Перше побачення...

На побачення я ніколи не ходила, завжди відмовлялася натомість запрошувала відвідати зімною різноманітні гуртки, до яких я тоді ходила. Зходжувались далеко не всі, говорячи, яке то побачення з голкою у руці, чи іншим предметом побуту.

      Пам'ятаю, як це робила моя подруга Іринка. Спочатку вона ходила в душ, в душі я сьогодні була, тож волосся чисте. Заплетена коса дасть ефект накрученого волосся. Вона трохи фарбувала лице, й прискіпливо обирала одяг. Думаю мені вистачає рожевий блиск для губ, очі й так є виразні через мої густі вії. Вибір я зробила в користь голубих джинсів й довгої в'язеної кофти бежевого коляру, обшита голубими бусинками. Взула свої улюблені білі красівки з плюшевою липучкою. Рівно у шостій я була готова, сказавши бабусі, що йду гуляти, вийшла з квартири. Так, як у нас була новобудова, з хорошою охороною та культурними людьми, у підїздах було завжди чисто та свіжо. 

      Андрій чекав біля під'їзду задумливо дивлячись на місяць, який то виходив то заходив за кудряві снігові хмарки. Одягнений був у темносиню куртку й чорні джинси. Такий красивий, мужній, й так хочеться сказати " мiй ".

        - Привіт! Давно чекаєш?

       - Привіт! Ні, ти дуже швидко, я радий, що ти не передумала. _ Він пильно дивився, уважно розглядаючи мене.

      - Щось не так? _ запитала я.

      - Все так... Ти неймовірно красива...

        - Дякую... Ти також. Ну то куди підем гуляти? _ перевела я швидко тему.

       - Тут у місті є хороше кафе, воно не далеко, приблизно десять хвилин ходьби. Можем піти туди, там дуже смачний шоколад готують, я впевнений, що тобі сподобається.

       -  Гаразд, веди _ посміхнулася йому.

Ми йшли тихо, здається кожний думав про своє. Ліхтарі світили яскраво, гарно освічуючи тротуарну плитку. Він взяв мене за руку, ніжно провівши великим пальцем  по моїй долоні. Я поглядала на нього з-під опущених очей й прислухалася до своїх відчуттів. Від нього гарно пахло, чимось таким... надвичайно приємним, й сама його присутність викликало, якісь невідомі для мене трепетні відчуття.

     - Розкажи щось про себе? _ запитав він мене, першим потривоживши тишину.

    - Що ти хочеш знати?

    - Про тебе хочу знати усе, але... розкажи мені те, що вважаєш за потрібним мені про тебе знати. Тобто.. кожну розповідь й кожну відкриту тобою таємницю, я буду оцінювати, як ступінь твоєї довіри до мене. 

  - О, ти любиш ігри? Добре, я приймаю твою пропозицію. Тож приготуйся слухати

   - Я увесь в увазі. _ підморгнув він.

      - Моє ім'я Олеся. Навчаюсь у фіологічному інституті. У мене є подруга Каріна, запальна, красива, розумна, відверта, прямолінійна. І просто неймовірна людина. У мене є моя ріднегнька бабуся - Анастасія Павлівна, ну ти знею знайомий. Мені неподобаються солодкі напої, надаю перевагу міцній каві й чорному шоколаду. А ще люблю молочні продукти, тож я не вегатеріанка. В людині ціную щирість й чесність. Ненавиджу ліцемірство, брехню, й самолюбивство. На цьому закінчу. _ я й незамітила, як ми підійшли до кафе з яскравою мерехтячою вивіскою "Ресторан Кафе Де-Люкс!".

      - Ну не багато, але достатньо, щоб дізнатись, яка ти є хороша людина й прекрасна дівчина.

   Мені так стало приємно від його слів, якось спокійно й тепло.  Ми зайшли у кафе, у якому сиділо уже чимало людей. Інтер'єр був здебільше в шоколадно- молочних відтінках, який надавав залу вишуканості. Маленькі округені столики були вкриті скатертинами коляру золота з чорною вишивкою по середині, а замість крісел - м'які крісла - м'ячі з чорного коляру з великою золотою вишивкою. Мені уже тут подобалось, тож я стала шукати поглядом вільне місце. Тим часом до нас підійшов адміністратор - накачаний дятько в класичному синьому костюмі, й повідомив Андрію, що наш столик уже чекає.

      - Тобі подобається тут? _ шепнув мені на вухо Андрій.

      - Так дуже _ відповіла в захваті я.

     - Ходімо _ сказав Андрій, й взявши за руку, повів мене за собою. Ми минули кілька столиків, й звернули кудась у бік.

        - А куди ми йдемо? - розгублено запитала я. 

        - Я зарезервував віп-столик, де нам ніхто не зможе помішати. 

Й тут, мені ніби щось щолкнуло в голові. Ніхто не зможе помішати... Помішати чому? Що він збирається зімною там робити?  Він відчувши мою напруженість, зупинився й обернувся до мене. 

         - Ти... ти боїшся? Олесь, я просто хотів побути з тобою на одинці, без зайвого шуму, його мені і на роботі вистачає. Розумієш.. це дуже відволікає й не дає зосередитись. Просто повір, я надіюсь тобі сподобається. Добре? _ він настілько легко та просто говорив, що сумніви відійшли самі по собі.

Ми підійшли до одних з дверей, до яких Андрій приклав магнітну карточку. За дверима знаходилась досить простора кімната, яка б злегкістю умістила в собі до десяти відвідувачів. На середині кімнати розташований продовгасто-округлий столик з чорного дерева, ніжки якого були укутані у щось м'ягке, очевидь розраховані для безпеки ніг. По усьому пириметру, навкруг стола, стояв опівкруглий шкіряний диванчик бузкового коліру, на якому були дві декоративні подушечки. На стіні розташований плазмовий телевізор. А самі стіни були викрашені у насичено соковитий зелений колір.

             - Вав! Як тут гарно! _ захопливо вимовила я.

             - Я радий, що тобі довподоби _ посміхнувся Андрій.

            - Присідай, зараз зробимо заказ.