Провал

"Вечоріє... Хоча зараз ще й доволі рано" - я сиділа на гойдалці в саду, полядаючи в потемнівше небо. Мене непокоїла вся ситуація, що й досі продовжується. Невідомість - доволі загадкова штука. Тільки мене хотіли захопити у свій вихор думки про здібність всередині мене, що поки не знає як визволитися, як двері будинку відчинилися і звідти вийшов Генрі

- Як відчуття перед утечею? - запитав він, спиною прихиляючись до дерева

Світло від гасовї лампи, котру він взяв з собою кидала химерні тіні під ногами.

 - Доволі заплутані - чесно відповіла я - це як дві сторони монети: де одна приваблює, а інша відштовхує

- Вибач, що ти потрапила у цю ситуацію через нас - хлопець опустив погляд на яскравий вогник усередині лампи, від чого його очі зблиснули у такт коливання вогника

- Я не можу звинувачувати тебе з Медді у цій ситуації - знову трохи розгойдавшись сказала я - закони і правила цього світу поки, що мені не відомі. Але навіть дізнавшись їх, я пам'ятатиму, що правила для того аби їх порушувати

- Доволі гарно прозвучало - трохи усміхнувшись сказав хлопець - ми маємо ще п'ятнадцять вільних хвилин. Опісля, вирушаємо до порту

- Зрозуміло - коротко відповіла я і знову поглянула в темне небо

"Ні однієї зірочки. Доволі іронічно, що ми тікаємо в саме цей день. Надії на те, що все піде чікто по плану, як зірок в цьому небі - немає" 

- Розгойдати? - запитав хлопець дивлячись на мене

- Чому б і ні - кивнула я

Генрі, залишивши гасову лампу на практично ідеально вистриженому газоні, почав розгойдувати гойдалку. Я заплющивши очі, сильніше вчепилася руками за мотузки котрі були "основою" гойдалки. З'явилося дуже прємне відчуття спокою. Дійсно, біля хлопця мені було комфортно як морально так і фізично. Одразу ж всі лихі думки відійшли на другий план і я стала насолоджуватися ситуацією. Через хвилин сім - десять Генрі зупинився:

- Час сплив, леді. У нас  п'ять хвилин аби взяти наші сумки і вчасно покинути будинок

- Як скажете - відповіла я, стрибнувши з гойдалки

Генрі пішов до будинку, відчиняючи вхідні двері та пропускаючи мене вперед

- Дякую - сказала я зайшовши до будинку

Наш багаж складався з двох дорожніх сумок, рюкзака та маленької валізки Ліки. Сама ж фея сиділа в капюшоні одного з плащів, які в свою чергу висіли на перилах сходинок до другого поверху. Здається їй було там затишно і навіть побачивши нас, фея не стала міняти своє перебуваня. Лишень поглянувши на нас вона запитала:

- Нам час йти?

- Так - коротко відповів Генрі - ці плащі ми одягнемо з Ерлін. Нас не мають упізнати вартові

"На скільки достовірна інормація про те, що когось з нас можуть розшукувати? - задумалася я - але все ж таки: яка їх мета? Що ними керує?"

- Ліко, ти маєш сховатися також - неочікувано сказав хлопець

- Чому і найголовніше як? - Ліка швидко замахавши крилами опинилася на моєму плечі

Хлопець взяв один з плащів і протягнув мені:

- Одягни

Я з здивуванням на обличі виконала прохання. Ліка мовчки за цим спостерігала, трохи відлетівши від нас - очевидно феї не сподобалося, що її питання проігнорували

- Поглянь, це накидка з кишенею - сказав Генрі, припідіймаючи лівий край мого плаща - по розміру ти якраз підходиш

Дійсно, маленька кишеня могла вмістити п'ятнадцятисантиметрове створіннячко. Фея з цікавістю розклянула кишеню, а тоді "вручивши" мені на долоню її валізку - залізла до кишені

- Тепло - посміхнулася вона - але ж мені не весь шлях доведеться ось так сидіти?

- Не весь - відповів П'ятнадцятий - лише після того як ми потрапимо на корабель ти зможеш літати. А до того сиди тихенько

- Добре - відповіла фея. Вона теж чудово розуміла ситуацію 

Потім, хопець одягнув рюкзак та свою накидку і взяв одну з дорожніх сумок. Я ж заховала у бічну кишеню своєї сумки валізу Ліки. 

- Ерлін, готова? - поглянуши на мене заптав П'ятнадцятий

- Готова - кивнула я

- Добре. Тоді опісля того як вийдемо за браму: не перемовляємося - серйозно почав давати настанови Генрі - доведеться йти в повній темряві, аби не привернути уваги

"Головне аби ми самі в темряві не загубилися. Генрі хоча б дорогу знає - замислилася я -треба бути уважнішою"

- Ходімо - коротко сказав хлопець виходячи з дому та вимикаючи гасову лампу

Я бешумно залишила будинок з сумкою в руках. Хлопець замкнув на ключ двері та залишив його на гілці одного з дерев. На вулиці й справді було темно, піднявши очі у темне небо Генрі неоікувано тихо сказав:

- Ерлін... Нас може очікувати у порту будь - що - зрбивши паузу, хлопець широким кроком підійшов до мене і легко обійняв, не даючи нічого запитати - пообіцяй що в будь - яому випадку сядеш на корабель. Зі мною чи без мене

- Але - хотіла заперечити я, але мені не дозволили цього зробити.

Трохи наблизившись до мого обличчя Генрі поцілував мене в щоку, на декілька секунд затримавш губи на мой щоці. А після тихо прошепотів:

- Відмова не приймається, Ерлін

Я була збита з пантелику, на лиці виступив рум'янець, а очі старалися уникати зорового контакту з хлопцем. Побачивши мою реакцію, П'ятнадцятий коротко засміявся

- Що ж, коли претензій немає, можна вирушати - сказав він після секундної паузи

Далі ми вийшли за межі території будинку Медді та Генрі і стало трохи моторошно. Від приємних вулиць залишилася хіба, що назва. Темрява запеленала абслютно все. Здавалося, що туман і той чорний, як вороняче крило. Від ледь запалених ліхтарів майже не було толку. Вони лише додавали якоїсь, і без того лячної атмосфери. Все це мені нагадувало "Дзвінок"  - фільм жахів. Де не я була Самарою Морган, а хтось. Вглядаючись в тихі, практично беззвучні перевулки вулиці я немов очікувал, що ось - ось вона з'явиться. Тому коли Генрі взяв мене за руку я ледь не скрикнула

- Ти чого? - так тихо мене запитав хлопець, що я ледь розчула