Глава 10

Минув місяць

Травень заквітчав землю весняним цвітом і вкрив її рясним килимом молодої травички, по якій так приємно гуляти босоніж. Мережані тарілки на столах прикрасились червонобокими полуничками, які стали справжньою родзинкою кожного застілля і користувалися великим попитом серед аристократів з витонченим смаком. На зміну теплим накидкам і хутряним комірцям прийшли короткі мережані рукавчики, пишні фанарики, рясні брижі і довгі рукавички. Цього сезону в тренд увійшли яскраві насичені кольори і розкішний перський шовк. Намагаючись перевершити одна одну, ендаласійські модниці мерехтіли строкатими відтінками свого одягу на всіх урочистих прийомах. Я ж, насамперед бувши політиком, не могла собі дозволити наряджатися, мов папуга, однак, залишаючись дівчиною і принцесою, жадала слідувати новинкам модного світу своєї імперії. Знайшовши компроміс у власних принципах та поглядах, все ж не відмовила собі в радості замовити нову розкішну сукню кольору свіжої трави, наказавши швачкам притримуватися суворого фасону, аби походило на стиль дипломата. Вийшло дійсно неймовірно! Я не бачила причини, за якою б не змогла одягти обнову на довгоочікувану зустріч із своїми родичами, повертаючись у столицю. Врешті, якщо міледі розкішна, отже, в неї все гаразд. Жіноча хитрість у тому й полягає, що за вродливою зовнішністю легко приховати душевний стан.

Наша карета наближалася палацу, уже через невеличке вікно можна було розглянути рідні башточки, натомість я нервово теребила пальцями перський шовк свого убрання і ледь не до крові закусувала вуста. Серце не знало спокою, в пам'яті кружляли, наче грізні яструби, думки про пророцтво Вітелі.

— Ти схвильована, чи мені так здається, люба? — турботливо запитував Армель, поважно сидячи на диванчику навпроти. Як завжди, він безпомилково міг прочитати мої думки і почуття, для нього я була відкритою книгою. Останній місяць, проведений разом, не просто скріпив нашу дружбу, але й змусив згадати причину, за якою роки і події не в змозі знищити цю дивовижну братерську любов. Маленькі бешкетники, їх веселі ігри, схованки і перші таємниці з роками змінилися справжньою небезпекою, війною, інтригами, народилося кохання до інших людей, натомість двоє вірних друзів все так же не втрачали щирість, як показали останні тижні. За справами сумувати не доводилося, натомість спільні прогулянки, чаєпиття, обіди і подекуди вечері за державними паперами зміцнили й без того нерушимий союз. Це більше, ніж дружба. Це було на рівні наших душ, особлива спорідненість, яка буває ще у двійнят, народжених разом. Тому й сьогодні Армелю не склало великої праці відгадати причину мого похнюпленого носу.

— Не можу заспокоїтися, поки не побачу його, Армелю. Ти ж знаєш: Вітелі сказала, що... — я замовкла, бо продовжити речення не вистачило духу. Розлука показала наскільки золхідець важливий для мене і той факт, що пророцтво стосовно мене не здійснилося, а я сама жива— здорова, не рятувало стривожене серце. Серце день і ніч слало свої молитви за обрій, кудись далеко, до того, за ким так сумує, до кого тягнеться душа.

— Чи є причини хвилюватися? Ви ж постійно листувалися, знущаючись над бідолашними гонцями. А в останньому листі Арлет написав тобі, що він збирається у столицю у мріях чим швидше побачити свою королеву, поцілувати її посмішку, вдихнути аромат... — далі Армель процитувати листа не зумів, бо задихався від веселого сміху, стріляючи в мене звинувачувальними бісиками, наче то я ще й винна.

— Відколи це ти без дозволу читаєш мої листи, братику? — обурилася я, в'їдливо запитуючи.

— Відтоді, як ти недбало залишаєш їх на моєму письмовому столі, поспішаючи написати нову поему у відповідь, сестричко, — парирував юнак, навіть не червоніючи — До того ж ти й сама читала мій лист від Адель, то хіба мені не можна?

— Як же я могла не прочитати його, коли ти на крилах щастя крутив тим листом перед моїми очима, мов світська дама віялом? Та я його на пам'ять встигла вивчити, бо хтось ще три дні цитував де-які улюблені уривки послання... — з іронією хмикнула я, вскинувши підборідок. —Ще б пак я був щасливим. Це тебе Арлет засипав звісточками, а мені один лист за весь місяць і той по справі! Думаєш, ти одна хвилюєшся і сумуєш? Може я теж лише в мріях про Адель. Святі небеса, я ж їду до неї на весілля! — розпачливо видихнув брюнет, сумно на мене поглянувши.

— Весілля аж через тиждень, ми ще встигнемо його відмінити. Я ж обіцяла тобі, що Адель буде твоєю. Та й згадай слова Вітелі... Вона віщила тобі щастя і кохання, а мою сестру не бачила в шлюбі, — заспокоювала я друга, як могла, хоча й сама розуміла, що справи кепські. Чи не навмисно нас відіслав король перед самим весіллям?

— Не вір їй! Вітелі, наче п'яна, дурниць намолола. Все пропало, Ельзо. Ми не встигнемо нічого зробити, якщо досі не зуміли. Який же я невдаха, не зумів уберегти кохану від біди. Вона іде від мене, мов пісок, крізь пальці, тікає. Моєю не буде, за того півня вийде, він стане зятем династії, тоді й Арлет повінчається з тобою, а більшого для війни не потрібно! Тікай, хто може... А все через мене, був би я проклятий! От Арлет— справжній чоловік! Щоб мені хтось сказав раніше, що він твого кохання діб'ється, я б тиждень сміявся в істериці! А зараз я вражений вами... Чому ж я не зміг так? — у розпачі зітхав мій брат.

— Не мели дурниць, — тривожно видихнула Я — Чи ти сліпий, чи лише притворяєшся, Армелю? Адель кохає тебе, вона просто у пастці події, страхів і боязні підставити когось. Біси б взяли цього Ілберта! Чи я не знаю, що буде катастрофа, коли він стане зятем? Я не допущу цього, Армелю! Такою була наша домовленість, ти впорався зі своєю частиною плану, а я тебе підвела. Вір мені: доведу розпочате до кінця. Я маю думки: там залишалася маленька дрібничка...

Я навіть уявити не могла скільки горя принесе ця "дрібничка"! Армель вдячно посміхнувся мені, після чого м'яко прошепотів: