Зізнання...

             - Так бабусь, я тебе слухаю.

            -  Олесь, ти трохи затримуєшся, у вас усе добре? Ви ще довго? _ занепокоїно спитала та.

             - Ні ба, я уже біля нашого під'їзду, я тут Андрія зустріла, поговорю й піду. 

             - Андрія? Тоді запроси до нас на вечерю. _ заметушилася бабуся. 

Дивлюсь на хлопця, як він мені рухами показує, що спішить на роботу.

              -  Він на роботу спішить, тож. Ну добре ба, я виключаюсь.

              - Ось ... я закінчила на тому, що я не можу.... не можу тобі відмовити зустрічатись з тобою, бо я також відчуваю велику симпатію до тебе.... 

            - Олесь, я просто не маю слів. Я думав, що ти мене продинамиш.

          - Вибач..

        - Усе добре, зараз усе добре _ він підійшов й обійняв мене, зарившись носом у моє волосся.

         - Ну усе відпусти. І щоб мій хлопець  не  запізнився на роботу.. пораджу поспішити. Не хочу бути причиною твого запізнення.

      - Я тобі напишу.

      - Па!....

Наступного дня до мене під'їхала Каріна. Ми поїхали у салон, де нам робили красиві зачіски , мейкап та манік'юр. Каріна мала хороший настрій й весь час посміхалася. І як завжди мовчала, мов партизанка. 

      - Тебе не спитавши, що трапилось, буде просто гріхом. - допиваючи свою каву, спитала я.

     - Ти ж моя подруга? я тобі розповім дещо... Колись, коли я жила в іншому місті, з батьками в бабусі, у мене був друг в танцювальнй школі. Так, не роби здивовані очі, я тоді сама записалася на танці, паралейно відвідувала каток. Коротче, у мене життя було насичене. Ось, цей друг його звати Артур, через тиждень у нього весілля з Олею, вона також ходила в цю школу. І знаєш в чім прикол? _ якось дивно спитала подруга.

         - Ні! _ похитала я головою.

         - А прикол в тім, що він її ніколи в школі не замічав, хоча вона біля нього крутилася й бігала песиком. Й дуже заздрила тим, з ким він спілкувався.

         - Ти його любила? _ тихо запитала я.

 Каріна підвела свій погляд на мене, повний болю й смутку, й він говорив сам за себе.

       - А він? Він хоч звертав на тебе увагу, ну не як друг..

     - Він відразу став до мене прихильним, запросив у своє коло, познайомив з своїми друзями, які стали й моїми. У нього мама власниця престижньої, приватної танцювальньої школи, змішаних стилів. Ось й мене туди підіпхав, і я була дуже щаслива. Батькам я не усе розповідала, а вони й недопитувались. Танцюю то танцюю, головне, що заплатили за навчання, а контролювати не контролювали.

         - Ти з багатої сім'ї?

        - Ну та, я думала, що видно? _ надула губи дівчина.

       - Я не хочу тебе образити , в ніякому разі. Просто дивись, якщо ви двоє з не бідних сімей, то чому ви не зустрічалися?

       - Та тому, що я боялася й не розуміла своїх почуттів до нього. Я усе розцінювала, як дружба, а він... Він згодом став активно приділяти до мене уваги, а я ... я просто боялась зробити щось не те. Ось така історія..

       - І що ти плануєш робити?

       - Я ще не знаю. А що би ти мені порадила?

        -  Ти знаєш ... мені здається, що якщо ти його до тепер любиш, хто зна, можливо він також любить тебе? Чому тобі не поїхати й не перевірити цю теорему?

         - Це виключено.

         - Чому?

          - Як ти собі це приставляєш? Я приїжаю на передодні весілля, й заявляю йому, що його досі люблю. 

        - Ну майже так, але правдоподібніше.

        - Я не зможу руйнувати його серце.

        - А ти впевнена, що ти зруйнуєш? Тиж все своє життя будеш нарікати на себе.. Повір... тобі варто поїхати... Хочеш, я поїду з тобою?

       - Дівчата ви готові. Можете обертатись до дзеркала та дивитись.