Глава 22

Нікому не дано узріти Книги Життя і прочитати священний завіт, що приготований кожному з нас. А тому ми живемо в священній тривозі та очікуванні, долаючи перешкоди та насолоджуючись сонячним промінням, що освітлює наш шлях. У кожного своя стежинка. Хтось шукає істини та мудрість, хтось — велич, вічну владу, а комусь дорожче всього просте людське щастя. У кожного своя стежинка. Але тим й прекрасне це життя, що ми не можемо привідкрити завісу майбутнього. Ми просто крокуємо вперед, з роками навчаючись цінувати всі безцінні уроки, дані нам щедрою долею.

День коронації, вершина мого злету, близився, а на моєму серці панував спокій та затишок. Вічний гамір, метушня та клопоти не виснажували. Я відчувала серцем насолоду від усього, що мене оточувало. А тому все навколо здавалося ще більш красивим та дружелюбним, як повсякчас.

За день до свята прибували вельможні гості, а я радісно зустрічала їх у саду в колі своєї милої сім'ї, щиро вітаючи та дякуючи за виказану честь. З вікна королівських покоїв за мною радісно спостерігав батько. Я відмовилася переселятися в його апартаменти, залишивши найбільші покої палацу (не рахуючи королівського подружнього крила) їх справжньому власнику. Здоров'я короля-батька під пильним контролем тепер уже головного цілителя Моєї Королівської Величності Василія поволі покращувалося. Вірний лікар прогнозував колишньому монарху ще десять років життя за вимогою, що він дотримуватиметься усіх рекомендацій. А от нам з Арлетом таких втішних прогнозів давати ніхто не посмів би. Науково доведено, що закохане серце б'ється у рази швидше, а тому й швидше зношується. А наші серця з такою наполегливістю пробивали грудні клітки, коли ми знаходилися поруч, що щасливий кінець казочки "...і померли в один день" здавався дуже навіть імовірним. Ну принаймні більше ста років з такими нервами ми точно не протягнемо, хоч у мріях вже давно вималювали себе оточеними пра— , пра— і ще багато разів правнуками.

Та й не лише ми. За два дні до коронації, моєї аудієнції просила геть зніяковіла подружка— фрейліна Івейн. Довго ховала очі та ніяк не могла розпочати, а потім, згоряючи від незрозумілого мені сорому, тихо промовила:

— Моя міледі, я хочу вам розповісти дещо...

— Кажи, — лагідно всміхалася я. — Але не хвилюйся...

— Сьогодні Джордж освідчився мені і попросив стати його дружиною... Звичайно, я належу вам: ви — моя пані і я дуже не хочу розлучатися з вами... Він казав, що завтра говоритиме з вами, міледі...

— Он як? А він подобається тобі? Він наче нічого. Хоч був з нами лише декілька місяців, але в мене заслужив довіру. А що каже твоє серце? — пильно вдивлялася в обличчя дівчини, за звичкою будуючи свої власні плани. Івейн відпускати мені не хочеться: надто довго вона зі мною, тим паче кому, як не їй, довірятиму? Може два роки тому я б не рахувалася з почуттями молодят, заявивши, що все це дурня, а кохання не існує. Але тепер, коли при одній згадці про Арлета, моє рівномірне дихання стає уривчастим, я точно знаю, що щастя має смак поцілунку коханих вуст. Якщо бути справедливою, то вірна фрейліна заслужила всього найкращого. Отже, вирішено. Зараз дівчина опускає очі та заливається рожевою фарбою, соромлячись мені розповідати про почуття.

— Він дуже подобається мені... Але ж, Ваша Величносте, я не можу залишити вас! Я хочу продовжити вам служити! — заявила красуня, а я лише м'яко посміхнулася:

— Не хвилюйся. Я теж не хочу розлучатися з тобою. Ти залишишся моєю головною помічницею, але від заміжжя не відрікайся. Хіба є щось прекрасніше,ніж кохати і бути коханою? Тепер я точно знаю, що влада цього не замінить. Звичайно, Івейн, я дозволяю. А ще ти заслужила найкращу весільну сукню та багате придане! — засміялася я, зловивши служницю, яка поспішала до моїх ніг, і просто обійнявши її, наче давню добру подругу, що в принципі не відрізнялося від правди.

А наступного дня я скликала всю свою численну свиту, всіх сторонників, союзників, усіх слуг у Тронну залу. Мої очі випромінювали те, що називається щастям:

— Мої вірні піддані, мої друзі! Шлях, який ми подолали до цих днів був важким та довгим. Я безмежно вдячна вам за те, що повірили мені і в мене. Кожен з вас приніс певну жертву в ім'я спільної справи, але все було не даремно! І ми з вами впоралися! Ми перемогли! Це спільна заслуга, якою я пишаюся! Завтра моя коронація. Сподіваюся, що після неї ви продовжите так же вірно служити мені, бо в нас ще дуже багато справ попереду. А поки я хочу нагадати вам, що обіцяні мною нагороди вже сьогодні будуть у вашому користуванні. А ось де— які з них. У документі, який я тримаю в руках написано, що іменем королеви Ельзи підданому Алі Мішельє даровано герцогство Ейлін, а також він та його команда отримують довічну амністію, а всі переслідування скасовуються. Я нагороджую вас, мої вірні воїни, титулами лицарів. Підійдіть...

Арлет з ніжною посмішкою подав мені меча, а Івейн принесла печатки лицарів та спеціальні накидки, заздалегідь приготовлені. Мої воїни на чолі з ватажком один за одним спускалися переді мною на одне коліно, а я гордо торкалася мечем спершу одного чоловічого плеча, потім іншого, посвячуючи колишніх розбійників у бравих захисників корони.

— Наша вірність належить вам, королево Ельзо! — одноголосо вигукнули вони та низько схилилися, а я зворушено та вдячно кивнула головою. А після того щедро дарувала золото, титули та маєтки своїм шпигунам, прислузі та союзникам.

У мить, коли, щиро подякувавши за щедрість, всі покидали Тронну залу, я попросила залишитися Джорджа, того, якого привезла з собою від батьків мого Арлета.

— Ти не довго був зі мною, але гідно проявив себе. Знаю, якої нагороди ти хочеш... — яскраво посміхаюся, зиркнувши на бурячкову від ніяковості Івейн. — Я немаю причин відмовляти тобі. Тим паче наречена теж згодна. Ви можете одружитися. Я дарую вам маєток на території палацу: не хочу розлучатися з Івейн, вона мені ще потрібна... Якщо ж ти бажаєш титул графа, якого я обіцяла в домі твого батька, доведи мені, що ти гідний підданий та дбайливий чоловік. Івейн не ображати, інакше пізнаєш мою лють!