Глава 1 (4)

Адель

Просте людське щастя, про яке всі охоче мріють... Що це? Якого воно кольору? Який має аромат? Чи іскриться в ньому відблиск корони монарха, чи посипане воно срібними монетами, чи загорнене у атласи й шовки? Зовсім ні, бо це все тлінне. "Щастя має усмішку маляти, воно насичене дитячим сміхом"— скаже кожна матуся. "Щастя зіткане з теплого слова, просякнене обіймами і ароматом знайомих парфумів"— відповість закоханий. "Щастя має заклик волі, воно сховалося на найвижчій горі, шлях до якої долається пішки, причаїлося в затінку під одиноким деревом на безкрайньому пшеничному лані, воно шепоче із вітром та промовляє шумом морських хвиль"— впевнений мандрівник. Моє щастя має бездоннозелений відтінок, мов очі моєї сестрички, що відкрили у моєму суворому холодному світі стільки яскравих барв! Коли гармонія в душі, світ навколо сповнюється магією, а все, до чого торкаєшся, набуває змісту. Всі вчорашні турботи тепер здаються дріб'язковими, адже щоб літати, крила не обов'язкові. Аби твердити всім про свої почуття, не шукайте приводу. І причина зовсім не суттєва, коли очі сяють яскравіше Полярної зірки. Та й хіба можна прирівнювати вогонь людського серця до мертвого відблиску далекого небесного тіла? В закручений лабіринт, створений повсякденними клопотами, справами і турботами, до мене дібрався промінь світла. Я потягнулася йому на зустріч і впізнала яскравозолотий колір мого щастя, зітканий з полум'я любові рідні і рясно приправлений відблиском сонця. Сонця, яке стало свідком мого складного тернистого шляху по цей день. День, який змінив наші життя, змінив історію і виправив помилку двадцятирічної давнини. День, що став нагородою за пройдені випробування... День, що приніс стільки щастя... Саме тоді ми заклали фундамент на будівництві нашого нового життя, яке створимо власноруч, спільними зусиллями. Життя суворе. Воно було немилостивим до мене, не дозволивши узнати батьківську любов і сестрину підтримку. Дев'ятнадцять років я жила, не уявляючи того хто я насправді. Збіг обставин чи рука долі вказали мені на істину— не знаю. Я побачила в цій дівчині, що зупинилася на камені навпроти нашого сільського будиночка, свою рідну душу. А вона виявилася моєю сестрою, сестрою— близнючкою. Пройти через справжнє пекло, перш ніж досягти дверей раю, довелося кожній із нас... Мене звати Адель. Я — втрачена принцеса Ендаласії.
Один визначний день мого життя раптово перекреслив попередні дев'ятнадцять років. Змінилося геть усе: обличчя, ролі, маски, декорації. Я теж була змушеною змінитися, але це виявилося складніше, ніж можна було очікувати. Спалити себе, щоб відродитися на попелищі забуття, може лише по-істині сильна людина. Відмовитися від себе було важко. Зріктися колишніх вмінь куховарити, прибирати і служити комусь, щоб навчитися командувати, вирішувати долі людей, бути гідною донькою монарха на радах та балах, ще складніше.
Бувши селянкою, я часто мріяла про життя у палаці, уявляла його... Насправді лише тепер, опинившись у центрі закулісся, я дізналася, що бути прекрасною міледі— це велика праця...
Мені надзвичайно пощастило з сім'єю, сестрою і її друзями. Всі вони виявилися чудесними людьми, поруч з якими я почувала себе легко і радісно. Та в тім і річ, що відрізняти щиру любов від фальшивої я не вміла. Всі навколо шепотіли мені щось на вухо, намагаючись схилити мою прихильність на свою сторону. Ельза робила все можливе, аби я прийняла її версію подій, але моя вічна допитливість бажала дізнатися й іншу. А тому не зважаючи на всі заборони і попередження сестри стосовно герцогині Каролін, я не була настільки категоричною. Жінка віталася зі мною тепло, кількома реченнями турбуючись про мої справи. Я часто ставала свідком суперечок між нею і моєю сестрою або тіткою Делайн. При цьому жертвою на моє недосвідчене око можна було б назвати русяву герцогиню, котра всього лише хотіла повернути власного сина. Доказів про винуватість цієї жінки у моєму викраденні і бідах династії я не бачила, але слова сестри не були для мене порожнім звуком. Оскільки, за звичкою я не могла прожити й дня без того, щоб не навідати маму Мелісу, Енріко і тітку Таміну, то й поради я питала у них.
— Придивися краще... Не поспішай робити висновків, доню... Як би там не було, але ти не знаєш цих людей насправді. Навіть Ельзу не знаєш. Вона хороша, але хіба треба тобі казати наскільки цілеспрямованою буває принцеса? Якщо хтось стоїть у неї на шляху, вона його прибере. Не поспішай засуджувати Каролін, будь пильнішою... — тихо попереджала мене тітка, а я лише зітхала. Ні, це вже занадто.
— Ельза б не вигадувала для мене байок. Вона розповіла мені, як Каролін отруїла її...
— Але ж вона немає доказів, що це була саме Каролін... — зітхала пані Таміна, а я відводила погляд. Це таки правда...
— Моя тобі порада, Адель, не втручатися у війну. Нехай воюють, а ти не лізь. Не знаю хто винен, хто каже правду, а хто бреше, але точно знаю, що ти в небезпеці між ними. Ти між двома вогнями, тому стій за батьком, твоїм королем, і не показуй звідти носа! Я не для того тебе ростила, любила і виховувала, щоб ти стала жертвою корони! — впевнено казала мені мати. Хай не рідна, але любляча і бажаюча добра дитині, яку назвала своєю. Якби ж мені було її послухати!
— Мати правильно каже, ти в небезпеці, — раптово долучився до розмови і дядько (тепер вже язик не повертається батьком назвати) Оскар, що тепер став уважати себе великим паном.— Ельза для тебе небезпечна. Вона мріє про трон, а ти — її суперниця. З сином Каролін вона вже розібралася, в слугу перетворила, тепер взялася за тебе. Герцогині Делайн взагалі не вір, Адель. Вона вважається матір'ю Ельзи, вона її виховувала, ростила. Ти їм хоч і рідна, але вона рідніша та миліша.
— Годі вам! Я навіть слухати цього не стану! — кричала Я — Ви думаєте не про мене, а про те, щоб вас із гарного будинку не вигнали! А Ельза любить мене і ніколи не дасть у образу! Як і тітонька Делайн, як і батько! Не кажіть такого! Ніколи не кажіть про мою сім'ю!
Різко піднявшись із дивану, я вибігла з будинку, грюкнувши дверима. Мчала на всіх ногах у палац, переслідувана жорстокими словами селянина. В сльозах майже не бачила коридору, майже наосліп мчала у покої герцогині, сама не розуміючи навіщо. Слуги одразу відчинили мені двері, пропустивши всередину. Велична жінка гордо сиділа на тахті, перебираючи якісь папери, але, побачивши мене, жваво відклала все і здивовано запитала:
— Адель? Що з тобою, дитя моє? Хто образив?
Я впала навколішки поруч з її ногами, голову свою кучеряву схиливши на жіночі коліна. Делайн злякано торкнулася мого волосся, схопила за руки і піднесла до себе, всадовивши поруч.
— Та що це таке, серденько? Що з тобою?
— Я знаю, що це не правда... — тремтячими вустами шепочу їй, витираючи сльози — Не правда, що ви ніколи не полюбите мене так, як Ельзу... Я ж теж ваша племінниця...
— Дурненька, — легко посміхається світловолоса і міцно мене пригортає, зовсім по-материнськи — Я завжди тебе любила. Ти ж донька Аделарда, донька Акселл, ти — моя кров і плоть, моя дівчинка... Адель, звідки такі дурні думки? Я нізащо не стану виділяти одну з вас...
— Але ж Ельзу ви виховували, ростили, а я...
— А ти все одно моя дитина, байдуже, що я познайомилася з уже дорослою дівчиною. З дорослою, але якою чарівною! Адель, люба, не засмучуй себе таким. Так, я ростила Ельзу, співала їй колискові і сиділа біля її ліжка, коли вона хворіла, але це означає лише те, що їй я вже віддала частинку своєї любові, а тобі ще не встигла, тому робитиму це кожного дня відтепер. Ти лише не сумуй, чуєш? Я дуже тебе люблю, моя дурненька, моя маленька донечко... Ти ж уже доросла, Адель. Дорослим не можна плакати: очі червоними будуть... Ти завжди можеш на мене розраховувати, — тепло шепотіла вона, заспокійливо гладивши моє волосся. З кожним словом я все більше переконувалася, що ніщо в цілому світі не зможе тепер розлучити мене з моєю обожнюваною сім'єю. На певний час мої хвилювання були заколисані.
