Коли розквітне лілея 2 або Хай живе королева!

Глава 20 (2)

— Все те, за що колись хотіла тебе придушити ось цими ось руками. Впертість. Цілеспрямованість. Гострий язик. Непередбачуваність. Кмітливість. Не думала, що за образом сильного чоловіка приховується така чудова людина. Ти будеш прекрасним батьком. Справді... — і зустрівшись із його спантеличеними очима востаннє, я подарувала ласкаву посмішку та вже хотіла йти. Але послідуюче запитання зупинило мене.

— Ельзо! Ти прийшла до малого? Так не стій на порозі, заходь...

— Ні, я прийду пізніше, а ти ще не йди, побудь з ним... Так солодко спить на твоїх руках: ви подружилися. Я перепрошую, що завадила чоловічій розмові. Я просто не знала, що ти тут.

— Якби знала, не прийшла б? — дивлячись прямо у вічі, посміхнувся красень. Уже прогрес.

— Знайшла б інший спосіб попросити пробачення за жахливу поведінку вчора. Може листом. Але не стала б заважати, — ще чого. Неодмінно прийшла б, щоб поговорити з тобою!

— Припини, ми ж наче дорослі люди. Зовсім не зустрічатися нам ніяк не вдасться: ми живемо в одному палаці. Не варто давати чергових пліток, — так, наче це я його уникаю (!), діловито промовив красень. Я вчасно прикусила язика і мовчки проковтнула бажання посваритися. Арлет це оцінив і покликав зовсім м'яко: — Підходь, не треба тікати...

— Ти ж не хочеш мене бачити, — підозріло скосилася я.

— А я не дивитимуся, — пожартував принц і додав: — Дехто прокинувся...

Я підбігла до чоловіків, з милою посмішкою вітаючи маленьке сонечко. Хлопчик уважно поглянув на нас і, зрозумівши, що жодне з нас не його матуся, захникав.

— Ну не плач... Чшшш... Рідненький, заспокойся, — але від гойдання Арлета дитя не вгавало. — Покликати твою маму? Ти хочеш мами?

— Не треба, його лише нещодавно годували і переодягали. Чи як це в дітей називається? Так Вітелі казала, я запитувала, перш ніж зайти... — наче пояснюючи, додала я і продовжила: — Просто прокинувся і злякався, що мами немає. Самі впораємося, вона ще дуже слабка. Дай мені...

Арлет передав мені на руки немовля і я одразу затремтіла від страху щось не так зробити. Врешті це перша дитинка, яку я в такому віці тримала на руках. Але, дякувати небесам, маленьке щастячко затихло і стало зацікавлено мене розглядати. Отже, поки все правильно. Арлет посміхнувся, звертаючись не то до мене, не то до маркіза:

— Я ж казав, що вона дуже гарна. Оце справжній чоловік виросте. Не встиг народитися, а вже заглядається на дорослих дівчат. Але це й тобі докір: не можна бути такою, щоб тільки погляди в себе вбирати...

— Та годі тобі, — тихенько засміялася я, цілуючи дитя. — Маленький промінчик сонця. Ти знаєш, коли він народився, зовсім стемніло. Наступала ніч, ставало все страшніше. А потім прийшов він, осіяв нашу темряву своїм дзвінким голосочком. Радість наша. Я завжди думала, що немає важливішого за трон, владу, помсту... Але коли тримаю зараз його на руках, знаю, що все це попіл, а справжнє ось воно. Ось таке крихітне, тендітне і дуже цінне. А очі, як у татуся. І світле волосся в Леджера. Зате мамині тонкі вуста і родинка на малюсінькій шиї. Підросте і звабить усіх дівчат королівства... — шепотіла я, не в змозі підняти погляд.

— Навіщо всіх? Було б добре одну— єдину, кохану і непокірну. А інші лише проблеми створюватимуть. Повір: я знаю... Цікаво, як вони його назвуть? Підійшло б щось таке звучне, коротке, чоловічне...

— А вони граються... Вам би своє, з своїм ще цікавіше, — за спиною пролунав голос Леджера, а маленький знову заплакав, через що ми післали новоспеченому татусеві злого погляду і нашипіли на нього. А мені довелося заспокоювати малого ще раз.

— Ой, вибачте... Король прийшов... Хоче внука побачити.

— Заспокою — принесу, — прошепотіла я і тихесенько замугикала щось на лад колискової. А коли малюк знову стишився, я з допомогою Арлета, який відчиняв мені всюди двері та відгортав розкішні фіранки, принесла внука до дідуся. Обличчя Аделарда Ендаласійського засяяло в посмішці, коли маленький янгелочок опинився на його руках. Тітонька Делайн тим часом помітила зовсім інше: раптову теплоту в наших із золхідцем відносинах. Коли дитя солодко заснуло, бабуся Нейсель, придворна ворожка, забрала своє диво назад у дитячу, щоб його не розбудили тут. Я ж накинулася на Леджера:

— Любий мій, ти розум від щастя втратив? Заходиш і кричиш! Я ледь заспокоїла! Попереджаю тебе: якщо я завітаю колись і не побачу тебе з дитиною на руках, якщо не будеш дбайливим татусем, он як Арлет, в якого взагалі власних дітей немає, я тебе знайду і прив'яжу отакенний ланцюг одним кінцем до ноги, а іншим до дитячого ліжечка. Вітелі переселю до себе і ти своєї милої ніжної люблячої дружини не побачиш, зате з тобою буду я: погана, жорстока, зла. Буду стояти зі спеціальною нагайкою, яка щипає за носа, і навчу тебе правильному поводженні з дитинкою! Отак от! — засміялася я і ніжно обійняла Леджера, котрий вдавано лякався і по кроку "непомітно" тікав у сторону дружини. Вітелі мені щиро подякувала.

— Оо, пішов я учитися. За кілька місяць, боюся, подібна погроза пролунає до мене, — засміявся Армель і посварився пальцем з Арлетом: — Навіщо планку піднімаєш? Нас через тебе катувати будуть.

— Будуть — будуть, не сумнівайтеся, — посміхнулася я і присіла поруч з Вітелі та Адель, уже зовсім серйозно звернувшись до першої:

— А тепер розповідай: що сталося? Чому передчасні пологи? За чиєю виною ти вчора ледь не померла?

Маркіза засмучено опустила погляд і мовчала. До неї з тим же проханням звернулися король та Леджер, благаючи нічого не втаємничувати.

— Я дуже злякалася... — прошепотіла чорнявка і тут же прикусила язика.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше