Глава 1 (3)

Розпочали з того, що Адель продемонструвала вміння спускатися із сходів, але цього разу поруч із нею була наша подруга. Після мого невдалого польоту в обійми золхідця, що закінчився травмою ноги, світловолоса принцеса навідріз відмовилася бути на клятих сходах самотньою. Потім дві пари моїх родичів і друзів танцювали королівський вальс і звичайний, у той час я гордо сиділа на лаві поруч із моїм партнером, все коментуючи і змушуючи танцюристів виправляти їх помилки.
Потім я навчила Адель правильно зустрічати гостей і підтримувати з ними розмову.
— Твої відповіді мають бути короткими і виглядати щиро. Головне— це посміхайся і ніколи не вдавався у жодні подробиці. Арлете, покажімо їй. Ти — незнайомий для Адель гість свята, Я — Адель. Ось я, Адель, стою тут і зустрічаю гостей. Підходь до мене, лише молю тебе, Арлете, давай серйозно... — принцу докладних інструкцій було не потрібно. Він прекрасно розумів, чого я від нього хочу.
— Без проблем... — вигукнув красень, зробив коло залою і гордо підійшов до мене, низько вклонившись:
— Ваша Високосте принцесо Адель, познайомитися з вами велика честь...
— Поруч із тобою стоятиме слуга, сестро, який представить тобі цього чоловіка. Якщо він принц, ти звертаєшся до нього теж, як і він до тебе. Король— "Ваша Величносте" і з найбільшою повагою. До інших просто, без титулу, щоб не заплутатися. Ти це пам'ятаєш, так? Ми вчили. Тепер дивися уважно.... Дякую, Ваша Високосте принце Рудольфе... І мені дуже приємне це знайомство...
— Який Рудольф, Ельзо? Ти з дуба впала? Ніколи! Ніколи не зви мене їх іменами! — тут же запротестував Арлет, маючи на увазі імена моїх наречених. Але це було вкрай потішно і тому ми всі дружньо розсміялися. Ну майже всі, золхідець утримався...
— А що таке? Він в списку запрошених і вже прийняв пропозицію... Ну гаразд, пробач... Давай ще раз, — пересміявшись, примирливо мовила я і налаштувалася на серйозність. Арлет лише скоса зиркнув на мене, теж усміхнувся і ще раз підійшов із поклоном та поцілунком руки.
— Ваша Високосте принцесо Адель, нарешті мені випала честь познайомитися з вами...
— Принце Арлете, мілорде, я також дуже рада цій зустрічі, — чарівно посміхаюся йому, дивлячись прямо в ці бездонні карі очі.
— Моя міледі, а де були ви увесь цей час, пробачте за питання?...
— Ну що ви, не варто вибачатися, мілорде. Мене викрали і я не знала хто я. Жила далеко в надіях, що колись знайду свій дім. Надії виправдалися...
— Янголи небесні допомогли вас знайти, це щастя. Скажіть, моя принцесо, чи не були б ви так ласкаві і подарували б мені цей танець?
— Я була б щасливою танцювати з вами, мілорде, якби не моя підкручена нога, — сміялася я, сміявся і Арлет, і наші друзі.
— Адель, так усім і кажи, — піджартовував Леджер.
— Тоді я залюбки стоятиму поруч із вами, о найпрекрасніша із принцес, і запропоную вам келих вина! — усміхнено продовжував лицар, не зводячи з мене очей.
— Ви кокетуєте з моєю сестрою, шановний! Ану припини кокетувати з Адель, — тут же насупилася я, розмахуючи руками. Арлет, сміючись вигнув брову, після чого нахилився до мене і запитав:
— Ти зараз говориш від імені Адель чи від свого? Від імені Адель, певно, ці слова звучатимуть доречніше...
— Дурень, — знову засміялася я, після чого ця комедія врешті завершилася.
— От чому так не було у нас із тобою з самого початку? Чому ти не зустріла мене в палаці так дружелюбно? Щоб ти собі розуміла, щойно в нас відбулася єдина нормальна розмова! — зауважив мені золхідець.
— Це тому, що я грала Адель, а вона вихована і ввічлива леді, яка не може собі дозволити прояв емоцій по відношенню до різних імовірних шпигунів, — з сарказмом посміхаюся і тоді звертаюся до сестри:
— Отак відбуватимуться всі розмови. Ти маєш бути милою, привітною і чарівною, але з почуттям власної гідності. Вони всі до одного кликатимуть на танець, а потім шепотітимуть про те, що красивішої і принаднішої від тебе вони не зустрічали. Що покохали з першого погляду, що мріють лише про взаємність. Звикнути буде важко, але ти ж у мене красуня, тому доведеться це все терпіти. Головне правило: Адель, ти маєш розуміти, що кожне слово— брехня. Не вір у їх обіцянки і почуття. Це все політичний хід. Всі вони роками марно намагалися завоювати моє серце— не вдалося. Тепер візьмуться за тебе. А ти будь вище їх пустих балачок...
— Я зрозуміла, сестро... Важке в тебе було життя, — зітхнула принцеса і знову зиркнула на Армеля. Я в той час знайшла собі опору в якості золхідця і тому продовжувала ділитися своєю мудрістю.
— Годі, не вчи її бути кам'яною. Адель, не слухай сестру. Вона каже правильно: не вір у їх слова, але не закривай своє серце на тисячу замків. Просто знай, що серед сотні прихильників є лише один справжній, — обійнявши мене, впевнено повів Арлет.
— Що ти кажеш? — обурилася я, натомість принц лише насварився:
— А що я кажу, Ельзо? Ельзо, імперії вистачить однієї кам'яної леді. Імперією правити однаково не зможе ніхто краще за тебе, тому не готуй Адель так, як вчили тебе. Навчи її жіночності, краси і правил, але не вчи ненавидіти всіх і перевіряти.
— Їй доведеться жити в цьому світі! Я намагаюся зробити її сильною!
— Їй не треба бути сильною, поруч із нею є ми. Досить того, що ти сильна за десятьох, а я не можу відівчити тебе бути такою. Навіть левиці потрібна опора і підтримка, я приїхав в Ендаласію більше заради тебе, ніж сховатися від дядька, так мені ще все літо доводилося запевняти тебе, що Я — не шпигун Каролін! Тепер ще Адель вчитимеш бути такою? Облиш її, дай їй волі. Ми ж поруч, ми захистимо її. Леджер тепер з нами, Армель тут, а він за неї з дияволом позмагається точно, як і я за тебе. Присягаюся, ми зможемо уберегти Адель спільними силами, їй не доведеться наодинці битися з долею. Не відточуй їй кігті і клики, їй це не знадобиться, моя королево...
— Добре, вчи ти, — відмахнулася я, хоч слова принца мене й вразили. Та й не лише мене.
— Адель, будь собою. Не бійся бути собою. Все те, де ти подібна до Ельзи, людство вже поважає. Немає таких, хто б не чув про величність твоєї сестри, кого б вона не схилила перед собою. Вона сильна і прекрасна, але її життя не було легким від того. Я часто бачив, як вона переступає через себе саму заради народу, імперії. А ти не замикай себе, міледі. Дозволь світу полюбити тебе як принцесу Адель, полюбити за ті твої якості, які не схожі на Ельзу. Адель, повір, що бути королевою дуже важко. У Золхіді я був престолонаслідним принцом, через складнощі наших відносин із королем мені довелося тікати. Я став вигнанцем, а потім трон прийняв мій кузен, брат. І ось тоді я зазнав волі. Титул давить і твою сестру, але вона не може зректися його. Її вчили з немовляти бути королевою. Те, що ти жила інакше, не означає, що ти не гідна своєї сім'ї. Тебе полюблять за те, якою ти є. Вже полюбили... Прислухайся до сестри, вчися від неї, бо вона дійсно найелегантніша найрозумніша дівчина, яку я зустрічав. Але серця не замикай і собі не зраджуй. Не будь її копією, навчися бачити в собі не лише сестру незрівнянною Ельзи, бо тоді ти будеш лише її подобою. В неї зависока планка, її не перевершити. Будь принцесою Адель, неповторною, бажаною, прекрасною. І тоді ніхто не зможе вас порівняти. В неї— її доля, а в тебе— твоя... Але ви сестри, тепер ви разом і підтримаєте одна одну на ваших шляхах... Я правильно кажу, моя золотоволоса міледі? — усміхнувся юнак, поглянувши на мене. А я лише впевнено похитала головою:
— Абсолютно... Слухай його, Адель... Він раптово розумні речі говорити став...
— О, мене знову оцінили. Запам'ятаймо, друзі, цей великий день! — жартома виголосив юнак і хитро зиркнув на мене.
— Ти нестерпний. Бачу, що я поспішила, приготувавши для тебе крісло радника при моєму дворі, якщо королевою бути мені. Запас розумних думок закінчився, так? Тоді я знову візьму управління процесом навчання у свої руки.
— При твоєму дворі, міледі, я приглянув для себе інше крісло, але не хвилюйся, поради я буду й звідти давати... — самовпевнено усміхнувся той і врешті замовк.
— Принце Арлете, не зважаючи на ваші з Ельзою перепалки, я дуже вам вдячна за ці поради. Вони для мені дуже цінні, ви навіть не уявляєте наскільки, — щиро промовила Адель, вдячно поглянувши на кучерявого. Тоді ж я звеліла сестричці показати чого вона навчилася, ну а на роль гостя призначила Армеля.
— Ваша Високосте, ваша схожість із сестрою разюча, але мені більше подобається те, що відрізняє вас від неї, — після традиційного знайомства, м'яко мовляв мій названий брат.
— І що ж це? — зовсім просто посміхнулася дівчина.
— Ваша щирість і доброта, Адель. Адель, попри навчання і все інше я хотів підтримати Арлета. Не змінюйтеся, не вчіться бути іншою. Повірте, що саме такої чарівної міледі нашому двору не вистачало. Ельза— то вогонь і її всі люблять за це. Але щоб ті пожежі гасити, нам потрібна ваша розсудливість, вміння пробачати і чиста душевна краса. Не зраджуйте собі, ми так довго чекали саме вас...
— Дякую вам, Армелю, — ласкаво всміхнулася сестричка, а її щічки вкрилися дівочим рум'янцем, чого не відбувалося ні разу, коли компліменти і коментарі видавав Арлет або Леджер.
Вітелі підморгнула мені і опустила погляд, знову схилившись головою до плеча свого коханого маркіза.
— Ось саме такою завжди й будь, рідна, — втрутилася я, зауваживши, що в юнаків таки вдалося розкрити мою сестру більше і допомогти їй знайти впевненість у собі. —Годі, всі молодці! Перший день репетиції балу минув чудесно! Я задоволена. Не знущатимусь із вас більше. Всі вільні, можете відпочивати...
Але відпочивати ніхто не поспішав:
— Пообідаймо разом? — запропонував Арлет і тієї ж миті всі радісно погодилися.