От лише біда в тому, що спокій не буває вічним. Думати про інтриги палацу мені більше не дозволили уроки сестрички, оскільки ми розпочали серйозну підготовку до зимового балу, на якому мене представлять усій знаті та запрошеним гостям.
Саме ці так звані репетиції неймовірно здружили мене із командою сестри, а також співставили всі наші з нею розбіжності у характерах, а їх виявилося безліч. Моєю найкращою подругою очікувано стала Вітелі, але це не означає, що через несхожість я припинила любити сестру. Навпаки з кожним новим днем я зачаровувалася тим, як легко Ельза вирішує різні труднощі. Я вчилася в неї, захоплювалася нею і досі хотіла бути схожою, хоч інші й переконували мене, що я не гірша. Найголовнішим враз стало, щоб сім'я мною пишалася. Саме через це я трохи ускладнювала собі життя. Гаразд, зовсім не трохи.
А як би там не було, жити за правилами палацу гідно може не кожен. І не кожному легко усвідомити його роль у подіях, про які ніколи раніше не чув. Іноді, змінитися буває непосильно важко. Ельза, моя улюблена сестра, огорнула мене турботою і любов'ю. Вона з присутніми їй оптимізмом і енергією взялася за перетворення гусениці на метелика, але, здавалося, я була не готова. Коли з науками танців і естетики я не мала проблем і все ловила з півслова, то уроки політики і дипломатії для мене стали справжнім тягарем. Я настільки не могла нічого усвідомити в справах імперії, що іноді сумувала за служінням Айседорі.
До речі, вона також не опинилася поза увагою моєї сім'ї. Дізнавшись про те, як жінка відносилася до мене, монарх викликав її у палац і призначив зустріч у Залі для прийому гостей. Баронеса одягла свою розкішну сукню, пошиту з модного зеленого атласу, зробила високу зачіску, одягла всі найбагатші прикраси, але забула вдома маленьку Аннет, залишивши її на чоловіка і прислугу. Я була свідком її розмови із моїм батьком за його особистим бажанням. Сидіти на троні поруч з монархом мені досі було не по собі, але з цим я ще якось могла змиритися. Та все ж усвідомлювати, що та, кому раніше служила я, тепер прийшла служити, умовно кажучи, мені, було дивно.
Жінка довго вихваляла династію і говорила про величезну честь особисто познайомитися з королем до тієї пори, доки монарх різко не перервав їй мову:
— Годі! Ви вже достатньо наговорилися! Тепер говоритиму я, а ви слухатимете, баронесо! Мені стало відомо про те, що у вашому маєтку прислуга прирівнюється до собак! Чи так це, відповідай?
— Підлий наклеп! — вигукнула рудоволоса, але тут же опам'яталася, тому впала навколішки і заспівала іншої: — Я ніколи не бажала образити вашу сім'ю. Якщо Її Високість принцеса Адель за щось сердиться на мене, то я ще раз прошу вашого пробачення і милості. Я безмежно вірна Вашій Величності...
— Річ не в Адель, а в усіх слугах! Мені розповідала Ельза, розповідали селяни, які виховали мою доньку, що ви цькуєте слуг, не вважаєте за людину! Поки в цій імперії король я, ніхто не сміє зневажати мого підданого! А кожна ваша служниця чи лакей— то підданий, що підкорюється не лише своєму панові, але й насамперед своєму королю! А кому підкорюєтеся ви? Барон Ендрю— славний чоловік імперії, в минулому він заслужив почесті своїми звитягами на війні, а хто така ви? Ви займаєтеся не гідними вчинками! Той, хто не поважає інших, не гідний, щоб інші поважали його! А тепер ідіть і пам'ятайте про це!
— Стривайте! — тут же втрутилася Ельза, що сиділа по іншу руку батька.— На землях вашого баронства я наказала будувати лікарню, згодом там буде мій фонд. Знайте, що фонд— це мої очі і вуха. Він контролюватиме вас, а ви підкорятиметеся цьому, якщо захочете увійти колись у список управительок, як ваша сестра благородна маркіза Сандра, моя вірна служителька. Через вашу ганебну поведінку на даний час вам заборонено служити у фонді. Однак, ви можете допомагати там без жодних повноважень. А тепер негайно повертайтеся додому... Не затримуйтеся у столиці, заміжній жінці не личить на довго покидати чоловіка і дитину...
— Як накажете, Ваша Високосте. Я все зроблю, як ви побажаєте, — пригнічено відповідала та, стріляла в мою сторону злим поглядом і задкувала до дверей, наче їй придавила хвоста. Але радість від розплати з ворогом мене не засліплювала. Принц Арлет, який виявився надзвичайно розумним і кмітливим юнаком, під час нашої розмови наодинці пояснив це таким чином:
— Благородна людина не радітиме з перемоги над слабшим духом противником, Ваша Високосте. Коли ваша сестра, чарівна принцеса Ельза, посприяла відновленню справедливості на землях Золхіди, я також не відчував щастя, коли бачив найлютішого свого ворога здоланим. Я не міг зловтішатися, навіть не знав, що йому сказати... Слова підібрала ваша сестра, — посміхався той. Ми сиділи на лавочці в саду, перепочиваючи після нової виснажливої репетиції балу. Тема розмови знайшла нас сама, адже принц, бувши надто уважним, не міг не помітити моєї розгубленості, коли я поглядом проводжала Айседору із території палацу. Та я й не приховувала свого засмучення щодо здебільшого невдалих спроб перетворитися на іншу людину, дістати з дна своєї душі оновлену Адель. Здавалося, що ситуація стомлювала всіх навкруги, однак лише не мою сестру, котра не сиділа, склавши руки, ні миті і навіть тепер одразу ж поринула у справи.
— Вона завжди знає, що сказати, — погодилася я і пильно поглянула на юнака. Арлет дивним поглядом розглядав постать Ельзи, що вдалі командувала цілою бригадою слуг, розмахуючи руками і щось голосно розповідаючи. Його погляд був ніжним і водночас сумним. Я одразу ж пригада їх дивну поведінку вчора під час спільної вечері біля вогнища. Здається, я таки не помилялася, гадаючи, що в їх суперечках приховуються ніжні і палкі почуття.
— Не хвилюйтеся, не бійтеся того, що ви не схожі із Ельзою. Вона також довго вчилася бути королевою, але крім того вона від природи смілива й ефектна. Повірте, що ваша чарівність— ключ від сердець усіх навколишніх, яким ви повинні користуватися, — впевнено казав принц, дивлячись на мене особливо тепло, наче я і йому сестра, а не лише Ельзі. Друзі принцеси були неймовірними, вони одразу прийняли мене за свою, хоч я була іншою.
— Я боюся не виправдати надій Ельзи, Арлете. Вона вірить, що я стоятиму поруч із нею, як справжня принцеса. Але я не можу навчитися стільки розуміти, стільки пам'ятати, так миттєво реагувати. Погляньте на неї зараз, вона знає, чого вона хоче і як до цього їй прийти. У неї завжди все під контролем. А я не можу вивчити, які зв'язки підтримує Ендаласія із іншими державами... Я боюся цього... Мені простіше піти на кухню і щось приготувати, поприбирати, я до цього звикла... — зовсім раптово вирішую довіритися золхідцю, бо він дійсно дуже мудра людина.
— Ви не маєте боятися бути собою. Ви — її сестра. Вона любитиме вас, що б ви не обрали. Так же як і король Аделард. Пам'ятаєте, розпустилася лілея на головному озері? Якого ще признаку, що нарешті ви на своєму місці, вам потрібно? Просто дайте собі час звикнути. І пам'ятайте, що поруч є люди, які люблять вас саме такою, — посміхнувся кароокий і легким кивком голови вказав мені на постать Армеля, що наближалася до нас.
— Дякую вам, принце Арлете, — трохи ніяковію, але все одно дивлюся дуже щиро, бо поради виявилися мудрими.
— У будь-який час звертайтеся, міледі. Заради сім'ї Ельзи я готовий на все... Може колись ще родичами будемо... До речі, якщо навчите вашу сестру куховарити, я буду вам дуже вдячний, — пожартував юнак, підморгнув, уклонився і тут же покинув мене, побігши до своєї принцеси. А на душій моїй від його слів ставало легше. З перших днів мого перебування у палаці я трохи сторонилася Арлета, оскільки не уявляла як поводитися із людиною, яка постійно свариться і мириться в хаотичних поривах емоцій з моєю сестрою, особливо, коли я підозрювала про народження сильніших за дружбу почуттів між ними. Але тепер, після стількох спільних репетицій зимового балу, я усвідомила те, що з першого погляду не могла побачити Ельза. Арлет— не ворог. Він може стати прекрасним другом і союзником. Кількахвилинна щирість зробила свою справу. Золхідець оцінив мою відвертість, показавши те, що приховувала від мене сама сестричка. Певно, вона мала причини. Ну а проте наміри юнака, здається, таки серйозні. Він дуже тепло поставився до мене, наче до сестри дружини, наче до своєї сестри, підтримавши в миті хвилювання, знайшовши вірні слова. А тому я заприсяглася собі, що з цього дня також буду вірним другом і помічником для нього у справі завойовування серця гордої зеленоокої міледі.
У той час Армель вже стояв переді мною, він ніяковів, певно, ще більше, ніж я.
Тепло посміхався, ніяк не в силах дібрати слів і аж надто ніжно дивився в мої очі. Всі навкруги натяками давали мені зрозуміти, що я не байдужа йому, а усвідомлення цього здавна було моєю заповітною таємною мрією.
— Армелю, вітаю вас, — врешті посміхнулася я, якомога елегантніше подаючи юнаку руку. Той ніжно поцілував її, все так же не зводячи очей з мого обличчя.
— Міледі...
— Просто Адель, скільки повторяти? Чи мені в принцеси? Цілковита протилежність Ельзи. А ви сідайте, не стійте, — знову усміхалася я і опускала очі до землі, лише подекуди зиркаючи на сидячого поруч красеня. Він же опанував себе і тому зовсім не метушився. Говорив щиро, дивився легко, не постійно, чим, висловлюючись фразами Ельзи "не дратував". З дня, коли я офіційно стала принцесою і стала жити в палаці, на горизонті постійно з'являлися незнайомі лицарі, що присилали мені любовного змісту послання і повсякчас намагалися підійти до мене в саду. Ельза передбачила мою розгубленість, тому наказала слугам і друзям завжди оберігати від набридливих залицяльників. З Армелем все було не так. Ми могли розмовляти годину, навіть більше, якщо випадала змога, а теми лише з'являлися. Він жодним чином не набридав. Часу на зустрічі зі мною не мав, але завжди старався утекти від моєї заклопотаної сестри, щоб привітатися. І саме ось це мене найбільше підкуплювало. Та й не лише це. Поруч із ним було спокійно, затишно, а я, наївна, жахливо боялася того, що подумають про мене батько, герцогиня Делайн і сестра. Чи личить принцесі закохатися і що означає це слово? Не дивлячись на те, що ми з Ельзою народилися в один день, вона мала розум зрілої жінки, а я скидалася на дурного підлітка. Коли Армель наближався у присутності близнючки, я червоніла і намагалася втекти. Дурненька! Хіба Ельза— ворог? Але після тієї розмови вночі біля багаття, на душі моїй полегшало. Напевно, Арлет має рацію і мені потрібно відкритися сестрі, питати її порад і не боятися. Вона ж моя рідненька, завжди мене зрозуміє...
— Адель, ну що за дурниці? Я Ельзу дуже люблю, але повірте, що хвилюватися через те, що вона— ваша протилежність належить їй... — тим часом лагідно казав маркіз, словами своїми розсмішивши мене. Він був дуже спокійним, надійним і веселим. Однак, знав міру і ніколи не переходив межі, коли дружній жарт може стати колючою стрілою.
— Ну скажете таке, дякую... А як справи у вас? Бо всі розмовляють лише про мене...
— Мої справи чудесно, прекрасна Адель. Відколи ви знайшлися, всі ми стали ще щасливішими. Ви навіть не уявляєте наскільки вас, вашого світла і добра не вистачало кожному з нас. Ви, наче те сонце, котре осяяло наш блідий світ інтриг і змов... — його голос звучав впевнено і емоційно, а щирість лилася через край. Жодних хитрощів, жодних підстав...
— Ваша Високосте, пробачте мені, це терміново, — наче з-під землі з'явився слуга. Я вже трохи звикла до того, що фрейліни і лакеї ходять за мною слід у слід. Все роблять самі, не дозволяючи мені торкатися чогось своїми руками. Я вчилася не помічати їх у своєї сестри та тітоньки, але потім зрозуміла, що не можу так чинити, тому подружилася із власними фрейлінами. Але зараз переді мною стояв незнайомий чоловік. Хто ж це? Посильний батька?
— Так, звісно... — киваю головою я.
— Ваша Світлосте маркізе Армелю, є погані новини із маєтку ваших батьків...
— Що сталося? — обличчя юнака тут же посерйознішало, наче він готувався почути найгірше.
— У вашого батька стався серцевий напад. Наскільки мені відомо, лікар досі там...
— Готуйте мого коня... — видихнув блакитноокий і вклонився мені.— Мила Адель, пробачте, що так сталося. Я мушу бути поруч з батьком...
— І мови бути не може, їдьте негайно! — стривожено промовила я. Тієї ж самої миті мене щось, наче смикнуло за волосся. Я різко піднялася з лавочки, впевнено покликавши ім'я любого маркіза.
— Армелю! Можна я поїду з вами? Тобто чи можу я запропонувати вам свою допомогу? — згадуючи Ельзині уроки, прикрашаю свою думку гарними словами, просто намагаючись завуалювати, що хочу підтримати маркіза в ці непрості дні його життя. Його очі блиснули сяйвом Полярної зірки, він вдячно посміхнувся мені, а потім тихо відповів:
— Для мене це велика честь, але я не хочу втомлювати мою принцесу своїми проблемами.
— Але принцеса наполягає, — в такі миті в мені прокидалася натура моєї сестри, хоча скоріше її набагато стриманіша, м'якіша і лагідніша копія. Про те, що повелася трохи нахабно, тоді я ще не думала. Сумління дійматиме мене пізніше, а зараз всі мої почуття твердили, що бути поруч із Армелем у часи біди — мій обов'язок. Посміхаюся і кажу зовсім ніжно: — Принцесі не важко дбати про друзів, вона не втомлюється від цього. Адже я все та ж Адель, селянка, якій ви, Армелю, колись подарували надію... Ви погано мене знаєте, якщо думаєте, що я залишу вас одного в такі складні дні. Повідомте Ельзі, будь ласка, що я відправилася до маєтку батьків маркіза Армеля. До темноти неодмінно повернуся! — останні слова стосувалися слугів. Я й сама не помітила, як екстренна ситуація перетворила мене в справжню міледі. Але помітив Армель. Він низько уклонився мені, після чого прошепотів:
— Ось такою і залишайтеся, Ваша Високосте. Щойно ви були копією покійної королеви: благородною, рішучою і доброю. Я багато чув про неї... Поспішімо, вашу карету зараз приготують...
— Навіщо карету? Верхи буде набагато швидше... Приведіть коня! — все відбувалося за лічені миті. Армель вражено спостерігав за тим, як я допомагала осідлати молоду кобилу і як намагалися слуги відігнати мене від такої не гідної на їх погляд справи. А все ж я була прекрасною наїздницею, бо змалку управляла конем, не маючи дорогого сідла і срібних шпор. То ж і сьогодні ні пишна сукня, ні жодна інша причина не завадили мені показати справжню майстерність їзди верхи. Моє волосся розвівалося, шаль поривалася за вітром, а хутряний комірець теплої накидки лоскотав шию, а проте я мчала, наче вільна птаха, уперед. Армель також не відставав, раз у раз кидаючи мені захоплених поглядів. Врешті за півгодини їзди перед нами відкрилися ворота доволі багатого маєтку.
— Ваша Високосте, для нас безмежна честь вітати вас, — поклонився мені старий слуга в той час, як маркіз обережно допомагав мені зіскочити з сідла на землю, притримуючи за талію. В його руках я почувалася тендітнішою билинки, наче найменший подих вітру міг би здійняти мене у повітря. Я намагалася не дивитися в обличчя красеня, коли те настільки близько, а тому вдавала, що сильно цікавлюся подолом своєї сукні. Ще одна хитрість, лише б ніхто не дізнався, як голосно б'ється моє серце поруч із юнаком. Армель, здається, розумів причину мого збентеження, але заговорити про це боявся також. Він вважав себе не гідним благородної доньки монарха, але тоді я не знала цього, інакше б радо заперечила.
Затримуватися в саду не було сенсу, а тому ми одразу ж вирушили до маєтку. Варто наголосити, що він був не менш вельможним, ніж палац. Батько Армеля заможний і знатний герцог, тому його сім'я могла дозволити собі все, окрім злагоди, котру за золото не придбаєш. Герцогиня Олівія, мати мого друга, зустріла нас теплим прийомом. Вона не дуже радо привіталася з сином, напругу між ними можна було різати ножем, але до мене буквально щебетала.
— Кларисо, принеси чай для Її Високості. Моя мила принцесо, якби ви лише знали, як я рада вам! Присядьте зручніше, може ви ще чогось бажаєте? Поки лікар оглядає мого бідолашного чоловіка, я зовсім невтішно одиноко чекала його вердикту. Це так важко... Але Всевишній подарував мені візит мого сина, а з ним приїхали ви — чи буває краща компанія? — емоційно твердила жінка. Вона то сумувала, то раділа, то посміхалася, а то витирала сльозинки вишитою хустинкою.
— Я приїхала поспівчувати вам і підтримати Армеля. Мені дуже прикро, але я впевнена, що герцог одужає...
— Він одужає, як тільки дізнається, що його прийшла навідати сама принцеса Адель! Це така честь... Ваша сестра також іноді навідувала нас, але ваш візит— для мене справжня відрада. Кларисо, де ти ходиш так довго? Ваша Високосте, ось ваш чай... — тепло посміхалася Олівія.
— Ви можете звати мене просто Адель, я ще не звикла до титулів, — ласкаво посміхаюся їй, а тим часом служниця, що ставила переді мною склянку з чаєм ненароком зачепилася і вилила напій просто на себе.
— Ах, який жах! Пробачте, Ваша Високосте! — взмолилася нещасна і впала навколішки геть перелякана.
— Кларисо, ти ходити розівчилася? Куди ти дивилася? Пробачте, моя принцесо, — зарепетувала і герцогиня.
— Адель, вас не обпекли? Як незручно, пробачте, — сполошився й Армель. Натомість я лише здивоввно дивилася на них. У ці миті для мене відкрилася проста істина світу: пані Олівія щаслива бачити винятково принцесу, але служницю Адель вона не впустила б і на поріг свого будинку. Нещасні Кларисі ще добряче перепаде від господині, не зважаючи на те, що вона й так обпекла свої ноги кип'ятком.
— Та що ви, навіщо вибачатися? Зі мною все гаразд, заспокойтеся! — вигукнула я, схилившись до нещасної дівчини — Встань з колін... Як ти? Дуже злякалася? Не бійся, тебе ніхто не каратиме за це. З кожним може статися. Нехай тебе лікар огляне, щоб опіків не було. Іди, переодягни сукню... Герцогине, не карайте нещасну за цей прикрий інцидент. Вона ж ненавмисно ще й на себе вилила той клятий кип'яток... — просила я, спантеличивши всіх присутніх.
— Хай небеса віддячать вам! — щебетала врятована і тікала з наших очей, тим часом інші служниці прибирали рештки чашки і чаю.
— Ви — янгол, дитя моє. Звісно, я не каратиму її, — пом'якшилася жінка, торкнувшись долонею моєї щоки.
— Дякую вам, — радісно посміхалася я, відчуваючи від Олівії попри всю її егоїстичність, що проявлялася подекуди, материнське тепло. Те, якого мені так не вистачало... Армель за нами спостерігав з ніжною посмішкою, вражено хитаючи головою. Скорим часом до нас вийшов лікар, який повідомив, що герцог Генріх опритомнів і може побачитися зі своєю сім'єю. Не знаю в якості кого у їх сім'ї Олівія запросила зайти і мене. Батько мого друга так же тепло вітав мене, як і дружина. Причина того вже була мені зрозуміла: Я — принцеса. Побажавши хворому швидкого одужання, я вирішила не заважати їм і тому відправилася гуляти маєтком. З усього побаченого найбільше вразила мене величезна бібліотека з кількома десятками шаф, в яких лежало сотні книг. Взявши з полиці першу— ліпшу, я підійшла до вікна, виглянула на сад, а відірвати свій погляд вже не могла. Звідси виднівся палац, виднілося місто...Саме з цього ракурсу все здавалося неймовірним, припорошеним інієм і казковим... Я могла б залишатися тут дві тижні, проте розглянути все так і не встигла б.
