Глава 2 (2)

Ельза
Імперія не знала величнішого святкування зимового балу, ніж цьогорічне. І оскільки все було на честь Адель, то вона цього, безсумнівно, варта. Моя прекрасна сестричка зробила практично неможливо, навчившись основ світського життя за такий короткий час. Звісно, не варто казати, що це лише початок наших навчань, а проте цього достатньо, аби на святі моя красуня покорила серця знаті і відрекомендувала себе найкращим чином.

Дивлячись на її танець із батьком, я також мало не плакала в плече Армеля, з яким тоді танцювала.

— Вона прекрасна, правда? — шепотів мені братик.— Я бачу, як ти допомагаєш мені завоювати її прихильність. Хочу тобі сказати, що дуже вдячний. Кращої сестри і подруги світ ще не знав, Ельзо... Я дуже тебе люблю і також завжди готовий підтримати і допомогти, хоч ти це теж знаєш...

— Я знаю, Армелю. Хто б що не казав, а ти був, є і будеш дуже особливою для мене людиною. І я хочу, щоб ти був щасливий. Щоб моя Адель була щаслива. Радше, щоб ви були щасливими разом. Я б дуже цього хотіла...

— І я теж, — вдячно посміхається юнак.— І я бажаю й тобі також щастя.

— Дякую, рідний... Якби Каролін не загрожувала нам... Мені страшно за Арлета, я лише тобі можу все розповісти...

— Отже, все ж таки Арлет? Я знав, що з маси безликих залицяльників ти обиреш когось не схожого на інших, когось під стать собі. Ти знайшла його...

— Ай, Армелю, я не про це! — дзвінко засміялася я, аж побагровівши від несподіванки, від ніяковості, від страху, що так легко проговорилася! Маркіз весело засміявся, пригорнувши мене в танцю міцніше:

— Не заперечуй! Я тебе спіймав... І невже ти вважаєш мене дурнем, Ельзо? Я давно помітив, якими поглядами ви обмінюєтеся. Це ще з часу, як ви повернулися від тієї цілительки, яка повернула тебе до життя. Але я ще сумнівався аж до того дня, коли Арлет мене прогнав з лікарняної палати. Сумнівів не залишилося. Але я не діймав тебе, все чекав, коли сама розповісиш. Врешті, ми стали дорослими і я не думаю, що ти звітуватимеш мені про свої почуття. Але знай, що я все бачу і завжди готовий вислухати тебе. Що б не було між мною і Адель, між тобою і Арлетом, ти — незамінна людина в моєму житті, Ельзо. Ти — моя рідна названа сестра, а це важливіше всього...

Я ніжно посміхалася, слухаючи його, а потім лише тепло промовила:

— Це взаємно. Ти найкращий брат у світі, Армелю. Якось сядемо, поговоримо... Я так хочу про все тобі розповісти, як у дитинстві.

Так, я пишалася тим, що маю такого друга. Армель завжди був унікальною людиною: вірною, надійною і чесною. Я ставала щасливою від думки, що Адель обрала саме його. Проте біда прийшла звідки не чекали...

Оскільки безліч принців і маркізів, герцогів та баронів хотіли потанцювати зі мною і моєю сестрою, я не могла дозволити собі втекти до Арлета, щоб не залишити близнючку одну у танцювальнім колі на поїдання цим ненаситним вовкам. Врешті стомившись остаточно, я мімікою дала сигнал Армелю забрати принцесу відпочити, а тоді змогла вирватися з лап залицяльників і сама. Арлет, як завжди, був оточений панянками, але поруч із ним був Леджер та Вітелі, а це трохи заспокоювало. Залишивши сестру на свого друга, я гордо прорвалася у компанію мого принца і впевнено стала між ним та Діаною. Ця панянка мене дратувала, та й золхідця, схоже, також.

— Моя незрівнянна міледі, нарешті ти знову поруч, — усміхнено мовив юнак, взяв мою руку і відвів мене трохи в сторону, пошепки розповідаючи якісь придворні небилиці, що в розмовах із дівчатами він встиг дізнатися.

— Де Адель та Армель? — раптово помічаю відсутність рідних.

— Та де ж? Гуляють, певно... Армель молодець, все ж украв свою принцесу. А я в своєї ніяк не випрошу аудієнції... — награним сумним тоном каже він.

— Тобі й без мене весело, — з гонором нахмурююся, очима вказуючи на дівчат.

— Ай, це каже людина, яка увесь вечір у компанії чужих чоловіків!

— То було не покидати мене, щоб я не була з чужими! — ще більше хмурюся, натомість Арлет лише доброзичливо посміхається і ніжно відповідає:

— Я увесь час за тобою слідкував, не покидав тебе.

Просто маскувався і все...,

— Хороше маскування! Ага, плутав здалеку де я, а де Адель...

— Нізащо. Тебе неможливо сплутати. Я тебе серцем відчуваю, Ельзо. Крім того є секрет ваших розбіжностей, які помітно, коли ви поруч. Адель трохи тонкіша... — усміхається він, ніжно розглядаючи моє обличчя з лукавістю у очах.

— То я товста? — на цій фразі терпіння принца лусьнуло, наче мильна бульбашка. Істерично засміявшись, він лише схвально похитав головою.

— Я тебе не знаю! Все, я з тобою не розмовляю! — ображено вигукую йому, хоча знаю, що він жартує. Врешті принц ледь опановує себе від тієї істерики, лагідно бере мою руку і велично підводить до дверей із зали.

— Я з тобою нікуди не піду! Ти гірше шпигуна! — бубніла дорогою я, але йшла. Ми обоє любили молоти різні дурниці, при цьому виявляючи свою прихильність. Так, я ніколи й не казала, що ми були схожими на всіх нормальних людей.

Арлет привів мене у сад на наше улюблене місце біля фонтана. Вже там зупинився, різко повернувся і обійняв мене. Так міцно— міцно, надзвичайно бережно і тепло, наче хотів уберегти, захистити від всього світу.

— Істеричка, — сміється він у моє вухо.— Товстунчик мій...

Я намагаюся його хоч якось вдарити, але розумію, що геть закована в обіймах. Стукаю по спині, але йому зовсім не боляче. Навпаки, він лише сміється гучніше.

— Постривай, я ще тобі покажу! — шиплю йому і замість різного роду помсти пригортаюся у відповідь і шепочу на вухо: — В тебе жахлива зачіска! Жіноча! Косичку на ніч заплітаєш? Вріж довжину, як Армель. Будь схожий на людину! А ще маєш кривий ніс! Очі такі темні, наче в них болото! І ти переріс добряче! Високий до неба, дратуєш мене! — не зі зла, а навпаки з любові шипіла я, плутаючись пальцями в волоссі мого красеня і заплющуючи очі від відчуття цілковитої гармонії.

— Велике дякую, — дзвінко сміється золхідець, цілуючи моє волосся і обнімаючи настільки міцно, наскільки лише міг.— А ти товстунка, волосся в тебе кольору соломи, а характер взагалі відьомський.

— Від кого я це чую? Стривай, я щось інше чую... —раптово помічаю звуки схожі на чиєсь схлипування і тут же відхиляюся від плеча Арлета.

— Ти ще й голоси чуєш? — сміється той, не одразу зрозумівши в чім річ.

— Цить! Тут хтось є, — якомога впевненіше кажу я. Не одразу, але принц таки усвідомлює серйозність моїх слів, тому вирушає разом зі мною на пошуки.

На лавочці неподалік від нас сиділа чарівна леді, яка заливалася гіркими слізьми.

— Чи не через тебе? — з сарказмом шепочу я, посміхаючись.

— Я тут ні до чого, — наче відгороджуючись від моїх звинувачень, простягає руки долонями уверх і придивляється до дівчини — А хто це?

— Зараз дізнаємося... Ходімо... Ти теж йди, чуєш?

— Та, звісно, йду, — глибоко видихнувши, відповів юнак, в думках, напевно, благаючи небеса, аби ці сльози проливалися не через нього. Небеса почули його молитви, оскільки я наступної миті впізнала у дівчині подругу Армеля, яку він раніше супроводжував.

— Ізабель? Що сталося? — швидко присівши на лавочку поруч із нею, запитала я. Юнка хотіла поклонитися мені, але я одразу ж присікла цю дію. Нехай сидить.

— Міледі, я така нещасна. Пробачте мені, — ридала дівчина. Вона була доволі вродливою і зовсім молодою. На мене дивилася сумними очима, постійно витираючи сльози.

— Що ти кажеш? Чи тобі бути нещасною у сімнадцять років? Хто тебе образив? Розкажи мені, я змушу його плазувати на колінах перед тобою... — усміхнено мовила я, але Ізабель лише сильніше розплакалася і впала на моє плече, закриваючи обличчя рукою.

— Та що з тобою? Через кого це? — був здивованим навіть Арлет.

— Як я вам розповім, моя принцесо? Ви приймали мене на попереднім святі, мов рідну. Маркіз Армель... Він тоді казав... А тепер... Навіть не глянув... — ми мало чули її слова, але сенс зрозуміли обоє. Обійнявши нещасну, я важко видихнула.

— Ти плачеш через Армеля? Тоді він супроводжував тебе, ти вирішила, що це натяк на симпатію. Чекала від нього якихось залицянь увесь цей час, сліпо виправдовувала, а тепер побачила із Адель і зрозуміла, що тебе проміняли на принцесу?

