Глава 20

— Ваша Високосте! Як добре, що ви прийшли! — прийшла. Атож. Я бігла, перестрибуючи сходинки, аби встигнути до любої сестри. В голові безупинно крутилися слова лакея: "Приїхала герцогиня Каролін і..."... Що ж там сталося? Як ця змія викликала передчасні пологи? Голова паморочилась від безмежжя думок, але зараз головне, щоб з Вітелі і малям усе було добре. Потім я неодмінно виясню, що ж там сталося. У покоях ще нікого не було, крім відьми — свекрухи. Однак, і вона не заходила в спальню, а лише очікувала в вітальні. Хвала небесам, інакше мені довелося б вигнати її. Немов два хижих яструба, ми так злісно поглянули одна на одну, що мені здалося: я побачила грім та блискавки навколо. Змія швидко загородила мені прохід, з ненавистю просичавши:

— Лише тебе там бракувало. З нею найкращі лікарі. Чекай там, де всі...

— Ніхто, аж надто ти, не будеш стояти в мене на шляху! До Вітелі і дитяти ти не доторкнешся! І я ще дізнаюся, що тут сталося. А тепер негайно зникни! — процідивши крізь зуби стільки ненависті, скільки лише могла, я намагалася обминути жінку, але вона схопила мене за ліктя, щоб дати свою відповідь. І вона її дала:

— Ти нікчемне дівчисько. Потішатися тим, як ти страждаєш — одна радість. Припни свого язика, бо в моїх руках життя твоїх близьких.

Мої очі спалахнули таким гнівом, що я не стрималася:

— Варто! Викиньте герцогиню звідси! Негайно! Це наказ!

Накази слід виконувати. Хоч Її Світлість і кричала, два охоронці обережно взяли її під руки та допомогли вийти, перед тим попросивши її не впиратися для її ж блага. Хоч їм це й не подобалося, але не послухати наслідну принцесу можливості не було. Саме тієї миті в покої вбіг Леджер. Але я не стала нічого пояснювати, оскільки помчала до подруги, чиї крики заповнили весь палац. Не дарма відьма не впускала мене в середину, вона щось задумала і я повинна бути дуже уважною.

— Віті, я з тобою. Я поруч, не хвилюйся, — схопивши руку виснаженої і зляканої чорнявки, прошепотіла я, а вона лише спромоглася так стиснути мою руку, що в мене захрустіли пальчики.

А далі розпочалося справжнє випробування для нас усіх. Пологи були надзвичайно важкими. Молода жінка втрачала свідомість, а повитуха ледь повертала її до тями. Дитинка, здавалося, зовсім не хотіла народжуватися, неначе казала нам: "Дайте спокій, мені й з мамою добре". А от мамі було зовсім не добре. Її надривні крики заглушували, лікарша і помічниці щось робили, щось казали, благаючи дихати і, напружуючись, виштовхувати немовля, інакше воно задихнеться, а я повільно божеволіла від безсилля. Звісно, я мала справу — слідкувати, щоб Вітелі не причинили зла. Але благородно вирішивши бути присутньою на пологах, я уявлення не мала, у що втрутилася. Важких і довгих кілька годин боротьби зі смертю не під силу забути кожному, хто хоч раз відчував подібне. Коли ж одна з жінок скрикнула: "Дитя заплуталося в попувині!", я ледь не знепритомніла від розпачу. Що це означало я достеменно не знала, але уявляла, що це дуже загрозливо. Потім йшла ціла операція порятунку малятка. І ось нарешті та довгоочікувана світла мить, заради якої дев'ять місяців важкої вагітності і кілька годин жахливих пологів — з останнім променем небесного світила покої залив чистий дзвінкий плач малютки. І він був настільки очікуваним та світлим для наших зляканих страждаючих душ, що став подібним до сонячного весняного проміння. Змучена й зморена Вітелі відкинулася на подушку і лише яскраво посміхнулася, не припиняючи важко дихати.

— Дайте я гляну... Можна? А хто в нас? — раділа я. Це єдине, що я зараз могла робити, хоч мене й трясло, як у лихорадці.

— Хлопчик, Ваша Високосте, — посміхнулася стомлена повитуха і показала мені немовлятко. Таке чарівне, таке крихітне.

— Хлопчик... Синочок, — розчулилася я, коли обережно взяла маленького на свої руки.

— Міледі, його потрібно спершу покупати.

— Добре... Вітелі, глянь на це чудо! — маленький маркіз був настільки тендітним, що я боялася тримати його на руках, тому одразу віддала повитусі. Жінка, яка врятувала сьогодні два безмірно дорогих мені життя, але травмувала мою психіку (хоча то не її вина, що я дарма крутилася у покоях), піднесла дитя матері, а щаслива Її Світлість з сльозами на очах жадібно розглядала свій скарб.

— Купати немовля будете тут. Біля каміна тепло, не дарма ж його палять постійно, хоч зараз квітень. Я не залишу ні на мить ні Вітелі, ні малютку, а мені не розділитися. Несіть сюди все необхідне. Виконуйте! — був наказ, за що чорнява подруга пізніше мені щиро подякує. Що ж, свій обов'язок я виконала — не дозволила нашкодити новоспеченій матері та немовлятку. Служниці доставили все необхідне у покої та покупали маля. Я з радістю допомагала їм, коментуючи все усміхненій Віті. Ліжко милої подружки також прибрали, а їй допомогли накинути свіжий чистий халат. Коли маленький маркіз був уже заповитий в пеленки, загорнутий в ковдру і солодко спав у ліжечку, його матері ще потрібен був час для того, щоб прийти до себе.

— Я повідомлю новину, а ти відпочивай, — посміхнулася я.

— Але не впускайте у покої нікого, крім Його Світлості і герцогині Делайн або матері маркізи Вітелі. Вам потрібен відпочинок, нехай біля них сидить хтось, кому ви довіряєте, — розумно мовила повитуха.

— Так, Ельзо. Ти йди... Дякую тобі, — прошепотіла Віті. Я м'яко їй посміхнулася, поцілувала зовсім крихітне личко племінника та направилася на вихід на тремтячих ногах. Просто не передати, як мене очікували в вітальні всі наші друзі та рідні. Всі вони вмить піднеслися і підбігли до мене. Навіть Арлет.

— Пологи були дуже важкими. Ми утрьох ледь не померли, — безсило шепочу я, а обличчя Леджера витягується в німім благанні сказати щось хороше. — Але ви не хвилюйтеся. Вітелі можна пишатися, вона впоралася. Брате, я тебе щиро вітаю (зауваж, найперша)! Твоя прекрасна дружина подарувала тобі найчарівнішого на світі синочка.