Коли не чекаєш...

Глава 9

Побачивши Деніела, який, притулившись до дверцят автомобіля, говорив з дівчиною, що явно з ним фліртувала, я подивилася на нього іншими очима.  Він і справді дуже гарний, в якомусь сенсі навіть красивіший за Ніка. До цього моменту я не бачила в ньому симпатичного хлопця, тільки друга. За три роки, що ми не бачилися, Ден дуже змінився: підтягнувся, став ще більше впевненим у собі, зайнявся спортом. Мабуть, життя в Нью-Йорку сильно вплинуло на нього. Я підійшла до них і привіталася. Дівчина, кинувши на мене винуватий погляд, поспішила втекти.

  - Куди поїдемо? - запитала я з кислим виразом обличчя.

  - Може, на пляж махнемо? - посміхнувся Денні. - Хочу відчути солоний бриз на шкірі. Яке море в Нью-Йорку?!

  - Непогана ідея, - кивнула я.

  - Стоп, - схопив мене Деніел за плечі, змушуючи подивитися на нього.  - Мишеня, що трапилось?

  - Все нормально. З чого ти взяв? - я спробувала говорити байдужим тоном.

  - Гей, мишко.  Це ж я, - похитав він головою. - Мене не проведеш. Це ніяк не пов'язано з Ніколасом? Він пронісся повз мене, злий як чорт, лише злегка кивнув.

  - Ні, - швидше, ніж треба було, заперечила я. - Я його навіть не бачила.

  Проникливі, блакитні як небо очі скептично вп'ялися в мене.

  - Та невже? - Ден не повірив жодному моєму слову. – Гаразд, поїхали.

  Ну, що за ходячий детектор брехні? В дитинстві мені ніколи не вдавалося його провести. Наскрізь мене бачив. Сідаючи в машину, я зітхнула з полегшенням, на деякий час вдалося уникнути допиту. Але не надовго.

  На пляжі було майже безлюдно, тільки неподалік якийсь чоловік вигулював собак. Ми скинули взуття і пішли босоніж по березі, потопаючи по щиколотки в нагрітому піску. Хвилі приємно лоскотали ноги, пестячи їх поки що теплою водою. Кілька хвилин ми мовчали, зовсім не відчуваючи незручності або напруги, як буває, коли закінчуються теми для розмов. Підійшовши до невеликого валуна, Деніел постелив свою куртку, жестом запрошуючи мене сісти. Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи небо в багряні відтінки.  Обіймаючи мене за плечі, Денні раптом пафосно процитував:

  - І ось, Сяючий Геліос вже жене свою колісницю, запряжену четвіркою вогненних коней, по схилу неба в море. І незабаром зійде сумна Селена, володарка ночі, і освітить мандрівникам, що запізнилися, шлях додому…

  - Ти згадав? Це була наша улюблена книжка, - посміхнулася я. Ми перечитували "Міфи Давньої Греції" кожен день, вибираючи собі нових персонажів для гри.  Але найчастіше це були Геліос - бог сонця, і Селена - богиня місяця. Напевно, саме з цієї книжки і почалася наша любов до мистецтва.

  - Аякже! Ми її напам'ять знали, - засміявся Денні, але потім серйозно додав. - Мені дуже тебе не вистачало. Як ти тут?

  - Це взаємно. А тут ... Нове життя, нові друзі. Правда тебе мені ніхто не замінить, - серйозно сказала я. - Все налагоджується поступово. Але… мені так не вистачає тата!

  - Я знаю, мишко. Мені його теж дуже не вистачає. Я часто згадую наші вилазки на природу. Він мене багато чого навчив. Ти ж знаєш, з Джоном у мене були тісніші стосунки, ніж з власним батьком. Тобі дуже пощастило!  Більше ніж деяким.

  - Ти маєш рацію, - тихо відповіла, згадуючи суворого і холодного Філіпа Райяна. Я його не часто бачила, але ця людина завжди наводила на мене жах. І як з таким батьком Деніел виріс таким добрим і чуйним?

  - Ну, не будемо про сумне, - вщипнув мене Денні, підбираючись з хитрим поглядом до моїх ребрів. Я страшенно боялася лоскоту, і він це знав.

  - Ні. Не треба! - зойкнула я. - Не пробачу!

  - Добре-добре, - заспокоїв мене Ден. - Тільки за те, що я тебе пожалів, я вимагаю поцілунок. І негайно!

  - Поцілунок? - тупо перепитала я.

- Так, мишко, так.  Я хочу спробувати, - просто відповів він. – Ти ж мене любиш?

- Люблю, але як…, - спробувала заперечити, а потім подумала, а чому б і ні? Мені теж кортіло дещо перевірити. Адже погано від цього не буде нікому?! Чи не так?

  Деніел обійняв мене міцніше і поцілував: спокійно, але владно. Крім приємного відчуття теплих губ, я більше нічого не відчула, на жаль. З цією людиною у мене було більше спільного, ніж з Ніколасом, і, напевно, було б простіше побудувати з ним стосунки. Проте поцілунок Денні не викликав у мене тієї бурі емоцій, що пробуджував лише один дотик Ніка. І я ще більше впевнилась, що закохана по вуха в брата Ешлі.

  - Нічого? - запитально підняв брови Деніел.

  - Нічого, - зітхнула я.

  - І в мене те саме. Я був вражений, якою красунею ти стала, але для мене ти назавжди залишишся молодшою ​​сестричкою. Нічого не поробиш, - розвів він руками.

  - Я рада цьому. Тепер ми точно знаємо, що завжди будемо друзями, і нічого не стане між нами, - запевнила я його. - Думаю нам пора додому, вже пізно.

  - Мій кінь чекає Вас, міледі, - схопився Ден, вклоняючись. - А Ваш вірний слуга доставить вас в цілості й схоронності!

  - Йдемо вже! - ця маленька вистава в дусі Денні, розвеселила мене. – От блазень! І де ти на мою голову взявся?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше