Глава 13 (3)

Адель
- Ваша Високосте, там на вас чекає у саду якийсь чоловік... Він просив зустрітися таємно...,- прошепотіла мені на вухо головна фрейліна.
- Чоловік? Який?,- здивувалася я, трохи з недовірою дивлячись на служницю. Кілька хвилин тому мене відвідував батько й просив більше часу приділяти сестрі. Ми з Армелем уже хотіли завітати до Ельзи, але дізнавшись, що з нею Арлет, вирішили відкласти візит. Думки мої були направлені до близнючки, а інші- до справ фонду, які вже годину марно пояснював мені коханий. Хоч у маркіза однозначно дар вчителя, я з трудом сприйняла таку інформацію. Голова вже боліла і сил продовжувати урок геть не було. Армель бачив це, тому замовив нам освіжаючий чай, схилив мене до свого плеча і повів розмову в інше русло. Але наче за велінням злої відьми нашу ідилію було зруйновано приходом фрейліни і її таємничим посланням.
- Ем, здається, його звати Карл...
- Карл?,- оживився Армель.- Це ж голова шпигунів, наш союзник. Ідемо, моя міледі...
Я не поділяла цієї думки, але правила палацу вимагали активного способу життя. У душі я навіть боялася того, що повинна почути. В гущавині саду в таємному місці, яке безпомилково знайшов мій маркіз, на нас очікував чолов'яга. Вже лише побачивши його, я згадала про якого Карла йшла мова. Чоловік низько нам вклонився, привітався і таємниче промовив:
- Ваша Високосте, Ваша Світлосте, Її Високість принцеса Ельза дала нам наказ слідкувати за принцом Арлетом, оберігати його від можливих бід. Учора на світанку Його Високість відправився в герцогство лорда Белькімеса. В переліску за нього очікувала засада. Мене не було там особисто, але мої люди, що тінню слідують за принцом, впевнені, що в розбійників були переодягнені слуги герцогині. Вони намагалися вбити мілорда, але він гідно захищався і мої люди таємно допомогли йому і його свиті. Про нас Його Високість не дізнався, було похмуро і він слідкував за противниками, а не союзниками. Сьогодні я навідав місце розбою і ось що знайшов там...,- чоловік дістав щось із нагрудної кишені і простягнув Армелю. Це був шматок дорогої тканини з вишитим гербом Ендаласії. 
- І що це нам дає? Це може бути в кожного...,- зітхнула я.
- Не в кожного,- виправив мене маркіз.- Лише в наближених слуг. Розбійники не носять національний одяг. Це доказ того, що на Арлета був здійснений напад...
- А що, якщо це шматок з одягу когось із слуг принца?,- все ще не вірила в успіх цієї справи я.
- Це легко вияснити, спитавши в них самих.
- Це ще не все...,- знову привернув на себе нашу увагу Карл.- Я оглядав все дуже прискіпливо і знайшов ще дещо. Цей кинжал був при одному з розбійників, який нашими стараннями тепер не жилець. Ви впізнаєте мітку на рукоядці?
Ми з Армелем напружено поглянули на річ і вражено переглянулися. На дерев'яній ручці була зображена лілея- символ роду. 
- Такі мечі є лише в членів династії і королівської охорони. Нічого не розумію... Невже Леджер?,- здивовано поглянувши на маркіза, запитала я.
- Ні, виключаю такий варіант,- Армель призадумався.- Потрібно все вияснити...
Попрощавшись з Карлом, ми продовжили розмову в моїх покоях. На Армелю не було обличчя, щось із спогадів сильно пригнічувало мого милого. Врешті мені урвався терпець:
- Що таке? Може поясниш чому в тебе такий кислий вигляд, наче ти з'їв чотири лимона?
- Адель, я щось розкажу тобі, але заприсягнися, що це залишиться між нами. І Арлет не дізнається...,- відчуваючи розкриття якоїсь таємниці, я лише проспівала згоду. Нарешті я про все дізнаюся:
- Ельза насправді дуже любить Арлета, але тримає його подалі від себе через страх за його життя. Служниця- шпигунка Каролін в темниці зізналася Ельзі, що герцогиня планує вбити принца в день їх заручин або весілля привселюдно і влаштує все так, що шансів у бідолаги не залишиться. З тих пір твоя і моя сестра тікає від коханого, боїться кожної згадки про весілля, як чорт ладана. Арлет же навпаки постійно нагадував їй про те, що хоче більш серйозних відносин, одруження і дітей, натомість Ельза божеволіла від протиріччь. З однієї сторони вона хотіла того ж, а з іншої- не могла дозволити, щоб з Арлетом щось сталося. І ось тепер ми бачимо, що Каролін взялася за своє...
- Але чому вона хоче вбити Арлета?,- така новина буквально підкосила мене.
- До Арлета їй все одно, вона не може дозволити, щоб Ельза вийшла заміж і посіла трон. Вбивши золхідця ще й у день їх весілля, Каролін знищить Ельзу, розчавить її морально. Саме цього їй потрібно. 
- Що ж робити?,- злякалася я.
- Потрібно довести королю, що це правда і домогтися засудження Каролін до темниці хоча б або ганебно прогнати її з імперії.
- Потрібно поговорити з Арлетом і його людьми про цей напад... Де зараз принц Арлет?,- остання фраза була адресована фрейліні. Вона покинула покої, а за кілька хвилин повернулася:
- Його Високість все ще з принцесою Ельзою.
- Вечір уже, Ельзі час спати,- нахмурилася я.- Перекажіть йому, що коли звільниться, ми чекаємо на нього тут...
- Як накажете, міледі,- склонилася дівчина, а десь за годину, коли на світ опустилася темна непроглядна ніч, до нас завітав сам винуватець свята. Задоволений, як ніколи.
- Ваша Високосте,- низько склонившись переді мною, юнак поцілував мою руку і навіть розщедрився на комплімент:- Прекрасно виглядаєте, принцесо... Вітаю, брате. Як ти? Все добре? Радий тебе бачити...
Привітавшись із Армелем і поплескавши його по плечі, принц, наспівуючи якусь веселеньку пісеньку собі під ніс, по- господарськи налив води. Потім передумав, налив вина, підніс нам величний напій у вишуканих кубках, взяв собі і натхненно промовив:
- Друзі, пропоную підняти ці прекрасні келихи за те, щоб усі дні були, як цей! Моя прекрасна наречена зараз відпочиває, п'ємо за її швидке одужання! 
Потім зробив ковток гранатово- червоної рідини і поклав кубок на стіл, відійшовши до відкритого вікна і дихаючи прохолодним вечірнім повітрям на повні груди. Ми з Армелем так і застигли на місці, все ще тримаючи в руках вино, не в силах щось збагнути.
- А ти чого так сяєш? Що сталося?,- першим оговтався маркіз, підозріло поглянувши на свого побратима.
- А чого це я сяю?,- усміхнувся принц, веселими очима стрільнувши в Армеля.
- Наче у вас багаття горить всередині, а іскри через очі сиплять,- це вже я додала. Арлет дзвінко розсміявся, махнувши на нас рукою:
- Так і є, Адель...
- Судячи з вашого вигляду, Ельза... Ні, я навіть боюся уявляти. Що сталося, Ваша Високосте?,- ошелешено запитувала я. 
- Нічого ви не розумієте. Моя Ельзуня сказала, що вийде за мене заміж. Так що в мене сьогодні свято... 
- Справді? Вона сама погодилася і тепер ви заручені по- справжньому?,- перепитав Армель, зустрівшись зі мною поглядом. А коли принц Золхіди покивав головою, маркіз вигнув брову і додав:- І як це тобі вдалося? Вона щось згадала?
- Я впевнений, що вона кохає мене. Бо саме такою була розмова, брате. Звісно, коли Ельза все згадає, вона мене вб'є, бо чомусь старанно приховувала свої почуття і тікала від весілля. Але хоча б я помру дуже щасливим...
- За те, щоб ваші мрії з Ельзою здійснилися!,- піднесла кубок я і пригубила вино. Моєму прикладу послідував Армель. Ми обоє чітко розуміли, що в цієї прекрасної пари попереду ще не легкі часи і Каролін зробить усе задля зруйнування ідилії. 
- Дякую, друзі... А ви чому кликали?,- врешті спитав принц, а ми знову переглянулися.
- Хто на тебе вчора напав? Була пастка в переліску... Чиїх рук робота, як вважаєш?,- без околясів прямо запитав Армель. Золхідець здивувався:
- Звідки ти знаєш?
Питання було доречним, а тому ми задля справи пожертвували Ельзиною таємницею:
- Карл мав наказ оберігати тебе. Його люди бачили все і допомогли тобі...
- То от хто це був... А я не зрозумів звідки прийшла допомога, вони так раптово зникли... Не міг розповісти Ельзі, не хотів лякати. То це були люди Карла? Точніше мене знову врятувала турбота моєї принцеси... Але чому вона слідкувала за мною? Ти знав про це?,- починаючи щось розуміти, розмірковував принц. Армель стис плечима:
- Здогадувався. Вона хотіла захистити тебе. Напевно прикріпила їх ще тоді, коли Авітель напророчила біду... Перестрахувалася. Ти ж знаєш Ельзу...
- Святі небеса!,- видихнув юнак.- Так ви щось знаєте?
- В нас є певні здогадки,- Армель переповів історію Карла і показав чудо- знахідки. Як виявилося, це були речі не охорони принца. А проте звертатися до короля з цим юнак нам заборонив. Але ж хіба мене зупинить чиясь заборона, якщо є найменший шанс довести вину Каролін? Вже за день я стояла перед монархом з повною доповіддю останніх подій. Батько уважно вислухав мене, після чого усміхнувся і промовив:
- Мої доньки народжені шпигунами. Одна влаштовує інтриги, а інша їх старанно розплутує. Добре, Адель, я почув тебе. Але зрозумій, що на основі логічних висновків я не можу засудити до темниці дружину мого покійного брата. Потрібні вагоміші докази. Але, звісно, просто так ми це не залишимо. Варто! Приведіть герцогиню Каролін! Негайно! Ти можеш іти, Адель...
- Але, сір...
- Іди, Адель!,- твердіше повторив король- і я зникла в коридорі. Все ж його такий сталевий голос і могутній погляд легко розплавить залізо і зупинить коня, ідучого галопом. 
На превеликий жаль дізнатися, про що пішла мова, я так і не зуміла. А проте Алер, який чекав на короля в коридорі, повідомив мені, що Його Величність сильно кричав. Схоже, батькові урвався терпець. Герцогиня покидала апортаменти, як завжди, беземоційна, а короля ввечері навідав лікар.
- Адель, ну навіщо ви це зробили?,- звідки дізнався Арлет я так і не змогла збагнути. Як варіант, сам батько про все йому розповів. Зараз же кароокий впливово ходив навколо мене кругами й читав моралі, а я пригнічено опускала очі, признаючи в цьому юнакові з задатками справжнього правителя свого майбутнього короля.- Я ж просив вас не розповідати Його Величності! Я ж просив... Це наші проблеми, ми владнаємо їх самі. У короля слабке серце. Такі новини вб'ють його, міледі! Святі небеса, поверніть мені Ельзу, бо це якийсь дитячий садок,- вже тихіше прошипів принц і благально на мене поглянув:- Навіщо ви це зробили?
- Я ж хотіла, щоб Каролін покарали за те, що вона накоїла...,- похнюплено белькотіла я, скривившись.
- Адель, якби все було так просто Ельза давно б її знищила. Ми маємо дбати про монарха... Якщо, не дай Усевишній, щось з батьком станеться, хто посяде трон? Моя Ельза дуже слабка, вона навіть не встає з ліжка. Ви готові стати королевою? Чи віддасте владу Леджеру? Ви ж розумієте, що замість нього буде правити Каролін і тоді всім нам дістанеться!
- Ваша Високосте, я не подумала про це,- плаксиво озивалася я.
- Я вас не засуджую, міледі, а лише закликаю задуматися. Всі дії мають протидію, Адель...
- Але у нас є ви,- вперше піднісши погляд, я несміливо зиркнула на Арлета:- Ельза якось розповіла мені про свій заповіт. Якщо виникне загроза, то ви- наслідник трону після Ельзи. Якщо вона не зможе, другий у черзі- ви, Арлете. Ви можете зупинити Каролін...
- Адель, давайте відверто,- зупинившись і пильно поглянувши у мої очі, юнак щиро промовив:- Ви ж розумієте, що я стараюся лише заради вашої сестри. Ендаласія, король, герцогиня Делайн, ви, Армель, Леджер, Авіті, Карл, Алер... Всі стали мені рідними, моїми друзями, батьком, матір'ю, сестрами й братами... Але якщо Ельза піде від мене, я не залишуся без неї. Я не зможу будувати нове життя на уламках розбитих мрій. Якщо ми одружимося, я займу трон, як чоловік королеви і зроблю все задля імперії. Але якщо ні, то... Без Ельзи я не буду правити... Друга в черзі- ви, міледі. Ви повинні розуміти цю відповідальність...,- сказавши так, Арлет вклонився мені і покинув покої.
Інтригантка з мене вийшла погана. Що ж, спробую стати дипломатом! І розпочну, мабуть, з примирення з моїми названими батьками... З дня мого не вдалого весілля ми так і не бачилися. Хвилювання трохи приглушували гнів за минулі "цінні" поради, а проте той маєток зустрів мене вельми тепло:
- Адель! Адель прийшла!,- радісним ураганом вітальнею носився Енріко, збиваючи вази й наштовхуючись на різні меблі. На його радісний галас спустилася пані Меліса і пані Таміна, а вслід за ними- ще й Оскар.
- Адель, дитинко, нарешті! Я так хвилювалася! Ну як там Ельза? Сідай, розкажи нам усе... Стривай, ти як?,- схопивши мене за руки, мама всадовляла на диван, а тьотя вже несла гарячий чай. Я посміхнулася, прийнявши напій і гірко виклала рідним усе, що на душі було за три тижні розлуки. Жінки співчували й охали, але шедевральна фраза батька вбила мене морально:
- А я казав, що Ілберт ще той шакал! Потрібно було слухатися і одразу йти до Армеля...
Що ж, йти до Армеля- тепер уже не проблема. От лише з кожним днем мене все більше наздоганяла надокучлива думка: як до нас поставиться батько Аделард, коли мій коханий піде просити моєї руки. Іншими словами я просто боялася його відсилати до короля, прикриваючись хворобою сестри. Врешті все, що сталося з Ельзою і нами всіма, відбулося через моє небажання дослухатися до порад рідних. Я з таким завзяттям запевняла батька, що люблю Ілберта... Як же тепер прийти до нього і пояснити, що насправді завжди кохала Армеля? Це ж виглядатиме так, наче мені все одно за кого, аби лише заміж. Та й що скажуть люди? З дня смерті одного нареченого навіть сорок днів не минуло, як принцеса Адель з радістю заручилася з іншим. Так, наче мій маркіз- всього лише запасний варіант, щось на зразок змінної сукні, яку можна одягти, а можна залишити в скрині припадати пилюкою. Ні, дуже не гарно... Погані думки привели мене під покої рідної людини, яка точно змогла б щось порадити... Змогла б, якби пам'ятала. 
З часу, відколи Ельза свідомо дала Арлету свою руку минуло близько тижня. Тепер окрилений наречений здобув волю від короля і тому весь вільний час приділяв своїй зеленоокій коханій. Толк з того був: принцеса поволі повертала свою пам'ять. Цілитель Василій готував все нові ліки для її рани та всього організму, поволі повертаючи дівчині сили. Тепер Ельза самостійно піднімалася на ліжку і раз в день могла вставати, щоб прийняти ванну або подихати свіжим повітрям на террасі. А проте вона все одно сильно виснажувалася, тому зазвичай з терраси до ліжка долала шлях на руках у золхідця. 
- Її Високість чекає на вас,- вклонився мені лакей і відкрив двері. Я впевнено зайшла всередину і лише тепер зрозуміла, що опинилася тут якось не свідомо. Наче ноги самі принесли мене, не питаючи дозволу в розуму. Сестра сьогодні виглядала чарівно. Золотисті локони легко розсипалися по тендітних плечах, напіввідкритих- напівприхованих сукнею золотистого кольору. Певно, золотий- її улюблений колір, адже переважно весь гардероб принцеси складався з усіх його відтінків. Міледі граційно сиділа на ліжку в компанії принца Арлета й уважно слухала те, що він їй шепотів. Помітивши мій прихід, золхідець привітався, настановчо поглянув на сестру, ніжно поцілував її чоло і мовчки покинув покої. Тим часом Ельза повернулася до мене і простягла руки, запрошуючи підійти. А я скорилася. Її погляд: впевнений, замислений і дещо сумний лякав мене не менше погляду батька. Саме зараз я й усвідомила наскільки вони між собою подібні. Однак, у манері принцеси була крапля теплоти. Вона була протилежністю самій собі: викликала повагу й страх, але водночас заспокоювала і зігрівала.
- Присядь, Адель... Ти хочеш мені щось розповісти?,- м'яко промовила вона і я зрозуміла: Ельза згадала. Але от що саме? Те, що в її стражданнях винна я? