Глава 44

    Після нашого знайомства з Сонечком минуло вже два тижні, ця дівчинка перевернула мій світ. Ми такі з нею схожі і це так дивно… і водночас ні. Вона дійсно стала моєю. Це таке сильне почуття, яке мені не доводилось відчувати раніше, батьківська любов особлива. Я хочу, щоб ця дівчинка була поруч, але і боюсь, що не виправдаю її сподівання. Моя невпевненість та страх в тому, що я чогось не зможу їй дати, змушує мене іноді повертатись до рахувань і це бісить. Я не хочу цього робити, але… паніка перемагає. В мені так багато любові, яку я хочу відавати Лізі та Сонечку. Я хочу ставати кращим та боротися зі своїми проблемами, але іноді це так важко.
   Декілька ночей підряд, я не можу спати. Паніка проникає у все моє тіло та сковує. Я сиджу на ліжку, на кріслі… підлозі, доки Ліза тихенько спить. Я дивлюся на неї і все гадаю, чи зможу я подарувати їй те життя, яке вона заслуговує. Саме в такі моменти, коли мене наздоганяють такі запитання я відчуваю панічні атаки. Я рахую… стискаю руки, які від нелогічних страхів починають тремтіти,… я важко дихаю, а чоло все покривається холодним потом. Я ніколи раніше не усвідомлював, не думав та не розумів, як людям живуть з фобіями та панічними атаками, доки сам не познайомився з ними і вони стали зі мною одним цілим. Можна боротися зі страхами, які мають логіку, а коли це ОКР – контролювати це занадто важко. Ти прокручуєш немов пластинку одне і теж,… одне і теж… і здається цьому немає кінця. Кожна людина чогось боялась в один із моментів свого життя. Її паралізувало чи навпаки, а я це відчуваю кожнісінького дня. Я гадав, що все зможу, що зможу подарувати Лізі хороше життя, але як якщо я не можу зараз контролювати себе. Я знову задихаюсь від того, що не знаю, яке майбутнє чекає її зі мною. Я не хочу, щоб вона страждала. Не хочу, щоб одного разу вона пішла.  
   Я знову не маю спокою, ні сну… Я знову рахую.
   Один… два… три…
   Підійшовши до вікна, я обережно забрав ролет. Я подивився у вікно.  Давно я цього не робив. Правда зараз ніч і я для мене це прийнятно. Тьмяне світло місяця та ліхтарів просочувалося у нашу кімнату. Один із ліхтарів почав згасати, а потім знову світитись… і так декілька разів. Мене заціпило. Я наче опинився там, де почалася моя проблема. Дихання стало переривчастим, я відчув тремор, який не давав моїм рукам спокою, а серце невгамовно стукало об ребра. Страх.
   Один, два, три,… чотири,… п’ять…
   — Яне, що таке коханий? — Я повернув голову, витираючи холодний піт з чола. Очі Лізи дивилися на мене у притул, вона знала, що зі мною коїться і миттю спустилась з ліжка та підійшла до мене. — Яне, все гаразд коханий. Все добре. — Вона обійняла долонями моє обличчя і знову прошепотіла: — Я тут, я поруч… все добре. Вдихни та видихни… дихай мій милий,… дихай.
   Я вдихав та видихав, а мій стан не міг змінитись, я зосередився лише на страху, який з’їдав мене з середини. Я хотів зупинитись, але не міг.
   — Нам не можна бути разом. Я псую тобі життя, далі може бути ще гірше. — Коли ці слова злетіли з моїх губ, я на мить помер. Ми дивилися одне на одного і мовчали, розуміючи, що тепер не буде, як було.
   — Що ти кажеш? Яне, як ти можеш таке казати? — В її очах застиг страх та нерозуміння. Це накоїв я.
   — Це правда Лізо, це правда. Я щойно дивився на ліхтарі… один із них погаснув і знову увімкнувся. Я згадав той день… — Я важко задихав вдруге, забуваючи про все, окрім страху всередині грудної клітки. — Я не зможу подарувати тобі нормальне життя. Не зможу.
   — Я все зрозуміла. І я точно знаю, що мої вмовляння чи докази того, що все буде гаразд не подіють,… тож… я просто зберу речі та піду.
   — Лізо… я не хочу цього, я кохаю тебе.
   — І я тебе. Але, я б тебе ніколи не покинула, а ти мене так.
   Ліхтарі остаточно вимкнулись. Скоро світанок і я затулив вікна щільно-щільно.
   — Лізо…
   — Я не хочу більше тебе слухати. Ти все вирішив за нас обох, але я приймаю твоє рішення. — Ліза поспішила до шафи, щоб скласти речі. Я дивився на те, як моя половина, як мій центр всесвіту йде. Страх мене подолав.
   — Куди ти підеш?
   — Нехай тебе це не хвилює.
   — Лізо,… я — простягаючи їй ключі від нового особняка, який нещодавно придбав, я побачив в її очах огиду. — Візьми… прошу.
   — Тобі ще раз повторити? Я не продаюсь. Мені не треба дякувати таким чином, що я пожила з тобою деякий час. Ти мені заплатив сповна: я тут жила, їла,… спала,… робила все, що хотіла, тож ти розрахувався. Дякую. — Ліза схопила валізку, і пройшовши повз мене, поспішила піти.
   Я вийшов з кімнати, подивитись на неї востаннє. Попрощатись зі своїм «днем». Вона йде і світло з мого життя зникне.
    Кроки Лізи ставали все далі і далі… Двері з гучним ударом зачинились і я залишився зі своїми страхами наодинці.
   Це був мій кінець. Я зруйнував все, що було між нами. Я зруйнував все, заради чого варто жити, заради чого і існує життя.
    Раз… два… три…
   Я взяв вазу та кинув її об стіну, я почав все довкола ламати та розбивати. Я сердився, я був лютий на свою хворобу, яка не дала мені змоги бути з Лізою. Я злився на себе, що не зміг контролювати себе, що не зміг впоратись,… що я не зміг побороти свої страхи.
   Мої ноги підкосились, я плакав, немов немовля. Всівшись на підлогу біля ліжка, я затулив обличчя руками і дав волю сльозам та емоціям. Важко коли тебе контролює страх, а не ти його. Коли ти не можеш опиратись безглуздим нападам, які нав’язують тобі весь спектор страху та паніки. Важко коли ти не можеш щось контролювати, але є бажання. Парадокс. Дилема. Безглуздя. Я втомився. Я так втомився від того, що я безсилий. Втомився від того, що я піддаюсь раз у раз своїм «глюкам».
   Пробач Лізо,… пробач мій Янголе за те, що зруйнував твою довіру. Вибач, що зруйнував наш казку. Пробач. Пробач мільйон разів. Я так сильно тебе кохаю. Я бажаю тобі всього найкращого, а зі мною ти навряд чи отримаєш щасливе життя.
   Я так тебе кохаю. Я так сильно тебе кохаю, моя Лізо… мій Янголе.