Коли настане день

Глава 30

                                                        *****

   Прокинувшись вже після того, як ми вдруге пізнавали радощі бути разом, я обережно встала з ліжка, одягнула білизну і щоб не розбудити Яна, який мабуть вперше за довгий час спав вночі… ну майже спав, я одягла його футболку, яка висіла на стільці. Я стояла біля ліжка і дивилася на його спокійне, гарне обличчя, на якому не було смутку чи страху… він був смиренно втомленим та гадаю задоволеним так, як я.
   Я тихо пройшла до дверей, і вислизнувши в них, спустилась до кухні, щоб приготувати сніданок, доки Ян спить. Почуваючись на сьомому небі від щастя, я наспівувала Frank Sinatra «I Love You Baby» та посміхалась, наче дурненька. Мені так добре ніколи у житті не було. І хоча скрізь були щільно затулені штори, в моїй душі було світло. Я швиденько знайшла все необхідне для омлету з томатами, сиром та зеленню та розпочала готувати.
   Коли все було готовим, я хотіла піти до спальні та розбудити Яна, але саме в цей момент я почула кроки.
   — Доброго ранку, Янголе. — Він був в одних спортивних штанях з низькою посадкою. Його тіло ліпив Господь – Ян був бездоганний. Я глитнула і він посміхнувся. Він все зрозумів і я зашарілась.
   — Доброго ранку, Яне. — Я розвернулась, щоб хоч якось приховати свої неймовірно червоні щічки, але він підкрався позаду мене і обійнявши, поцілував мене за вушком. — Сніданок?
   — Так, дякую. — Він знову поцілував мене, відчуваючи моє тремтіння. — Я теж милуюсь тобою, Янголе.
   — Ти дуже впливаєш на мій індикатор під назвою «як сильно я можу почервоніти».
   — Люблю, коли ти червонієш. Ти така мила, така ніжна і моя.
   Я знову розвернулась. Я в його обіймах і ми дивимося у вічі одне одному до тих пір, доки кавоварка не подала сигнал, що кава приготовлена.
   — Кава…
   — Ага… — Він нахилився і поцілував мене у носик, а потім у щічки,… і врешті решт у губи.
   Поцілунок такий солодкий, такий рідний, як я прожила так довго без його губ не знаю, але скуштувавши стільки кохання, я хочу прожити з ним вічність. Мені байдуже, що у нього є проблеми, у мене вони теж є, як і у всіх. Мені важливо лише одне, щоб ми були разом.
   Його губи ще раз ніжно-ніжно торкнулись моїх, і він подивившись на мене, щасливо посміхнувся.
   Ми сіли за стіл навпроти одне одного, і побажавши «смачного!», розпочали сніданок. Ми спілкувались про все і ні про що. Нам кортіло дізнатися так багато одне про одного, що не знали з чого розпочати. Згадуючи дитинство та підлітковий вік, ми обходили важливі теми. Ранок був не для цього. Коли ми на мить замовчали то зрозуміли, що поспішаємо з кількістю запитань тому і починаються паузи. Домовившись про те, що будемо запитувати одне одного по мірі надходження запитань, нам стало якось просто… вільно та зникла та незручність.
   — Мені сьогодні треба вигуляти собак, сходити до тітоньки на роботу, а потім…
   — А потім ти будеш вся моя.
   Я широко посміхнулась.
   — Так.
   — Що б ти хотіла ввечері робити? — Промовивши це, він розчервонівся і я зрозуміла, про що він подумав.
   Я встала зі столу, і нахилившись до його вуха, відповіла на його запитання, яке він навіть не озвучив.
   — І це також. — Цмокнувши його в щоку, я випрямилась. — Я б хотіла прийняти душ… можна?
   Ми зустрілись очима і я побачила насуплений та невдоволений вираз обличчя Яна.
   — Ти тут живеш, Лізо. З цих пір – це твій дім. Роби будь що і коли забажаєш. — Він встав, і підійшовши до комоду, біля книжкової полиці, вийняв з шухлядки ключі і простягнув їх мені. — Ось це, — він вказав на невеличкий ключ, — від будинку, а це — від авто. Це тобі.
   — Яне… від будинку я візьму, а от від авто…
   — Лізо, прошу… звикай до того, що все моє – тепер твоє.
   — Яне, мені приємно, але ми…
   — Не одружені. Це я знаю. Сподіваюсь, ми це колись виправимо. — Він підморгнув мені і додав: — Але мені потрібна слухняна дружина. — Засміявся він, а я скривилась, наче лимон з’їла і звичайно Яна це не оминуло. — Що таке?
   — Нічого. Просто, я не буду, як та собачка – слухатись у всьому. — Важко задихавши, я відстібнула від зв’язки ключ від авто і поклала його на стіл.
   Ян стояв і кліпав очима, не розуміючи, що зі мною. Я і сама не знала, за що на нього накинулась. Просто, я наче злякалась, що мене знову намагаються задобрити… змінити… за допомогою грошей та подарунків. Це відчуття виявилося нікуди і не зникало.
   — Лізо, я не збираюсь тебе дресирувати, а тим паче, я не казав, що ти повинна мене у всьому слухатись. Це був невдалий жарт, вибач якщо я щось сказав не те. Я не хотів тебе засмутити. — Він торкнувся моєї щоки, заспокоюючи мене, але я бачила і відчувала, яке сильне хвилювання охопило його. Він був розгубленим і я знала, що він не проти порахувати, як це завжди робить. Мій бідний Ян. Я така жорстока з ним була цієї миті. Він не винен, що я так ставлюся до подарунків та грошей.
   — Яне, пробач. Це все мої «таргани». Ти не винен. — Я встала навшпиньки і обійняла його за шию, міцно притискаючись до нього, наче ховаючись від світу. — Я не хотіла тебе образити. Просто…
   — Просто є минуле, так? — Він погладжував моє волосся, спокійно та ніжно і я повільно приходила до норми.
   — Так. — В моїх очах забриніли сльози і це не через минуле, а через те, що я образила Яна. — Пробач. — Тихо заплакала я, все щільніше притискаючись до нього.
   — Лізо, мила моя… кохана моя… Все добре. Тебе немає за що вибачати. — Він цілував мене у маківку та погладжував волосся. — Я хочу тебе зцілити.
   — І ти це робиш. — Я подивилась йому у вічі і посміхнулась. — Кожного разу, коли я біля тебе, я зцілююсь.
   — Так само, як і я біля тебе, мій Янголе. — Він поцілував мене і тихо додав: — То, які в нас плани на вечір? Хочеш кудись піти?
   — Ні. Я хочу провести його тут, з тобою.
   — Я тільки за.
   — Тоді я в душ, а потім до роботи. — Я поцілувала його в підборіддя і посміхнулась.
   — Лізо, коли ти хочеш перевезти речі від подруги?
   — Можна сьогодні.
   — Тоді я заїду по тебе.
   — Добре. Давай о п’ятій… Ой, о восьмій. — Виправилась я, розуміючи, що для нього о п’ятій це зарано.
   — Ти не мусиш чекати мене аж до восьмої. Приходь тоді додому, а потім ми разом поїдемо забрати твої речі.
   — Не хвилюйся, мені все одно треба їх спакувати.
   — Точно? Бо ми можемо…
   — Все просто чудово. — Цмокнувши Яна в губи, я торкнулась його щоки. — Я в душ.
   — А я поприбираю тут все.
   — Ой! Я тобі допоможу.
   — Ти приготувала сніданок - з мене миття посуду. — Посміхнувся Ян і поспішив зібрати брудний посуд.
   — Дякую, Яне.
   Він мені лише підморгнув та продовжив прибирання, а я поспішила до ванної.
    Зупинившись біля спальні Яна, та моєї кімнати, в яку вночі я так і не потрапила, я задумалась – до якої ванної мені йти? Я не запитала і тепер була в повній розгубленості і не знала, як вчинити. Проте… якщо ми провели цю ніч… та ранок разом, було б логічно, напевне, піти до ванної Яна. Так я і зробила.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше