Глава 10 (3)

За півгодини, а може й менше ми вийшли до моря. Того самого, що колись прийняло обручку від Рудольфа і поглинуло небажаний шлюб. Обійшли його піщаним пляжем, зайшовши за живу огорожу з бузку, яскраво фіолетові квіти якого одразу прикували мою увагу до себе, а проте за мить моїм очам відкрилося ще більш дивовижне видіння: гарнесенька полянка, чарівні лавочки і навіть маленький столик. Як розповів мені принц, здавна це місце вважається храмом спокою і відпочинку. Люди люблять приходити сюди і проводити час, безтурботно вдихаючи запаморочливий аромат бузку і милуючись величезним озером столиці, хвильки якого відблискували на сонцю.

— Як ти знайшов це прекрасне місце? Зізнавайся, кого сюди приводив? — відчувши легкий прилив ревнощів, який не безуспішно намагалася приховати жартами, запитувала я. Стріляла очима і пропилювала брюнета прискіпливим поглядом, поки той милувався витвором своїх рук: розпалити ревність у кам'яній леді сніговій королеві дорогого варто. Врешті завершивши знущатися своїм загадковим мовчанням, Арлет вирішив не випробовувати долю, тому весело засміявся і ніжно прошепотів:

— Історій наслухався на базарі, а місце знайшов по оповідках. Тебе мріяв сюди привести і ця мрія здійснилася. Хоча ти так чарівно ревнуєш, що мені аж шкода розповідати тобі правду...

— Дуже ти мені треба, щоб я ревнувала. І чого це ти базаром взагалі гуляєш... без мене? Нагадаєш, щоб я додала тобі роботи в палаці... — збайдужіло відмахнулася я, а проте на серці відлягло. Арлет знову засміявся, міцно пригорнувши мене до себе і зарившись обличчям у мою зачіску, точніше у її відсутність, яка вже остаточно розсипалася. Перукар з принца вийшов такий собі, а проте сьогодні я пробачала йому це за почуття окриленості і легкості, безпеки і спокою, якими нагороджувала мене його присутність. Вечоріло. Розмови про все на світі плавно перейшли до теми, що хвилювала нас обох —нашого власного майбутнього.

— Ельзунечко, сонечко, зрозумій, що так не може тривати завжди. Врешті неможливо змусити людей мовчати. В жодному разі не можна допустити, аби тінь впала на твою честь. Ти — принцеса Ендаласії і знайдеться безліч таких, хто захоче тебе знищити будь-яким чином. В наших безвинних зустрічах будуть бачити куди більше, ніж... Ніж те, що є насправді. Єдиний правильний вихід, якщо ти не хочеш одружуватися, це припинити бачитися. Але тут уже я не згоден. Моє терпіння ж не вічне, рідна. Я не підганяю тебе, але просто намагаюся пояснити, що ми опинилися в пастці. З однієї сторони вельможі і недоброзичливці, з іншої— наше бажання бути разом. Я не змушу себе триматися далеко від тебе, буду все одно шукати зустрічей. Уже намагався уникати тебе— не виходить. Давай хоча б влаштуємо пишні заручини, це нічим не зобов'язує, але люди притихнуть і ми зможемо бачитися на законних підставах...

Я примружилася, слухаючи коханого. Пам'ять миттєво принесла мені сумні спогади, пов'язані з темницею і служницею-зрадницею. Відлунням в голові віддалися злощасні слова: "Герцогиня знає про те, що у вас скоро мають бути заручини. Боюся, принц Арлет не переживе їх або ж весілля, я точно не зрозуміла... Але вона уточняла, що він не зможе врятуватися."... В очах потуманилося від мальовничих картин, що малювала уява.

— Ні! — різко вигукнула я, відвернувшись.— Ми знайдемо інший вихід...

— Його немає, Ельзо! — підвищив тон принц і ображено насупився, звівши густі чорні брови до купи — Звісно, чомусь заручитися з Рудольфом ти могла з легкістю. А якщо річ про мене, то кричиш так, що аж вітер здійнявся... Намагаюся зрозуміти чим же я такий для тебе страшний, але ніяк не виходить...

— Ні, не ти страшний... Річ у мені. Я для тебе небезпечна, — важко зітхнувши, прошепотіла я і міцно обійняла золхідця за шию, схиливши голову на його плече.

— Ти небезпечна? — здивувався юнак.— Ти, звісно, ще та гадючка, але я маю протиотруту, не хвилюйся. Якщо вже вижив, коли ти ненавиділа мене й проклинала, то зумію вижити, коли любитимеш... Я навіть салат твій їсти буду. Як ще тобі довести, що я на все готовий?

Я легко засміялася, поцілувавши чоловічу щоку.

— Всі нормальні юнаки тікають від весілля, як чорт від ладана...

— Всі нормальні дівчата мріють про весілля і йдуть на хитрощі заради шлюбу, — парирував красень.

— Я маю причину не хотіти заміж...

— А я маю причину хотіти одружитися з тобою. І я сподіваюся, що наші причини не подібні між собою?

Так, було б смішно, якби увесь спектакль через мою боязнь життя заміжньої жінки. На жаль, все куди складніше. І якщо Арлет просто хоче, аби я належала йому цілком і повністю, то моя причина— питання життя і смерті.

— Що ти... Арлете, нам не можна бути разом тепер. Зрозумій це. Тобто якщо ти не проти, аби ми нічого не оголошували і побралися десь у Золхіді, скажімо, таємно від усіх без жодних святкувань, то, будь ласка...

— Тобто? У Золхіді? — здивувався принц, швидко відхилившись і зазирнувши у мої очі. Запальна емоційна відповідь не забарилася:

— Далеко їхати в Золхіду? І нас не відпустять, якщо не будемо оголошувати. То можемо тут. От прямо зараз і можемо...

— Що це за маячня така? Чому ти не хочеш оголошувати? Досі боїшся, що мене не приймуть вельможі? Чи не хочеш заплямувати власне ім'я, ставши дружиною вигнанця? Врешті королева Акселл не могла знати за кого бажала видати заміж свою донечку... — спалахнув, мов багаття, юнак.

— Припини! Ти говориш дурниці... — розсердилася я.

— А мені нічого більше на думку не спадає. Врешті я ж не сталевий і теж маю якісь почуття... — відрубав він.

— Арлете, ти поводишся не як майбутній король наразі! ПочуттЯ — це надто велика розкіш! — видала я, поволі втрачаючи над собою контроль.