Глава 9

Слова батька були тим променем ніжності і батьківської любові, яку через вічну зайнятість я отримувала так рідко, що й встигла забути як це. На мої очі навернулися сльози, бо фактично всі ці роки я так старалася бути гідною принцесою заради того, щоб почути саме ці фрази. Логічним для кожного було б прийняти владу і дякувати за це небесам, але моя душа наповнилася суперечностями. За спиною від щастя ридала Адель: вона така емоційна. Десь там були мої друзі, які стільки часу чекали моєї коронації. Леджер, якому вже допекло бути спадкоємцем і причиною війни. І Арлет... Що чекає нас після моєї коронації з розрахунком, що Каролін на волі і збирає сили для нового наступу, а ми з карооким обоє хочемо бути разом, але одна з нас мовчить про це? Певно, що коронації теж доведеться почекати, поки я не задушу змію власними руками. Де ж ті бісові шпигуни?! Чому вони досі не знайшли людей Каролін, котрі викрали мою сестричку? Чи ця відьма вбила свідків? Не здивуюся, врешті ми шукаємо їх уже кілька місяців... Переглянувшись із усміхненим золхідцем, я піднесла осяйний погляд до батька і тихо промовила:

— У законі ясно сказано: незаміжня дівчина не може стати королевою...

— Ти — виняток, — усміхнувся монарх, але тут же зловив думку, що тікала від нього: — Стривай, ти хочеш ще щось мені сказати? Невже моя донечка готова назвати ім'я нашого майбутнього короля? Хоча навіщо його називати, якщо всі й так знають. Навіть у Золхіді. Тоді, звісно, спершу влаштуємо пишне весілля, а тоді й коронуємо вас... Невже я дожив до цього дня, о Всевишній?! Яке щастя, Делайн! Чого ж ви так довго мовчали? Я ж лише "за", я з усією радістю благословляю вас, діти мої! Арлете, синку, ходи ближче! — король стріляв, наче з гранатомета, своєю радістю. Мені навіть шкода стало його розчаровувати.

— Батьку, залиште Арлета в спокої! Святі небеса, я хіба сказала, що заміж виходжу? Я вела до того, що поки я незаміжня...

— Так виходь заміж, — не вгавав вже трохи пригнічений король.

— Ваша Величносте, зараз не найбільш вдалий час. Дуже тривожно в імперії. І саме тому державі потрібні ви, наш могутній сильний король! А я ще не готова до цього. Мені так багато потрібно зробити і дізнатися, я буду вчитися у вас, бо мені ще так далеко... Я безмежно вдячна вам за цю честь! Ви ощасливили свою негідну доньку такими словами, я присягаюся, що постараюся завжди бути такою, аби ви пишалися мною. Нам потрібно розбити ворогів, аби нова епоха розпочалася світло і я знала, що мої діти не повторять нашу із Адель долю...

— Я розумію тебе. Добре, нехай буде так, — посміхнувся монарх і тепло мене обійняв.

Святкували повернення монарха пишним бенкетом, обговорюючи останні події Золхіди і Ендаласії. Як виявилося, батьку поїздка пішла лише на користь. Та й нам не завадило повчитися приймати рішення і нести за них відповідальність. Відпочити від влади не встигли, як настав день весілля Вітелі і Леджера. Бал в усіх традиціях королівського двору, пишна церемонія шлюбу в одному з найвеличніших і найстаровинніших храмів, разюча чисельність гостей, все продумано до деталей... Певно, більш величного свята Ендаласія не пам'ятає давненько, хоча б з часів шлюбу моїх батьків. Та все це нічого в порівнянні з красою нареченої. Моя розкішна подружка, яка до останнього не вірила, що цей день наступив, тремтіла від хвилювання. Білосніжна пишна сукня, мов у справжньої принцеси, так чарівно підкреслила її тендітність і стрункість. Чорне волосся, немов крило ворона, закручене у зачісці, в центрі якої височіє справжня тіара. Тіара закріплює напівпрозору довжелезну фату, яку нестимуть дівчатка доріжкою до храму згідно з всіма традиціями. Я знала, що сьогодні не зможу бути крижаною ще з тієї миті, коли на світанку завітала в покої до Вітелі. Моя найрідніша подружка, моя чорнява сестра стояла перед дзеркалом у весільній сукні і нервово поправляла корсет. Бідолага не знала де себе діти від хвилювання, я ж ледь стримала сльози.

— Ти прекрасна, Віті... Очей не відвести... Яка ж я щаслива за тебе, — прошепотіла я тремтячим голосом і швидко обійняла її.

— Ельзо, моє щастя буде повним, коли ми всі погуляємо й на твоєму весіллі. Я тобі цього щиро бажаю, — не менш зворушливо відповіла брюнетка. Лише вона берегла правду про мої почуття до Арлета і страх за його життя, а тому зараз її слова містили підтекст. Я посміхнулася, ще міцніше обійнявши рідну.

Пані Нейсель, мати нареченої, витирала сльози хустинкою, мило за нами спостерігаючи. На радощах я обняла і її, намагаючись заспокоїти. Вони обидві здавна були моєю неофіційною, але не менш улюбленою сім'єю. Скоро до нас долучилася й Адель, а тому кількість леді у сльозах збільшилася. Щоб не розплакатися самій, я знайшла привід, аби покинути їх. Врешті мені час зустрічати гостей. Варто було лише зайти у Тронну залу, як мене обступили залицяльники з усіх сторін. Та що ж таке? Наче звичайно виглядаю: ну золотиста сукня з достатньо глибоким декольте, обшитим перлами, і короткими рукавчиками, пишним подолом і невеликим шлейфом. Ну висока зачіска, корона і прикраси... Упевнений погляд, чарівна посмішка, дипломатичність і почуття гумору. Усе, як завжди, а проте від компліментів вже немає перепочинку, немов птахи летять до мене захоплені погляди. Золхідець носом відчув запах смаженого, а тому вирішив не покладатися на долю. Протиснувся поміж маркізами, герцогами та принцами, ставши поруч зі мною і, як ні в чім не бувало, підтримав тему розмови. От же нахаба! А проте все одно приємно... Заморські красені похнюпили носи: про наші з Арлетом почуття і плани чутки дійсно донеслися до їх королівств, а така поведінка золхідця лише підтверджувала те, що він нікому не дозволить стати між нами. Та й я теж не дозволю, хоч і не афішую цього. Скоро у залі з'явилася Адель із своїм нареченим. Ілберт, наче реп'ях причепився до принцеси і не покидав її ні на крок, а проте вона помітно цим нехтувала, адже замість того, щоб стояти в компанії нареченого, вона мило бесідувала з тітонькою Делайн. Маркіз там був явно зайвим, хоч і вперто стояв поруч. Армель знаходився в компанії інших лицарів і час від часу підходив до нас. Як поважна імператриця в залу зайшла Каролін, від чого дихати одразу стало важче. Я розповіла про служницю-шпигунку батьку, король допитав дівчину і присудив до страти, а герцогині написав листа, що жити в палаці їй тепер забороняється. А проте це надто мале покарання за все, що вона зробила. Сьогодні ж у день весілля її єдиного сина, Каролін сяяла, наче нічого не сталося. Вона навіть сміла з усіма нами тепло вітатися. Я ледь себе контролювала. А втім все це стало просто неважливо у мить, коли лакей гучно оголосив: