Глава 8 (2)

— Що? — прошепотіла я, затремтівши від страху. Дурепа! Навіщо ж так вірити словам прислуги? Але повірити завжди легко, якщо хтось зі сторони каже те, над чим ти сама роздумувала вже багато місяців. Але це вже конкретніше: день заручин. Підла рудоволоса змія! Вона вирішила знищити мене смертю Арлета на наших заручинах? Відьма! Дочка Люцифера проклята! Покинувши служницю, я швидкими кроками направлялася до виходу з темниці. Вже на сходах на мене налетів ураган і ледь не збив з ніг:

— Ельзо! Нарешті! Коли Вітелі сказала, що ти пішла сюди, я ледь не здурів! Відколи це темницЯ — твоє улюблене місце? Навіщо тобі розмовляти зі зрадницею? Чому ти така вперта, скажи мені? — Арлет відчитував мене, мов школярку, а я практично не слухала тих слів. Мов зачарована, дивилася в рідне обличчя і чітко розуміла, що будь-якою ціною повинна відвернути нещастя... Принц помітив мою розгубленість, охолов і обережно запитав:

— Ти як? Щось сталося? Що вона вже тобі сказала? Якщо вона тебе засмутила, я їй... А чого ти на мене так дивишся? Я навиворіт каптан одягнув, чи що?

— Вважай, що скучила... — стиснула плечима я і швидкими кроками подалася з темниці. Арлет якусь мить так і залишався на місці, після чого миттєво наздогнав:

— Як би не так! Я б повірив, якби ти це принаймні іншим тоном сказала. Що відбувається? — вражався принц.— Ельзо, ти за все життя стільки не мовчала, може щось скажеш? Я ж хвилююся...

— Зі мною все гаразд, не турбуйся...

— Добре, тоді спитаю в служниці, — і принц зник там, звідки ми щойно вийшли. А проте хитра змія Сирена під натиском золхідського спадкоємця видала зовсім іншу історію, наче б то вона всього лише нагрубіянила мені. Арлет же був не настільки дурним і надто добре мене знав, аби повірити в цю маячню. Але все ж правду дізнатися йому не вдалося.

— Від твого кислого вигляду навіть щербет не солодкий. Що таке врешті? — бідолазі урвався терпець посеред спільного обіду.

— Дійсно, Ельзо. Ти сама на себе не схожа сьогодні, — підмітила до того ж ще й Адель. І лише Вітелі безпомилково могла зрозуміти мій стан, бо їй єдиній я вже встигла поскаржитися на долю. Тримати все в собі останнім часом ставало важко, а подруга завжди була тією людиною, якій я могла вилити душу. Вона мене не зрадила б і навідміну від сестри діяти таємно не стала б. Близнючка ж могла вирішити все по-своєму і розповісти мої секрети Арлету, аби той знайшов вихід. А я аж ніяк не могла цього допустити. А тому в запобіжних заходах не стану довіряти своє спостереження іншим людям, окрім подруги і тьоті Делайн. Принаймні я так планувала.

— Зі мною все гаразд, просто задумалася щодо справ... Мене гнітить все, що останнім часом відбувається. Не важливо. Я пообідала, дякую вам за прекрасну компанію. Пробачте, справи кличуть, — яскраво посміхнулася я і вже думала вставати, але не тут то було. Арлет схопив мене за руку і зовсім безцеремонно буквально змусив сісти назад. Обуритися мені не дозволила сестричка:

— Ти не торкнулася до їжі, тому не покинеш нас поки не з'їси чого— небудь...

— Ці всі твої справи не варті того, щоб ти припинила стежити за своїм здоров'ям! Тобі потрібні сили, багато сил. Тому їж і не дратуй мене краще, — розсудливо цокнув язиком золхідець, стріляючи в мене іскристими невдоволеними поглядами чорних блискучих очей. І в цю мить мені здалося, що хвилюватися потрібно не за Арлета, а за бідолагу Каролін. Ті юнацькі очі прийняли подобу очей людини, в чиїх руках абсолютна влада над ситуацією, і мені навіть стало трохи не по собі, хоч у душі я й розуміла, що всі спроби золхідця поводитися нахабним образом зі мною викликані хвилюваннями і спробами хоч якось виділитися серед інших і привернути мою увагу на себе. Ніхто й ніколи не був зі мною настільки рішучим і владним, навіть батько. А проте я настільки втомилася бути всюди головною,що інколи поруч із сильним другом відпочивала душею, знаючи, що мене не змусять знову приймати всі рішення. А проте не сьогодні. Сьогодні я мала інший настрій і тому готувалася показати свої кігтики. І Арлет був до цього готовий. По-царському піднявши голову, я метнула блискавкою спершу в сестру, а потім у кароокого і чітко випекла кожне слово:

— Я не вагітна, не хвора і не дитина, аби ви так натхненно слідкували за моїм раціоном. Більше того нікого з вас абсолютно не повинно обходити те, що я їм, — потім сердито зустрілася очима з принцом і впевнено продовжила, лише нарощуючи напругу: — І не смій більше ніколи дозволяти собі подібне. Перед тобою твоя принцеса, а не служниця...

Можливо, ті слова прозвучали й грізніше, ніж я хотіла, а проте нічого не вдієш і не зміниш. Окрім того я повинна зробити все можливе, аби бажання Арлета одружитися зі мною хоч на кілька днів притихло. Хоча для цього, певно, потрібно стати сірою мишкою, бо кожна сутичка лише збільшує нашу жагу до протистояння. Чомусь пекельний характер приваблював юнака, та й мене, на мій жаль, також. Ми завжди відрізнялися від нормальних людей, які цінували спокій. Нам було комфортно сваритися, нехай це і звучить по-дурному. Арлет в боргу не думав залишатися:

— Ну тоді ти теж знай, моя міледі, що перед тобою не слуга і не підданий, а твій... Гаразд, забудь. Яка муха тебе вкусила? Ти ще зранку скажена! Нормальні люди...

— Нормальні люди, бачучи, що я скажена, не лізуть у вогонь, а ти лише дров підкидаєш! На подвиги тягне? У тебе мало справ? То я додам! — оборонялася я.

— Нормальні люди розповідають одне одному, якщо щось сталося! Чому ми знову маємо повертатися на самий початок? Хочеш додати роботи? Я тебе розчарую! Навіть, коли працюватиму двадцять чотири години в добу, знайду для тебе час, не турбуйся! — і то він сказав з такою щирістю, таким гнівним тоном і багатою мімікою, що якби я була іноземкою і не розуміла мови, подумала б, що він щойно мене прокляв. Але, на щастя, я добре знала мову і тому лише пильно поглянула на кароокого таким же несамовитим поглядом. Одні і ті ж риси його характеру мене в рівних долях дратували і приваблювали. Іноді хотілося вбити, але при цьому я чітко розуміла, що моє власне життя і мій гарний настрій прямо залежать від наявності десь поруч мого Арлета. Кажучи це, я згадую, що не обдумано увесь час промовляю слова: "мій", "моє", "мої", "мені"... Певно, я перетворююся у жахливу власницю. А проте саме тепер під час чергової суперечки зовсім не заперечую своєму серцю, здається, розум уже звик до цієї думки: так, я кохаю його, дідько з ним! А якщо й не кохаю, бо то надто сильне слово, то принаймні симпатизую, адже відчуваю, що власного життя без нього не бачу. Не переживу, якщо його не стане з моєї вини. Не знайду в собі сили забути все, що між нами було. Так, мабуть, саме кохаю. У цю ж мить ловлю себе на думці, що я не планую виходити за золхідця заміж заради його безпеки, але й іншим теж нізащо не віддам, тим самим прирікаючи його на статус якщо не коханця (бо то вже занадто), то просто власного доповнення без жодних на мене прав, при чому я цілковито розуміла, що Арлет— не той, хто пішов би на таке. Якийсь божевільний матріархат твориться в моїй голові. А тим часом наші друзі, що злякано спостерігали за дійством, зараз наважилися висловитися: