Глава 22

   Подивившись на сходи, я поспішив на другий поверх до спальні, щоб попрацювати. У мене два нових будинки, які потребують моєї уваги та коштів. За останніх два роки мій капітал зріс до таких висот, що я б і сам ніколи не повірив би. Через те, що моє життя так змінилось, я мав себе кудись подіти, тому взявся за роботу, яка не потребувала того, щоб я виходив удень. Перші свої гроші я заробив через інтернет, допомагаючи своєму знайомому з житлом. У мене вийшло. Я втягнувся в це і отримую кайф від своєї роботи. Я можу дозволити собі так багато, а те, що не купується… не знаю, як зробити своїм.
   Я подивився у телефон, і увійшовши до папки фото, посміхнувся. Коли Ліза солодко спала поруч зі мною я сфотографував її.
   Лізо,… мій Янгол… я дам тобі все, що ти забажаєш. Ти, як ніхто на це заслужила. Твоє велике добре серце змінює цей світ на краще. А я – хочу змінити твій світ та подарувати все необхідне. Ти можеш жити таким же активним життям, але бути поруч зі мною… хоча б вночі.
   Поглянувши ще раз на фото, я згадав її поцілунки і на декілька довгих хвилин просто покинув цей світ.
  
                                                                *****

   Мене розбудило гупання у двері. Я майже всю ніч не спав – працював і от тепер хтось гамселить в мої двері,… і вривається в мій простір. Я одягнув сірі спортивні штани та босоніж спустився на перший поверх ізавмер. Мій домофон з камерою чітко показав мені хто за дверима – Ліза.
   Янголе, що ти тут о такій годині робиш?
   Я натиснув на кнопку і промовив:
   — Привіт, Янголе. Я зараз відчиню. Заходь.
   Сказати, що мене затрусило це нічого не сказати. Я чекав на неї, не знаючи, як спертися чи зложити руки. Все було не так, але як тільки до кімнати вбігла Ліза з посмішкою, яка врятує світ, а це означало і мене – я забувся, що хвилювався.
   — Привіт, Яне. — Вона підійшла до мене і обвила мою шию руками. — Нічого, що я прийшла? — За цими словами послідував цілунок, ніжний та солодкий до болю.
   — Щоб не запитувати мене про таке, - можеш залишатись тут зі мною. — Це я щойно бовкнув? Я ж її налякаю.
   — Добре.
   — Ти це зараз серйозно?
   — А ти?
   — Я так. А ти?
   — Теж.
   — Це реальність, чи я сплю?
   Ліза вщипнула мене за плече. Скривившись, я потер долонею місце, яке засвідчувало, що я не сплю.
   Що я накоїв? Як ми будемо жити разом? Вона не зможе… вона втече. Я буду, як відкрита книга і це знищить все, що між нами зараз є. Я хотів, щоб все йшло крок за кроком, а зараз це стрибок з парашута, причому інструктор просто дав копняка і сказав – «лети».
   Паніка. Тремор. Задуха. Я намагаюся триматись так, щоб Ліза цього не помітила, але я знаю, як виглядаю в такі хвилини.
   — Вдихни… видихни. Є якийсь ритуал, яким ти користуєшся? Яким «наче» пригнічуєш ці напади паніки? — Запитала Ліза і у мене ледь очі з орбіт не повистрибували.
   Як? Звідки вона знає про такі речі?
   — Рахую. Я… рахую.
   — От і порахуй. Хоча це не вихід, але якщо тобі зараз це потрібно – зроби це. — Ліза торкнулась мого обличчя долонями, заспокоюючи мене таким чином. Я рахував, дивлячись їй у вічі – це було для мене дивно і водночас настільки інтимно, що на тілі з’явилась гусяча шкірка. Я впустив її в своє життя, відкрив ті двері, в які ще нікому не дозволяв зайти. І я відчув себе щасливим. Навіть з панічною атакою, - можна почуватись щасливим,... як виявилося. — Лізо,… звідки ти знаєш про панічні атаки?
   — Багато читаю. Усім цікавлюсь. А ще є програми про такі…
   — Розлади. — Завершив я.
   — Ні. Я б сказала – особливість. В кожному з нас є щось таке – дивне. Просто не всі це демонструють. Хтось підіймає на удачу монетку,… інший – гризтиме ручку, щоб заспокоїтись, а я… мию руки та прибираю, як навіжена. А ще… як ти помітив, я якась гіперактивна. — Засміялась вона і опустила з мого обличчя руки, прямісінько на мій оголений торс. Я забувся, як дихати – яке тепер мені було діло до цифр. Її теплі долоні на моєму тілі – захопили мене зненацька, я і забувся, що без футболки. Це було так приємно… Я так бажав, щоб її руки обіймали мене… торкались…
   Ліза почервоніла, зрозумівши, де саме її долоні. Забравши їх, вона голосно глитнула, виказуючи себе.
   — Я люблю твою гіперактивність… і мила у мене вдосталь…
   — Ага і вода в крані у тебе є. — Засміялась вона.
   — Лізо…
   Я накрив її губи своїми, і притиснувши до себе, дав розгулятись пристрасті, яка вирувала між нами. Мої руки блукали її спиною, попереком… іноді торкаючись сідниць. Я чув її зітхання і втрачав голову, але треба було зупинитись – я не хочу, щоб вона пригала з парашутом через копняк. Не хочу наполягати чи змушувати її до швидких рішень, особливо, що стосується сексу.
   Зупинивши наш цілунок, я посміхнувся до свого Янгола. До мого гіперактивного, солодкого Янгола.