Глава 53

                                                        *****
  Минуло кілька днів і от ми сиділи з Яном у кабінеті директора дитячого будинку, та тремтіли, чекаючи на появу Сонечка. Це не просто прихід сюди, як завжди – це останній прихід сюди, бо наша дівчинка – стане нашою назавжди. Я нарешті зможу їй сказати доня, а вона мені – мама.
   О, Боже! Я буду мамою.
   До мене зараз почало доходити, що ми дійсно будемо разом назавжди. Хоча за всі ці п’ять років, Марія завжди була моєю донькою, я немала на
неї прав офіційно, але сьогодні все зміниться.
   Моє дихання стає все важким та переривчастим. Серце здається проб’є ребра, і я от-от замлію. Хвилювання стає майже осяжним, його можна відчути в цьому невеличкому кабінеті. Я почала тупотіти ногами в очікуванні. Ян схопив мою руку, стиснувши її, подивився на мене теплим, спокійним поглядом, хоча я знала точно, він хвилюється, ще більше ніж я. Мій коханий Ян, мій чоловік. Я подивилась на наші руки, де поблискували обручки, а потім посміхнувшись, підняла голову і зустрілась з ним очима. Кохання, безмежне кохання я бачила в рідних очах. Я по-троху заспокоїлась, дивлячись в його очі. Він ніжно пестив мою руку і я приходила до нормального стану, доки двері не відчинились, і до кабінету не увійшла директор та наше Сонечко.
   Марія була, як наполохане пташеня, яке не знало, що на неї чекає, але раптом вона підняла голову і засяяла, побачивши нас з Яном.
   — Лізо! Ян! — Вона кинулась до моїх рук і я гадала, що вона мене не відпустить ніколи. Я теж.
   — Моя дівчинко, моє Сонечко. — Я цілувала її теплі, м’які щічки та не могла повірити, що все це насправді.
   — Ви прийшли мене навідати? — Запитала вона і подивилась то на мене, то на Яна, який посміхався широко та задоволено.
   — Ми прийшли, щоб забрати тебе, донечко. — Мовила я, дивлячись у її оченята, які так давно чекали на ці слова.
   — Ти мене забираєш? — Перепитала вона і моє серце стиснулось, щоб з новою силою забитись в грудях.
   — Так. Ми з Яном тебе забираємо. Ми… твої…
   — Мама та тато? — Марія чекала на слово «так» з таким поглядом, який я не забуду ніколи. Надія.
   — Так. Ми тепер твої мама та тато. — Сказав Ян, та ще ширше посміхнувся, почувши власні слова.
   — Чесно? — Тихо запитала Марія.
   — Чесно. Чесно. — Я обійняла її так сильно, як тільки можна.
   — Я тепер можу називати тебе мамою?
   — Так.
   — А тебе Яна, можна називати татом?
   — Так, доню. — Ян підморгнув їй і відкрив свої обійми. Сонечко опинилась в його руках, і він обійнявши її, запитав: — Готова їхати додому?
   Вона посміхнулась, та похитавши головою, відповіла:
   — Так! Так!
   — Тоді можемо йти. — Він поцілував її щічку, і встаючи разом з нею зі стільця, подякував за все директорці та вийшов з кабінету, залишаючи нас удвох.
   Я заплакала, дякуючи та обіймаючи Галину Павлівну. Ця жінка завжди була поруч, завжди підтримувала мене та Сонечко. Вона завжди допомагала нам бачитись з моєю дівчинкою і робила це на протязі п’яти років.
   Широко посміхаючись, я промовила:
   — Галино Павлівно, у нас з Яном є для вас подарунок. — Я підійшла до вікна і покликала її.
   — Це що? — Поглянула вона у вікно.
   — Це робітники.
   — Для чого?
   — Вони поставлять нові дитячі гойдалки, замінять деякі меблі у класах та підлатають дах, який так давно протікає.
   — Лізо?! Моя дівчинко! — Вона кинулась обіймати мене і дякувати.
   — Ви дуже гарна людина. Дякую, що завжди допомагали мені і Марії. Я ніколи цього не забуду. Ми будемо навідуватись. Ми з Яном будемо допомагати чим зможемо.
   — Дякую вам обом. Щастя вам та вашій родині. — Вона відпустила мене з обіймів та витерла сльози. Посміхаючись, вона сказала: — Я щаслива, бачити твою посмішку.
   — Дякую. Дякую за все. — Ми ще кілька хвилин поговорили, попрощались, і я вийшла з кабінету, до своєї сім’ї.
   — Мамо!
   Я почула слова на які тепер могла реагувати. Мені було дозволено найбільше багатство в світі – я тепер мама.
   — Донечко. Моя доня. — Я хотіла куштувати і куштувала ці слова на своєму язиці. В моєму серці розливалося тепло та чисте почуття материнської любові. Душа наповнювалась щастям. Я щаслива.
   — Пішли додому. — Мовив Ян і узяв мене за руку, та тримаючи під боком Сонечко, він посміхався нам. Ми йшли до виходу, де на нас чекало нове життя.