Не дивлячись на те, що на календарі була пізня осінь, вже практично зима, снігу досі не було й глянути. А з цієї причини ніхто не відмінював часопроводження у бесідках і прогулянки садом. Слуги застелили для нас крісла теплими ковдрами, ми одягли свої шалі й плащі, а потім злагоджено подалися на природу. Здавна було ж відомо, що найкращий апетит на свіжому повітрі. Розмова зайшла за трон і корону. Ну як же інакше? Про що ще можуть розмовляти дві принцеси, спадкоємець трону, принц, благородний маркіз та майбутня невістка династії?
— Я не уявляю: як батько стільки років править один. Мама померла так давно. Звісно, тепер йому допомагає Ельза і завжди була поруч тітонька, однак все одно... Якщо й бути королевою чи королем, то найголовніше— це мати поруч людину, яка б завжди підтримувала і допомагала... — розмірковувала Адель, поїдаючи фруктовий салат, що дуже прийшовся їй до смаку. Хоча б у цьому ми були схожими.
— Так, мила. Ти маєш рацію, це важливо. Але править усе одно лише один. Якщо королева ти, то твій чоловік лише носить титул короля, але він не вирішує державні справи без твого дозволу. Єдиним винятком були наші батьки, які правили повноправно удвох. Я була заручена з принцом Рудольфом. Він розумів те, що до справ імперії я його не допущу... — стискала я плечима, однак ця новина цілком ошелешила сестру:
— Що? Тобто ти не плануєш розділити владу з чоловіком?
— Я ще не стала королевою, ти точно така ж притендентка на трон, як і я. А ще в нас є Леджер. Не спішіть мене коронувати, — байдуже відмахуюсь, бо розумію, що тепер дійсно не знаю як вчинила б. Та й все залежить від того хто саме стане моїм супутником життя. У дружніх розмовах одна тема швидко змінилася іншою, однак наші думки все одно не співпадали.
— Ні, звісно, пробачити потрібно... Кожен може помилитися, — добродушно виправдовувала одного лорда наша принцеса, коли ми обговорювали останні плітки.
— Ага, пробачити! Хто зробив помилку один раз— з радістю її повторить. Зрада не пробачається, мила! — різко відрубала я, взявши до рук склянку з апельсиновим соком.
— Сестро, як ти можеш так казати? Вони стільки років разом, хіба можна через такі дрібниці рубати кінці? — дивувалася близнючка.
— І я ж про те! Після стількох років оце така вдячність? Вірити чоловікам, якщо це не батько чи брат, не можна і мені байдуже, що ці слова зараз чують аж три представники сильної половини людства.
— Ти так кажеш, бо зациклена на своїх страхах дійсно покохати когось, рідна, — втрутилася Вітелі.— Ти кажеш так, бо звикла крутити чоловіками, кидати собі в ноги їх серця і йти далі. Ти не можеш упоратися лише з одним Арлетом, бо він чомусь не впав перед тобою з першого погляду, тому ти й злишся на нього і сердишся. Єдиний чоловік, що знає тобі ціну, але вміє дати відкоша. З іншими в тебе розмова коротка. А якби ти спробувала відкинути свої обладунки і дала шанс будь-кому чи то Арлетові, чи навіть бідолазі Рудольфу, ти б знала, що вірити, довіряти і кохати — це просте жіноче щастя... А нікому не потрібна мудрість, якщо є щастя...
— І це ти мені кажеш, Вітелі? — вражено запитала я, поставивши склянку на стіл, так і не надпивши соку. Наші лицарі лише злякано переглядалися, натомість дівчата підсунулися одна до одної і впевнено склали проти мене коаліцію.
— Неймовірно! Я дуже щаслива, що ви настільки подружилися. Скажи, Адель, ти впевнена, що ти моя близнючка? Бо відчуття, наче ти рідна сестра Вітелі. Об'єдналися? Прекрасно, люблю боротьбу... Так от, шановні учасниці повстання, ви можете думати, що вам завгодно, але потім, аби не плакали про розбиті серця. Лише того серце не буде розбите, хто ніколи абсолютно до кінця не втрачатиме розум! Я не проти кохання і жіночого щастя. Я не проти чоловіків. Я вважаю, що все, що вони з нами роблять— наша вина. Ми ж самі летимо назустріч вогню, обпікаємо крила і замертво падаємо на землю. Знайшла істинне кохання, Віті, то бережи його. Але чшшш, бо щастя річ ляклива. Менше самовпевненості... Якщо хтось забув у пориві романтичних ілюзій, то я нагадаю, що ніхто і ніщо зараз не у безпеці поки йде ця війна! І якби я так нерозсудливо кидалася в полум'я любові, навряд ви б зараз спали спокійно, знаючи, що Ельза захистить ваші права на мрії... Якщо я піддамся почуттям, вийду заміж і відречуся від трону, аби захистити Арлета і нашу з ним сім'ю від твоєї майбутньої свекрухи, мила, котра із вас готова прийняти трон? Ви ж знаєте, як правильно жити... Вперед, навчіть мене, покажіть, — відрубала я і знову взялася за страву. А в бесідці пролягла напружена мовчанка. Юнаки переглядалися між собою, розуміючи, що безтактовність усіх дам перейшла ту межу, де вони могли б зруйнувати конфлікт жартами. Я поїдала салат, наче нічого не відбулося, не піднімаючи погляд. Ну а дівчата втратили апетит через сентиментальність характерів, тому лише кліпали очима і мімікою обговорювали щось між собою.
— Чому ти образилася, Ельзо? Адже я не зі зла це кажу, я з дитинства тебе знаю. Я бажаю тобі добра, я бажаю тобі щастя, — видихнула чорнявка.
— Ми вже не діти, люба. Я не ображена, я просто закликаю тебе думати перш ніж повчати мене в такій формі. Ти добре знаєш чому я така, яка є, і через що мені довелося пройти заради всіх нас! Ти не засуджуватимеш мене, Вітелі. Ніхто не засуджуватиме... — і знову пролягла напружена мовчанка. Прихід Лера був дуже вчасним, бо відволік нас від наших думок. Чоловік почтиво поклонився і поцілував мою руку. Він досі ніяк не міг запам'ятати, що в нашій компанії є дві принцеси. Та й не лише він, майже всі слуги, як і раніше, особливу честь віддавали лише мені, а це було дуже не чесно по відношенні до Адель. На душі моїй щоразу ставало кепсько.
— Що сталося, друже? Важливі новини? — усміхнулася я.
— Ваша Високосте, з вашого дозволу я звернуся до принца Арлета з проханням Його Величності, — поклонився слуга.
— Ну звісно, — розводжу руками, але зацікавлено дивлюся на чоловіка. Цікаво, що ж бажає монарх?
— Ваша Високосте мілорде, Його Величність король Едаласії запрошує вас навідати його найближчим часом...
— "Запрошує навідати — це те саме, що "наказує прийти", але в м'якім дружнім тоні? — посміхаюсЯ — А що бажає батько? Не опускай очей, Лере! Ти все добре знаєш.
— Присягаюся, Ваша Високосте, що я не смію говорити, — видихнув чоловік.
— Ти, Арлете, теж не смієш?
— Я не знаю в чім там річ, Ельзо... З твого дозволу піду до короля, — видихнув юнак і взяв мою руку для поцілунку.— Не сердися, Ельзуню.
— Стривай, разом підемо. В мене є багато справ, маю розглядати закони. Проведеш мене до палацу... А може й до батька зайду повідомити йому про заручини, — посміхаюся я, кидаючи погляд на дівчат.— Ти ж зі мною одружишся, Арлете?
— Я подумаю, — жартує той і обережно допомагає мені встати. Врешті всі дружньо сміються, а золхідець продовжує: — А ти будеш гарною дружиною? Будеш мене любити? А їсти ти готувати вмієш? Бо я на цих салатиках довго не протягну, чоловіку м'ясо потрібно... Готуватимеш мені, га?
— Ну не хочеш, то так і скажи, ненажеро! — також вдаюся до жартощів і перед тим, як піти, обнімаю дівчат, які спеціально вишикувалися для того, наче в чергу. Вони обоє надто сентиментальні, щоб сперечатися зі мною. Так і відбулося наше примирення.
Вже ідучи до палацу, я з усмішкою шепотіла брюнету:
— Ти бачиш, як тобі зі мною не пощастило? Всім навкруги адекватні розумні дівчата, а тобі божевільна принцеска з химерним баченням світу...
— Їх адекватність не варта твого нігтя, моя відьмочко, — прошепотів той, зупинившись у коридорі, де розходилися наші шляхи — Для мене не існує тієї межі, я не схильний до сентиментальності точно, як і ти. Твоя божевільність під стать моїй, хто ще краще зрозуміє мене за тебе? Хто краще зрозуміє Вітелі, "безродну дочку ворожки", за Леджера, як який завжди в тіні величі своїх матері і сестри? Хто підійде Адель, втраченій і знедоленій, якщо не Армель, вірний та надійний, в котрого є безліч родичів, а проте він горнеться до своєї подруги? Скажи, ти зрозуміла, як це діє? — усміхнувся він, торкнувшись долонею моєї щоки.
— Не зовсім. Навпаки притягуються протилежності... — заперечую, хитаючи головою, а юнак лагідно сміється:
— Притягується те, що зліплене з одного тіста, інакше не буде розуміння. Зрозумій, що це не фізика, сонечко. Тут немає законів.
— Немає законів? Я напишу! Я саме йду писати закони, які наказав мені батько переглянути, а тоді одразу візьмуся за ці...
— Хочеш, я допоможу тобі? Удвох розбиремо гори твоїх справ швидше, — піднімає брову золхідець, посміхаючись.
— Хочу, — одразу ж радію я, бо дійсно хочу, щоб він допоміг, щоб був поруч.
— Я миттю до монарха і одразу до тебе... — сповнений надії і радощів, обіцяє юнак.
— Поспіши, я чекатиму, — усміхаюся йому і енергійно іду до своїх покоїв, забувши про підвернену ногу та все намагаючись вгадати що ж за справи у короля та принца?
Арлет проводить мене ніжним поглядом, а потім прямує до апартаментів Його Величності цілком задоволений собою. По ньому не було схоже, щоб він хвилювався через запрошення монарха, а отже я абсолютно впевнено могла ствердити, що він знає причину, за якою покликали. Що ж, гаразд... Доведеться дізнатися й мені. А тим часом поки обмірковувала всі тонкощі цієї справи, я вже дібралася власних покоїв. Зайшовши в ту їх частину, де був мій робочий кабінет, одразу ж присіла на диванчик і взялася за вивчення справ. Їх було повно, весь столик, диван і навіть диван навпроти були повністю закладені різними паперами і книгами. Я дуже сподівалася на допомогу золхідця, не зважаючи на те, що батько заборонив мені долучати до цього сторонніх людей. Благо, що принц дійсно поспішив і вже через кілька хвилин стояв переді мною.
— Ой, як ти швидко. Все добре? — турботливо запитувала я.
— Все прекрасно, моя люба, — відповідав юнак і світився радістю.
— Сідай тут навпроти, пробери там місце, щоб сісти, — відповідала я і приглядалася до юнака. Аж надто веселий, що це таке сталося? Зараз дізнаюся. Хитро посміхаюся, встаю та граційно підходжу до золхідця, що тільки — но всівся.
— Будеш щось пити перед початком роботи? — байдуже запитую і обходжу диванчик.
— Ні, дякую, — посміхається він і береться за папери, але в мене інші плани. Я мушу дізнатися, які в них із батьком справи. А тому обережно ставлю руки на плечі свого принца, лагідно обнявши його за шию і схилившись головою до його голови, важко зітхаю.
— Що таке? Що це за сум? — тривожиться юнак, своїми теплими долонями вкриваючи мої руки.
— Як не сумувати? Я дуже хвилююся, Арлете, насправді. Але не питай, бо навіть ти не можеш допомогти.
— Що сталося? Ти ж це не через перепалку з дівчатами?
— Звісно, ні. Я турбуюся про батька. Як він зараз? Скажи мені: він хоча б не бажає продовжити військову перевірку? Капітана Ендрю з полігону досі немає, він же не відправиться туди знову?
— Ні, люба, що ти? Армія по-троху вже повертається, ти ж знаєш.
— Але я хвилююся. Що він казав тобі?
— Він покликав, щоб... Ай, Ельзо, не погано! — розкривши мій задум, одразу ж вигукнув принц і весело засміявсЯ — Мені, звісно, дуже приємно, що тепер ти намагаєшся мене допитати такими хитрощами, але я ще поки контролюю себе. Повір, ти не маєш хвилюватися. Я не можу тобі розповісти, але знай, що тут не має жодного замислу, це не стосується Каролін або твоїх рідних. Але мені велено мовчати і нічого тобі не казати, пробач. Якби це було будь-що проти тебе, я б тебе попередив, — сказавши це, Арлет поцілував мою щоку, яка зараз була поруч, і затих, даючи зрозуміти, що більше не скаже нічого. От прокляття, майже ж подіяло. Ще ж три слова і я б усе зрозуміла. Хитрий, дуже хитрий лис. Ну гаразд. Капризно надуваю губки і стріляю сердитими поглядами — хай його точить сумління, наче черв'як яблуко. Але Арлет сміється замість того, щоб потерпати від мук, і розпитує мене про папери. За справами я скоро забуваю, що повинна б ображатися, а тому більше не повертаюся до тієї теми. Розбираємо закони, обговорюємо їх і сортуємо. Правду кажуть, що дві голови краще. За певний проміжок часу викладений на стіл папір зменшився удвічі, а більша частина документів знайшла своє місце у папках та книгах.
— А що, Твоя Високосте, залишити тебе в спокої і не втручатися у твої справи? — з добродушною усмішкою і насмішкою в голосі водночас кепкував з мене юнак, схилившись через стіл ближче. В тих словах явно відчувався докір, а я одразу ж пригадала те, як колись намагалася позбутися золхідця.
— Підозрілих людей у свою команду не беру, а ти поводився більш, ніж підозріло, — посміхаюся йому навзаєм і також нахиляюся ближче. Принц торкається своїм чолом мого, прикриваючи очі, а на душі моїй стає абсолютно світло, легко і спокійно. З нас вийшла б чудова сім'я, якби ніхто зі сторони не заважав... І саме в ці миті, тепер, я відчула, що просто зобов'язана бути аж надто обачною стосовно Каролін, бо вона відібрала в мене й так багато. Ця жінка немає дізнатися про те, що я волію від неї приховати.
— Ельзо, ти головне не злякайся, коли зараз постукають у двері... — жартує принц, бо ж ще жодного разу не було, щоб нам дали спокій.
— Посперечаймося хто прийде. Я вважаю, що тепер черга батька, адже Армель був минулого разу... Однак, батько зайнятий, тому я за маркіза, — одразу ж радо підтримую тему розмови, топлячись у тих бездонних карих очах, які так близько. Арлет має рацію: нам добре разом через те, що ми надто схожі і тому можемо дозволити собі бути справжніми. А хіба є більше щастя, ніж усвідомлення, що нас люблять і приймають такими, якими ми є?
— Минулого разу ще перед тим, як ми знайшли Адель. Він тоді новину приніс, за якою ти в пастку помчала. Ні, онулюються їх рахунки. Думаю, тепер це буде сама Адель, — сміється золхідець, ніжно цілуючи моє чоло та щоки.
— Зворотній відлік рахувати? — посміхаюся я.
— Три... Два... — шепоче мій красень.— Один... Все, заходьте, не стійте під дверима.
— Немає? Що, справді, нікого немає? — дивуюся, ледь стримуючи сміх. Вражено стискає плечима й Арлет, остаточно відхилившись:
— Може вже все? Карма тепер не діє?
Швидко обходить столик, наближається до мене і присідає на персидський квітчасний килим поруч із моїм низьким диванчиком, де все завалено нерозібраними паперами.
— Як добре, що ти не любиш гарних романтичних слів, бо я їх зовсім не вмію казати, — шепоче юнак, зачаровано усміхаючись, і лагідно загортає мої неслухняні кучеряві пасма волосся, що вкривають схилене донизу обличчя.
— Я не втрачу тебе, Ельзо, — шепоче він у моє вушко і наближається своїми вустами до моїх, міцно обнімає, а я лише слухняно обвиваю руками його шию, зовсім не перечучи. Навіщо ці драми, коли нам обом відомо, що нарешті між нами взаємність? І нехай крихти недовіри всім людям і чоловікам у цілому намагаються щось довести до мого відома— я не слухатиму, бо так навіть цікавіше... Нам обом байдуже, що в словах жодного разу не звучали зізнання у коханні, ми ж здавна навчилися розмовляти очима.
— Це ти дарма. Я не вірю, що#x441;#x434;і#x431; #x430; ; все так просто, — шепочу зовсім щиро, торкаючись долонею щоки, а Арлет лише посміхається:
— Живи миттю, — цитує мої ж слова, сказані не так давно, і ледь торкається моїх вуст, як враз покоями роздається стукіт у двері. І це вже справді смішно, смішно до істерики.
— Так! — одразу ж пожвавлююся і хаотично беру в руки якийсь документ, не одразу зрозумівши де в ньому верх, а де низ. Арлет також з великою цікавістю дивиться на двері, тепер він вже звик, тому так сильно не злиться. За мить у покої гордо заходить Адель, а я весело зазначаю:
— Ти виграв.
— Нічия, — одразу ж додає принц, оскільки слідом за принцесою заходить маркіз, а за ним ще й Леджер. Поки трійка наближається до нас, в двері буквально вривається Вітелі.
— Пані та панове, а що, власне, сталося? — зацікавлено запитую я, трохи опам'ятавшись від сміху. Бо це дійсно було весело.
— Ем, сестричко, ми вирішили, що ми дуже хочемо на прогулянку... — стиха відповідає Адель.
— То йдіть, хіба вам потрібен мій дозвіл? — дивуюся, переглянувшись із Арлетом.
— Та ні, ми хочемо всі разом...
— Тобто, щоб ви також пішли.
— Без вас нам не цікаво, — спільними зусиллями, пояснюють друзі, а я стискаю плечима.
— В мене багато справ, але Арлет хай іде з вами...
— Що я без тебе робитиму? Я не піду, якщо мені не буде з ким сваритися, — заперечує золхідець і тут же додає: — Ельзуню, може ходімо? Завтра закінчимо справи разом...
— Завтра ми будемо готувати Адель до зимового балу, тому якщо я сьогодні не закінчу це, король мене вб'є. Він вже тричі питав, коли буде готово... — стискаю плечима.
— А якщо ми з Леджером тобі допоможемо? — пропонує Армель.
— Так, ми за півгодини усе зробимо, — радіє кузен, а я лише хитро посміхаюся, знову переглядаючись із золхідцем:
— Ласкаво просимо... Розпочніть самі, в мене вже голова не працює. Треба щось випити...
— Я замовлю нам чай, — посміхається брюнет і всаджує Армеля на своє місце. Тим часом я тягну на власний диванчик Леджера, обнімаю його і вводжу лицарів у курс справи. Після чого беру з рук Арлета свіжий зелений чай, щойно принесений служницею, легенько штовхаю склянку принца своєю і з посмішкою насолоджуюся тим, як намагаються розібратися із законами мої прекрасні братики. У той час Адель та Вітелі розуміють, що не розуміють нічого і тому тікають на сусідній диван, де знущаються з моєї фрейліни, роблячи їй зачіску. Разом нам завжди було весело... Врешті допивши напій, ми з золхідцем таки зайняли свої місця і в чотирьох прийнялися до паперів, які під таким натиском здалися і швиденько пострибали в папки. Щоправда складнощі з'являлися тоді, коли певний закон доводилося переписувати по новому, а моя думка не співпадала з чоловічою. Для досягнення згоди я вдавалася до маніпуляцій:
— Адель, тут Леджер проти, щоб селянам зменшили податок. Ти як вважаєш?
— А я зараз розкажу, як я вважаю. Я вважаю, що Леджеру треба спробувати пожити в селі або хоч побачити як живуть люди насправді! Жахлива нерівність! У одних є все, а в інших— нічого! Звідки їм платити? — одразу ж повставала моя сестричка.
— Я зрозумів, нехай, — закатував очі маркіз і погоджувався.
— Адель, Армель каже, що... — наступного разу бралася за своє, але мій найкращий друг одразу ж покидав відстоювання позиції:
— Ні— ні, я все зрозумів...
Так і вирішували. А згодом розібрали справи до кінця, після чого я на сьомому небі літала від щастя.
— Мої орли, мої соколи прекрасні! — щебетала, обнімаючи і цілуючи Леджера. Швидко обійшовши диванчик двох друзів, я зі спини підбігла до юнаків, обійнявши водночас обох за їх шиї і цілуючи спершу Армеля, а тоді й Арлета, все не затихаючи:
— Ось це інша справа, а то залишили мене одну з цієї горою... Тепер ходімо до монарха.
Монарх нашій веселій компанії був дуже радий, він прийняв з моїх рук закони, підозріло зміряв очима юнаків, запитуючи чи допомагали вони. Лицарі дружньо заперечували, мовляв, що принцеса сама все робила, вони навіть пальцем не чіпали державних паперів. Батько усміхнувся і відпустив нас на прогулянку. Коли ж майже усі друзі вийшли, він пильно поглянув на Арлета і рішуче сказав:
— Дбай про них, особливо про мою запальну донечку, щоб вона собі нових пригод не знайшла.
— Як зіницю ока берегтиму, — поклонився золхідець.
— Як це мило... — повертаюся від дверей, оскільки все почула, і хитро посміхаюсЯ — Найбільше, що я люблю— це вашу дружбу. До речі, а я знаю, що ви від мене приховуєте...
