Глава 8

 До півночі знову почався дощ, недарма весь день був пасмурним.  Спалахнула блискавка і освітила мою кімнату, чітко вимальовуючи кожен предмет в ній. Вдарив десь далеко грім. Я любила грозу, не знаю чому, але любила. Після тієї аварії, думала, перестану, але все залишилося, як і раніше.  Принаймні, що стосується цього. Я лежала в ліжку і слухала завивання вітру, схожого на стогін пораненої тварини. Такі асоціації виникали в моїй голові, напевно, тому що такою була і я, частково. Самотньою й розгубленою. Дивно, але вночі все стає гострішим: нюх, слух, біль, вина, відчай… Не можна себе жаліти! Але, Господи, скільки разів я задавала собі одне і теж питання: чому я?  Кажуть, час лікує. Можливо. Однак стара рана завжди дає про себе знати, і не важливо, скільки часу минуло! Як же мені не вистачало батька: його мудрих порад, усмішки, просто обіймів, розмов ввечері про те, що сталося за день.

  Він навчив аналізувати мене свої та вчинки інших. Тож лягаючи спати, я завжди все розкладала по поличках, акуратно і на рівні купки, як речі в моїй шафі. Іноді це допомагало уникати помилок в майбутньому, або виробити нову тактику поведінки, в разі поганих результатів попередньої.

 Сьогодні був дуже насичений день в емоційному плані, і я думала, доберуся до свого ліжка і впаду без задніх ніг. А тепер ось втупилася в стелю і не можу заснути. Після несподіваної зустрічі з Денні я відчула прилив сил, бажання діяти, займатися чим-небудь. Так бувало часто, він ніби заряджав мене своєю енергією, немов сонячні промені ліхтар. Проте, залишаючись наодинці, мені чомусь хотілося оплакувати свою долю. Я слабка?! Що ж, хай так…

Я зрозуміла, як мені не вистачало старого друга.  Навіть вибрала професію мистецтвознавця, наслідуючи його. Світ прекрасного, вічного й доброго захопив мене цілком і повністю. Стилі архітектури, живопис, скульптура - я могла годинами перебувати в музеї або ж в бібліотеці, вивчаючи біографії їхніх творців і осягаючи таємниці минулого. 

В університеті мені дуже сподобалося, особливо лекція професора Давенпорта про епоху ренесансу і її представників, яку я слухала затамувавши подих і запам'ятовуючи кожне слово. Він навіть похвалив мене за правильну відповідь на питання: "Що означає слово «ренесанс» і звідки воно взялося?".  Я легко змогла відповісти, так як читала про Відродження, що вперше виникло в Італії, ще в школі. Однак все задоволення від навчального процесу миттєво зникло після зустрічі з Синтією Сінклер. Ми з Еш зіткнулися з нею біля входу в кабінет історії живопису. Побачивши її, Ешлі тихо вилаялася:

  - Прокляття! - пробурмотіла вона, і звертаючись до мене. - Запасися терпінням. Я спочатку не зрозуміла, що подруга мала на увазі, але пізніше сенс сказаного дійшов до мене.

  - Ешлі, дорогенька! Як ся маєш? - розтягуючи губи в удаваній посмішці, що навіть не торкнулася очей, вигукнула Синтія.

  - Не скаржуся, - коротко відповіла вона, не маючи наміру продовжувати розмову.

  - А це ти кого притягла? - гордовито поцікавилася блондинка, презирливо ковзнувши поглядом по моїх сірих брюках і такого ж кольору кофтині з блакитними вставками. – Та сама бідолаха Ліліан Лоунелл? Чула, чула, - похитала вона головою. Жоден локон не ворухнувся і не вибився з її ідеальної зачіски.

  Я пошкодувала, що не вибрала вранці щось з речей, куплених недавно.  Поруч з Синтією, одягненою як Періс Хілтон на обкладинці журналу "Vogue", я почувала себе бідною родичкою.  Рішуче піднявши підборіддя, я вже готова була дати їй відсіч, але мене випередила Ешлі.

  - Не займай її, - твердо промовила вона. - Лілі - моя подруга! Але такій, як ти, не зрозуміти!  У тебе ж тільки прихвостні, які шукають вигоди для себе.  До речі, де Ребека і Шейла? Побігли виконувати твої завдання?

  - Хороша у тебе захисниця, - і оком не моргнувши, повернулась до мене Синтія.  - Передавай привіт Ніккі, - посміхнулася вона вже Ешлі й пішла геть.

  - Убога стерва!  - прошипіла подруга, подивившись їй вслід. - Не звертай уваги! Це все через Ніколаса, рік тому він її кинув, ось вона і біситься, псуючи нам життя.

  Я мовчки кивнула, приймаючи пояснення. В голові крутився рій питань, але задати їх Еш я не наважилася.

  Найцікавіше було те, що під час ланчу до мене звернувся Ніколас. Дивно.  Він навіть довго роз'яснював, чому не зможе відвезти нас з Еш додому. Хоча, що в цьому дивного? Коли-небудь нам все одно довелося б спілкуватися, рано чи пізно.

  А після занять, на мій подив, мене чекав Денні. Посадивши нас з Ешлі в свою спортивну машину, він відвіз нас додому, та ще напросився в гості, залишаючись до самої вечері. А поки ми її готували, розважав анекдотами і розповідями про його практику в музеї мистецтв "Метрополітен" у Нью-Йорку.  Слухаючи його, ми з Ешлі тільки й мріяли про подібне. Цей музей був найбільшим художнім музеєм США, заснованим в 1870 році. До початку XX століття мав велику й різноманітну колекцію творів живопису, включаючи полотна всесвітньо відомих художників, таких як Дюрер, Рембрандт, Тиціан, а також Рафаель, Мане, Караваджо і Рубенс. Всіх не перелічити. А в відділі музичних інструментів представлено більше 4000 музичних інструментів з шести континентів від первіснообщинного ладу до нинішніх днів. Там можна було помилуватися ​​бронзовою та дерев'яною скульптурою з Африки, Нової Гвінеї, Полінезії, виробами з золота, каменю та кераміки доколумбової епохи з Мексики і Південної Америки, мистецтвом Месопотамії, Ірану, Сирії та інших країн ближнього Сходу з тисячолітньою історією. Як я хотіла побачити всю цю велич  на власні очі! І як же пощастило Деніелу потрапити туди. Я навіть трохи йому заздрила. Була б на те моя воля, я б об'їздила весь світ!