черга.
   — Лізо…
   Я перебила його і запитала:
   — З яких пір ти затуляєш вікна і гуляєш тільки уночі?
   Ян важко глитнув, і стиснувши кермо, поглянув у мій бік:
   — Вже п’ять років.
   — Чому?
   Його руки затремтіли і він вчепився за кермо з новою силою. Я бачила, як він часто задихав, а язик проходив по сухих губах.
   — Це болюча тема.
   — Розумію, але іноді варто поговорити з кимось. Ти був у психолога?
   — Ти завжди запитуєш все прямісінько у чоло?
   — Якщо чесно, то так.
   Ян сумно посміхнувся і похитав головою.
   — Так. Був. — Важкий вдих і видих. — Їх було не менше ніш пальців на руках. Жоден не допоміг.
   — Ну… тепер у тебе є я. І я завжди вислухаю. — Я поклала на його руку свою. — Яне, зверни будь ласка у інший бік. Зайдемо в дитячий магазин.
   — Що? Навіщо?
   — Якщо ти хочеш зробити приємно мені, - тоді замість телефона, ми купимо дещо інше.
   — З радістю. — Ян примружився і запитав: — Ми знову їдемо до якоїсь сім’ї?
   — Ні. Але теж у гості.
   — Лізо, ти суцільний секрет.
   — Так, як і ти.
   Ян посміхнувся та звернув до магазину, який ще на радість працював. Ми скупили багато цікавих настільних ігор, і розрахувавшись, знову всілись у авто та поїхали у гості.
   — Куди повертати?
   — У лівий бік. Ми майже приїхали.
   Як тільки Ян повернув куди я йому вказала, у нього округлились очі.
   — Дім для літніх людей? Ти тут працюєш? — Він зупинив авто і обернувся до мене.
   — Колись підробляла, а зараз навідуюсь до старих друзів. — Мене пробрав сміх і я ледь промовила: — Якось двозначно вийшло.
   Ян засміявся, і дивлячись мені у вічі, запитав:
   — Як тебе вистачає на всіх, Лізо? Де ти береш стільки енергії, яку не рахуючи віддаєш іншим?
   — Я люблю життя. Люблю людей. Мені подобається допомагати та бути корисною.
   — Мені хотілося б так само.
   — Я тебе навчу. — Підморгнувши, я додала: — Бери пакунки і пішли.
   Ян, як завжди галантно відчинив мені дверцята авто, подаючи руку. Ми поспішили до будівлі, де на нас чекала Роксолана, завідувачка будинку для літніх.
   Представивши Яна Роксолані, я повела його до друзів.
   Я широко посміхалась, чуючи радісні зойки та привітання моїх любих у минулому підопічних, а тепер друзів.
   Я знайомила Яна по ходу нашого переміщення по кімнаті. Спершу ми підійшли до Павла, якому вже дев’яносто п’ять років, він тут зі своєю жінкою, панянкою, яка ще дуже молода, - лише дев’яносто три. Її звуть Марго. Очі у цих двох, - і досі сяють від кохання та ніжності один до одного. Потім ми пройшли до Дмитра, який і досі мав поставу генерала. Вісімдесят років – це нічого, для того, хто молодий душею. Він саме такий. Дмитро мабуть знає усі анекдоти світу, тож тут постійно весело та гамірно. Привітавшись і з ним, ми поспішили до моєї тезки – Єлизавети. Вона щиро та щасливо посміхнулась до нас, і торкнувшись моєї щоки зморшкуватою рукою, промовила:
   — Привіт, онучко.
   — Привіт, люба. Як ти?
   — Ще один день… Ще один ранок – це ж прекрасно! — Єлизавета повернула голову до Яна, і привітавшись, запитала: — В твоїй душі теж сонце світить – я бачу. — Ось тут. — Вона торкнулась пальцем там, де б’ється його серце.
   — Завдяки Лізі. — Широко посміхнувся Ян.
   — Ми вам дещо принесли. — Радісно я почала діставати ігри з пакету: шашки; шахи; нарди і улюблене лото Єлизавети.
   — О, Лізо! Це ж моє улюблене лото. Давайте зіграємо! — Плеснувши зморшкуватими руками, Єлизавета засміялась.