— Що саме ти знаєш? Як дізналасЯ — здивувався монарх, переглянувшись із золхідцем.
— Отже, ви щось таки приховуєте? Я вас розіграла, — весело сміюся, натомість батько важко видихає:
— Ельзо, я імперію в руках тримаю, а з тобою не можу впоратися...
— Але ж я ваша дочка. Я навчилася у вас... Так що ви приховуєте?
— Це чоловічі секрети, дочко. Те, про що поки не варто говорити, аж надто з тобою... Але не хвилюйся, ти дізнаєшся першою, коли наступить вірний час...
— Але мені завжди було цікаво, які в чоловіків бувають секрети. Вони ж лише жінок можуть стосуватися, а я жінка. Може підкажу щось навіть...
— Впораємося без тебе, лисице. Іди до друзів, поки я не передумав, — усміхнувся король і вказав мені на двері. Я невдоволено зітхнула і з реверансом пішла, натомість встигла зловити тихе батькове:
— Пильнуй її, сину...
Арлет також вклонився і поспішив вслід за мною, наздогнав у коридорі, прошепотівши на вухо:
— Не питай нічого. Повір мені. Обіцяю, я про все розкажу. Але пізніше... Ти ж теж щось від мене приховуєш. Чому ми змушені ховатися і мовчати? Я не питаю, не питай і ти... Ходімо, наші дратуються, — шепоче юнак, лагідно торкнувшись мого кучеря, що вибився із зачіски і смішно стирчав з— під тіари. Я погоджуюся і ми поспішаємо до друзів.
Наша четвірка підчікує нас біля виходу з палацу, а потім ми дружньо поспішаємо в сад. Адель бере мене під руку і щось шепоче, підморгуючи. Але я не розумію про що мова, бо аж надто голосно розмовляють наші мужні лицарі. Вітелі крокує із Леджером, тримаючись за руки. Їм можна, вони заручені. А Арлет і Армель своїми голосами розносять сад, ох вже ці друзяки.
— А куди ми це йдемо? — посміхаюся я, натомість принцеса міцніше стискає мою руку.
— Я ж кажу тобі, що сюрприз для нас буде. Ти мене слухаєш?
— Пробач, я не почула, — виправдовуюся перед близнючкою і врешті щось помічаю впереді.
— Це там світло, смолоскипи? — дивується Віті, а я стискаю плечима.
— То й що? Королівський сад освітлюється смолоскипами здавна.
— А чому так багато на тому місці? Леджере, що там таке? — дивується моя чорнява подружка, а я й сама зацікавлююся.
— Побачиш, моя чарівнице, — каже їй маркіз, натомість ми з Адель лише переглядаємося. Кількома хвилинами вперед перед нами розкривається справжня краса: встелені пуховими накидками дивани, багаття, вечеря на березі нашого озера. Як виявляється, юнаки дійсно постаралися і підготували для нас сюрприз— вечерю під зоряним небом. Саме темніло, а я з недавніх пір полюбила зорі, то ж уся ця пригода вже здавалася веселою. Щоправда було достатньо холодно, а на деревах повсюди іскрився іній, створюючи ще більш красиву обстановку, однак накидки й шалі мали нас зігрівати. Та й вогнище не заради краси. Моїх подружок огорнула хвиля радощів, вони все розглядали круглими від здивування і щастя очима. А я знову відрізнялася від дівчат стриманістю емоцій, хоча мені також сподобалася авантюра.
— Це ж хто такий романтик, зізнавайтеся? — весело запитувала лицарів, натомість вони лише посміхалися, запитуючи, чи подобається.
— Не відбиратиму в друзів лаври. Ти знаєш, що не я романтик, — відповів золхідець.
— Бонус за чесність особисто від мене, — підморгнула я і долучилася до дівчат. Всі ми дружньо повсідалися на ті дивани, повкривалися накидками й ковдрами і прийнялися за смачнющу вечерю. У розмовах, як завжди, іскрилися мої десь кокетливі, а десь достатньо гострі жарти, Арлет відбивав ті напади, він єдиний міг миттєво знайти мені відповідь. Вітелі сиділа в обіймах свого Леджера і лише сміялася з нас усіх, а Адель... Думки моєї сестри були десь далеко. Я дивилася на її таке рідне обличчя і не могла зрозуміти чи то вона жалкує про щось, чи навпаки мріє.
— Здається, Адель, я знаю ім'я романтика, котрий це все влаштував... — шепотіла я їй на вухо, аби побачити реакцію.
— І хто ж це? — дивувалася сестричка.
— Армель. Ти бачиш Арлета, він не схильний до сентиментальності.
— Не дарма ж ви ледь не вбиваєте одне одного цими колючими фразочками, — додала білявка.
— Це ще нічого, було й гірше. Леджер теж жодного разу не робив такі сюрпризи, а Армеля я не впізнаю відколи тебе знайшли. Думаю, що ти подобаєшся йому, — ніжно посміхаюся, натомість Адель лише червоніє і опускає погляд. А я продовжую: — Він дуже хороший, можеш мені вірити. Дуже вірний і надійний. Що ти думаєш?
— Я не знаю, Ельзо... Може ти б порадила мені щось? Він хороший, я це й так бачу, але я тільки знайшлася... Боюся помилитися...
— Ти помічаєш, навкруги нас безліч юнаків? Всі вони намагаються підійти до тебе, сподобатися. А Армелю ти подобаєшся ще з тих пір, коли ми не знали, що ти принцеса. А він тобі? — сором'язливо зиркнувши на мене, вона прошепотіла майже не чутно:
— І він мені... — а потім додала: — Ти тільки не кажи йому, чуєш?
— Я — твоя сестра. Звісно, не скажу... — хоча на радощах я готова просто тут же оголосити про цю прекрасну звістку, але стримуюся. Тепер я спокійна, а їм ще багато доведеться дізнатися. Нехай все буде по-справжньому. Кохання краще знає, коли спалахнути. Жартівнику Амуру відомі слушні миті, смертним втручатися у замисли богів не варто. А проте на душі моїй стає легше: рідна сестра і названий брат— чи буває краща пара? Почуваюся неабиякою щасливою, але й в душі трохи самотньою. Те, що я наказала Арлету грати у байдужість, тепер дратує навіть мене саму. Але так треба, так правильно... Золхідець теж посилає мені сумні погляди, бо поруч із майже одруженими Леджером і Вітелі та закоханими Армелем з Адель йому важко приховувати почуття і замість посмішок та ніжності кидатися у мене сарказмом і колкістю. Хоча у цьому йому допомагала нестерпність мого характеру: він хоч і розумів, що я навмисно провокую суперечку, все ж іноді сварився зі мною щиро. А що ж ще мені залишалося робити, коли наша ворожнеча— єдине спасіння від злої Каролін? Нехай та відьма не знає про мої слабкі місця, нехай не відає, де болить найбільше...
Врешті не вистачило золхідцю терпіння. Загасив усі смолоскипи, а коли в повітрі навіть зник аромат диму, наші очі звикли до темряви і зачаровано прикувалися до безмежного, неймовірного різноманіття зір.
— Ще один бонус, Арлете. Я ледь не осліпла, придивляючись на небо, — посміхаюся.
— Я це помітив. Але який толк у тому, щоб просто милуватися зорями?
— Не все на світі створено для чогось, принце. Дещо просто для краси. Знаю: ти не зрозумієш... — посміхаюся у своєму ж стилі.
— Звісно, що не зрозумію. Маячня, яку ти, принцесо, вигадуєш, лише тобі й зрозуміла... Ти ж розумна дівчина, чи принаймні скидаєшся на неї. Скажи, ти знала як за зорями можна визначити відстань? Наука мореплавства... Це не папірці з купки на купку перекладати, міледі, — заявляє юнак.
— А ти, отже, вмієш, так? — одразу ж здогадуюся про його наміри, тому підіграю.
— Звісно, що вмію... Я ж учив не лише те, що наказують.
— Я не вірю тобі. Покажи...
— Не віриш? Будь ласка, руку міледі. Відійти потрібно, щоб дерева не заважали на зорі дивитися. Ходи — ходи, переконаєшся... — хитро посміхається брюнет і подає мені руку. Я самим поглядом кидаю виклик, швидко підношуся з дивану, жестом руки наказую охороні чекати тут, бо я не далеко, і швидко іду з принцом на велику галявину. Нас все ще трохи видно друзям, котрі дякувати небесам не захотіли теж навчитися науки мореплавства, але все ж ми вже далеко. Арлет грає свою роль, щось розповідаючи мені про зорі, а тим часом обнімає за стан і байдуже показує рукою в небо, то на це сузір'я, то на інше.
— Сім мішків вовни і всі неповні, любий! Сузір'я я й сама бачу, але ж ти щось говорив про відстань, науку... Ти погано орієнтуєшся в зорях?... — з посмішкою шепочу, схиливши голову на його плече.
— Я тобі хіба мореплавець? Звісно, що погано, але ж це єдиний спосіб викрасти тебе... — шепоче принц і далі створює ілюзію того, що щось розповідає.— Чшш, не смійся так голосно, бо почують.
— Ти найкращий, — посміхаюся я і міцніше пригортаюся. Золхідець цілує моє чоло і важко видихає. Він би з радістю дорікав мені за те, що змушую нас грати ролі ворогів, але не хоче псувати мить. Тому доведеться попсувати її мені, врешті відчуваю, що він готовий розповісти правду.
— Арлете, — шепочу зовсім ніжно.— Хочеш знати чому так? Чому я так поводжуся стосовно тебе? Чому нам не можна бути разом? Чому я завжди кажу, що люблю тебе перед усіма, але демонструю зворотнє?
— Сподіваюся, що причина серйозна, інакше я тебе просто задушу... — посміхається кароокий, а я лише примружую очі і зиркаю на нього вдавано невдоволено.— Чому, Ельзо? Звісно, я хочу це знати...
— Я скажу тобі, але... Давай правду за правду. Мені страшно жити в невіданні...
— Все зрозуміло. Шантажистка! — сміється той, щипаючи мене за талію.— Ні, Ельзо. Ти жорстоко чиниш, маніпулюючи мною і моїми почуттями, але я не піддаватимуся. Тобі не можна, не треба ні про що думати... Чому ти не можеш довіритися мені?
— Страшно, Арлете. Я хвилююся. Усі методи хороші, я навчилася цього змалку...
— То знайди спокій у довірі, а не в маніпуляціях. Це, справді, не важливо. Король...
— Він не дізнається!
— Дізнається, ти видасиш себе і мене несвідомо. Я молю тебе: не питай... Заспокойся, я обіцяю, що все буде добре... За батька твого відповідаю своєю головою перед тобою, гаразд?
Я хочу сказати, що хвилююся не лише про батька, але гордість стає мені на шию і замість цих слів звучить лише відчайдушне та приречене: "добре"...