— Так, міледі... Я знаю, що він ваш друг, а Її Високість— сестра. Але мені так боляче. Пробачте, будь ласка...

— Тобі немає за що вибачатися. Я все тобі поясню, коли Армель сам не зміг, — зітхнувши, я витерла сльози на очах дівчини і впевнено повела.— Вони познайомилися задовго до того, як я дізналася, що моя сестра жива. Армель не знав хто насправді Адель, думав, що вона селянка. Були почуття, але через соціальну нерівність він не міг зізнатися собі в тому. Я знала про його захоплення біднячкою. Сміялася, кажучи, що це несерйозно. Просила звернути його увагу на тих, хто гідний мого названого брата. Потім ми дізналися про те, що моя близнючка жива. Я здогадалася хто вона, пам'ятаючи розповіді мого друга. Але в день, коли ми поїхали по неї, ховали іншу Адель. Сталася помилка. Я носила той жахливий траур не стільки по всій імперії, скільки по рідній сестрі. А Армель був безутішним. Лише тоді я переконалася в істинності його почуттів. Він страждав. Минав час. Ми лікували рани одне одного, але все одно боліло. Потім вирішили жити з чистого аркуша. Ти сподобалася Армелю— це правда. Але коли ми дізналися, що Адель жива, його почуття до неї озвалися. Він закоханий, Ізабель. З цим не можна щось зробити. Але він чоловік, а вони особливо не хвилюються, коли розбивають наші серця. Він не подумав, що образив тебе. Але чи так все дійсно, чи є в тебе причини ображатися? Ізабель, скажи мені правду, що було? Він обіцяв тобі щось?

— Не обіцяв... Ні, не обіцяв. Але ж я повірила йому, Ваша Високосте... — крізь сльози прошепотіла дівчина.

— У цьому найбільша жіноча помилка. Не можна вірити, Ізабель. Розбиті серця довго не заживають. Але ти маєш знати, що він не гідний твоїх сліз. Ніхто не гідний! Поглянь на себе, ти вродлива молода розумна дівчина! Ти — мрія для багатьох чоловіків. Знаєш, скільки таких Армелів плазуватиме у твоїх ногах? Безліч! Тобі потрібно лише цінувати себе. Арлете, де ти є?

— Я тут, міледі, — усміхнувся юнак. Він стояв неподалік, слухаючи нашу розмову.

— Іди до нас. Ізабель, ти добре знаєш принца Арлета. Навіть якщо не особисто, то неодмінно чула про нього багато. Він дуже гідний чоловік, шанований, користується популярністю серед дівчат, тому ти можеш сміливо повірити його словам, — Арлет на моє представлення усміхнувся, але тієї ж миті видихнув:

— Не вплутуй мене в такі справи, міледі.

— Твого бажання ніхто не питає, — невдоволено шикнула я. Тут важлива розмова, а він каже, щоб його не вплутували — Скажи, Арлете, нам дуже чесно. Як ти бачиш Ізабель з чоловічої точки зору?

— Леді Ізабель дуже красива, дуже тендітна і мила дівчина. Кожен буде щасливий, якщо ви дасте йому шанс, люба пані.

— Дякую вам, — ледь усміхається та.

— Не хвилюйтеся щодо Армеля. Я знаю його і точно впевнений, що він не бажав вас образити. Я теж неодноразово потрапляв у такі ситуації, в якій зараз опинився Армель, коли жив у Золхіді. Просто важко кохати того, хто дуже далеко, хто недосяжний. Вже не кажучи про щось серйозне, варто лише усміхнутися комусь, хто поруч, і вже дасиш надію. І всі ці дівчата були неймовірними, красунями, але коли серце б'ється заради іншої, нічого з собою не вдієш. Ви розкішна дівчина, але душа АрмелЯ — це принцеса Адель. Навколо, я впевнений, є ті, хто живуть думками про вас. Не плачте про того, хто вас не вартий. Будьте щасливою з люблячим... — іноді я була вражена розумом Арлета, але чомусь він не завжди демонстрував цю гарну якість. Зараз була саме та мить, коли я ще раз з насолодою слухала його слова.

— Все так і є. А зараз, Ізабель, витри свої сльози. Ми повернемося на бал, будемо розважатися. Я познайомлю тебе з дуже хорошим юнаком— принцом Рудольфом із Рудніци. Пам'ятаєш його?

— Пам'ятаю, — ледь усміхнулася красуня.

— Тоді йдемо... А з Армелем я поговорю. Він попросить у тебе пробачення...

З цими словами я підняла дівчину і повела її в палац, дорогою налаштовуючи на правильну поведінку. Знайомила і жартувала, сміялася і танцювала поруч із Ізабель. Все заради того, щоб заспокоїти її. Ця леді була донькою дуже впливового герцога, який користувався повагою знаті. Він очолює вірних мені придворних, укріпляє мої сили і є головним радником. У війні з Каролін саме на його підтримку я дуже сподіваюся. Доньку свою лорд обожнює, за її сльозинку може зрівняти з землею півсвіта, а тому я не можу допустити, щоб вона страждала через кохання до мого вірного друга Армеля. Відносини між людьми при дворі королЯ — річ складна і дуже тонка. Тут потрібно розуміти межу і вміти варіювати тонами розмови, поведінкою і довірою.

Армель та Адель на святі більше не з'явилися, але може це й на краще. Арлет же був поруч, допомагаючи мені розважати гостей і прощатися з ними, коли підійшов кінець свята.

— Що ти думаєш із ними робити? — запитував мене золхідець, дорогою до моїх покоїв. Він чітко бачив наскільки заклопотаною я була після розмови із Ізабель.

— Поговорю завтра з Армелем. Хочу послухати його версію. Як же це невчасно! Тільки в них із моєю сестрою більш— менш налагодилося, як заплакана Ізабель звалилася на мою голову! Коли Адель про це дізнається, вона згадає мої слова про розбите серце і недовіру. Дурний язик, чого ж я ніяк не навчуся мовчати?! — сердилася я, зводячи брови докупи. Арлет м'яко посміхнувся:

— Так, таке іноді буває... Тільки ти обіцяєш вийти із трауру, я наважуюся на практично безумність, щоб сказати тобі про свою прихильність, хочу поцілувати мою красуню, так принесли чорти Армеля! Тільки заспокоїв тебе від твоїх параноїдальних ідей про те, що сам Всесвіт проти наших почуттів, як звідкись взялася Діана зі своїм спектаклем. Благо, що ти не повелася, бо довелося б починати з самого початку. Отак буває все на купу, Ельзуню, — підморгнув мені юнак, глибоко видихнувши. Я дзвінко засміялася, на мить обійнявши принца за шию. Він лише сумно запитав: — Чого ти смієшся? Тут плакати хочеться...

— Це так смішно звучить. Ти б це почув із сторони. "Чорти принесли Армеля". Та кого вони лише не приносили! Ну, знаєш, що я тобі скажу? Невмілому танцівнику ноги заважають!

— Що?! — вигукнув Арлет, різко притягнувши мене до себе і сміливо заглянувши у мої зелені очі з тим же викликом, що й іскрився в моєму погляді, коли я наважилася на той жарт.— Ти зовсім безстрашна? Чи ти не звітуєш собі у словах?

— Чому ж ні? Звітую. Пробач, я щось не зрозуміла: кого мені боятися? Невже тебе? Щось не пам'ятаю, щоб ти міг мене переграти хоч у чомусь, — лукаво посміхаюся я.

— Згадай, коли перемога була твоєю, — прошепотів брюнет, пропилюючи мене вогненним поглядом.

— Бойову нічию я записала на свій рахунок...

— Хитрунка, — сміється той, цілуючи моє чоло.— Не грайся з вогнем, люба.

— Звучить не страшно, — ніжно посміхаюся йому, цілуючи щоку.— Тобі вже час. Іди...

— Надобраніч, моя нестерпна красуне... — шепоче той, відпускаючи мене. Я посміхаюся і впевнено іду до покоїв, але вже в дверях зупиняюся. Оглядаюся, цікавлячись, чи пішов уже золхідець. Усе ще стоїть. Жестом руки підкликаю його ближче, потім шепочу на вухо:

— Арлете, Адель немає дізнатися про Ізабель! Інакше буде катастрофа, цілий шторм, який геть знесе наш вдаваний спокій. Ти зможеш розговоритися з кимось із маркізів про жінок і нахвалити Ізабель? Її потрібно з кимось звести, щоб увага нашої юної леді дісталася комусь новому... Це можу зробити я сама, але вийде, наче це наказ. А я хочу, щоб навіть той юнак не знав, що нам це потрібно. Щоб все вийшло природно... Я можу попросити тебе про таку послугу?

— От ти бачиш, на що я йду заради тебе? Цінуй, Ельзуню... — усміхнувся той.— Я зроблю все так, як ти просиш.

— Дякую тобі. Добраніч, — ніжно шепочу я і врешті впевнено заходжу в свої покої.
Новий день приніс нові події. З самого ранку одягаючи чудову сукню, я обдумувала, як мені сьогодні все встигнути.

— Я снідатиму на нижній терасі. Покличте туди Армеля, — впевнено розпоряджалася я, навіть не усвідомлюючи, як зробила перший крок назустріч лиху.

— Як накажете, Ваша Високосте, — поклонилася Івейн і зникла з перед моїх очей. Зібравшись із думками, я впевнено крокувала до призначеного для зустрічі місця.