— Обожнюю цей краєвид, міледі, — раптово почувся тихий оксамитовий голос просто за моєю спиною. Я посміхнулася, але голови не повернула.
— Воно й не дивно, тут фантастично... — шепочу я, а потім повертаюся до АрмелЯ — У вас дуже хороші батьки...
— Дякую, ви — єдина,хто з ними поладнав. Точніше, ви єдина, до кого вони такі добрі. Особливо мама. Здається, вона вас полюбила... Принаймні мені сказала, що якщо я колись ображу вас, то вона відрічеться від мене. В нас трохи дивні стосунки...
— Вона ж так жартує? — дивуюся.
— Якби ж то, — зітхає красень і відводить погляд.
— Тоді я ніколи не ображатимуся на вас, Армелю, — ніжно посміхаюся, чим прикликаю ті лагідні очі до себе.
— Знаєте, я вражений вашим вчинком стосовно служниці. Я не хочу сказати, що моя мама жорстока жінка, яка суворо покарала б бідолашну, але повірте, що такого милосердя і розуміння, яким ви огортаєте всіх, хто поруч, я не зустрічав ніде. Це був дуже гарний вчинок...
— Але я нічого такого не робила... — вкрай дивуюся, пильно поглянувши на юнака.
— І я ж про те, Адель. Ви нічого не робили, ви просто врятували служницю. Ельзі пощастило із сестрою і мені теж пощастило... — шепоче той, лагідно взявши мою холодну руку своїми теплими чоловічими пальцями. Я здивовано зиркаю на юнака, а той трохи незграбно додає: — Тобто бути знайомим із вами...
— Я розумію, — стримано посміхаюся йому і опускаю очі, відчуваючи як мої щоки спалахнути багрянцем. Ох, ця дурна мить, коли ніяковість паралізує тіло. Цікаво, чи буває таке з Ельзою? Як вона поводилася наодинці зі своїми нареченими? Або з принцом Арлетом, котрий кохає її? Вона смілива, їй легше... Цікаво, чи знає Ельза про почуття золхідського друга? Та що ж це я? Про що думаю? Підношу погляд до обличчя Армеля, легко йому посміхнувшись:
— Мені потрібно повертатися в палац, щоб батько не хвилювався...
— Звісно, але спершу я хочу вам щось показати. Прошу вас, сюди... — маркіз не одразу відпустив мене, вирішивши познайомити із його домом та особливим місцем. Це був тихий куточок у саду, схований вітами дерев і кущами.
— Моя маленька схованка від усього світу... Коли потрібно було про щось подумати, я приходив сюди... Гарно тут, правда?
— Дуже, — погоджуюся, бо ж змалку обожнюю природу.— І дуже затишно.
Під час дружніх розмов час пролетів непомітно, а тому мені дійсно довелося попрощатися з батьками Армеля і вирушити у палац. Маркіз супроводжував мене аж до покоїв Ельзи, а потім поклонився і поквапився у своє крило. Навіть не зважаючи на хворобу батька, юнак продовжував жити у палаці. Він лише пересвідчився, що герцогу стає краще... Дивно, чи не так? Запитувати в Армеля було б не гарно, саме тому я прийшла до сестри. Сумнівів не було, що вона знає багато.
— Як ти з'їздила, люба? Як герцог Генріх? Я хотіла також приїхати, але була зайнята... — одразу ж посипалися запитання принцеси, котра навіть тепер перебирала державні документи.
— Ти ніколи не сидиш без діла, — посміхаюся їй, підходжу і міцно обнімаю. Як добре, що у мене є сестра! Та ще й яка!— Герцогу вже краще, а Армель приїхав зі мною в палац... А чому не залишився?
— А сам він тобі не розповів? — зітхає близнючка, потираючи стомлені очі. Надворі вже пізній вечір... Я заперечливо хитаю головою, схиляючись до голови сестри, а вона набирає повні легені повітря і продовжує: — Армель ніколи не ночує в будинку батьків. Між ними дуже погані відносини. Він навідує їх, але не залишається на ніч. Ніяк не може забути образу...
— Яку образу? — дивуюся я.