Глава 45

«Вчора тривало вічно.
Завтра не було ніколи. До тебе.

«Агресор»
 Пенелопа  Дуглас
                                                                               
 

Глава 45.
  Ліза.

  Дійшовши до парку, я всілась на лавку, поставивши валізу біля себе. Сказати, що з моїх грудей вирвали серце – це нічого не сказати. Біль відгукувався в кожній клітинці тіла. Мені було так погано, що здавалося от-от і мене виверне навиворіт. Шлунок скрутило, а до горла підступила нудота. Я затулила рукою губи, намагаючись припинити спазми. Не знаю, чи колись ще так плакала, як зараз. Струмки сліз обпікали щічки,… підборіддя. Я не могла заспокоїтись, попри те, що знала, - Ян захоче мене повернути. Він не зможе без мене, як я не можу без нього. Проте, я твердо вирішила, що він так просто мене не отримає. Ян скривдив не мене, - він скривдив нас, тепер має зрозуміти, як воно бути самому, як воно бути зі своїм рішенням та його наслідками.
   Я дістала з кишені телефон і набрала маму.
   — Привіт, матусю.
   — Привіт, моя дівчинко. Як ти? У тебе все гаразд? — Схвильовано запитала мама.
   — Не зовсім.
   — У вас з Яном все добре?
   — А з Сонечком? — Підключився тато.
   Я схлипуючи, все розповіла мамі і татові. Мене кликали до себе у Вінницю, але я твердо вирішила, що не покину Яна та Сонечко. Батьки вислали кошти одразу після нашої розмови. Я миттю пройшлась по оголошенням в телефоні, про оренду недорогого житла. Знайшовши те, що шукала, я поїхала сплатити за нього, залишити речі та поспішила до Сонечка. Мені треба було її побачити, обійняти та зігрітись її теплом.
   — Мам… ой! Лізо, ти плакала?
   — Ні. Чого ти так думаєш?
   — У тебе ніс і очі червоні, як в мене, коли я плачу. — Її маленька долоня торкнулась мого обличчя, і я поцілувала маленькі пальчики.
   — Ти у мене така розумна дівчинка. — Посміхнулась я крізь сльози.
   — Чому ти плакала?
   — Деякий час ми не зможемо бачитись з Яном.
   — Чому? — Її оченята розширились і вона засумувала.
   — Ян по роботі їде у інше місто.
   — Але ж він приїде?
   Я дивилася, як пальчики Сонечка почали викладати олівці за розміром, це означало одне – у неї панічна атака. Я мала її заспокоїти і себе також.
   — Так. Звичайно. — Я була впевнена, що він повернеться. Впевнена, як те, що я Ліза.
   Її оченята подивились на мене.
   — Чесно?
   — Чесно, моя мила. Чесно. — Я посміхнулась. — Давай розфарбуємо принцесу.
   — Давай! — Радісно плеснувши в долоні, Марія всілась за розмальовку, забуваючи про свої страхи.
    Її «глюки» почались тоді, коли прийшло розуміння, що я їй поки що не мама і вона має залишатись тут. Моє серце кожного разу розривалось на частини, коли я лишала Марію та йшла, не знаючи чи знову побачу її. Одного разу її вже ледь не забрали від мене, але все обійшлося. Знову пережити таке, я не хочу. Це понад моїх сил.
   Я розфарбовувала з Марією принцес і намагалася посміхатись та вдавати радість. Не хочу, щоб вона засмучувалась через мене.
   Дві години промайнули не помітно і я знову мала йти, щоб завтра повернутись.
   Я йшла дорогою, яка вела до Яна, але зрозумівши, що я не живу більше там, розвернулась і почимчикувала в іншому напрямку.
   Мій телефон був вимкнений, я не хотіла чути Яна, не хотіла читати від нього смс. Я хотіла зараз лише одного, щоб все виявилося сном і я прокинулась біля свого коханого Яна, який не вирішує все за всіх. Проте… все це не сон. Особливо моє нове житло.
   Я сама. Все дивно і неправильно.
   Зачинивши двері, я поспішила до ванної вмити обличчя, а потім вирішила трохи полежати та обдумати, що робити далі.
   Лягаючи на диван, мені все було не так, - особливо одна річ. Я встала і поспішила до вікна, щоб опустити ролети.
   Так набагато краще.
   Я знову лягла і не зрозуміла, як почала позіхати крізь сльози. Повернувшись на бік, і звернувшись калачиком, я почала засинати.
 
                                                           *****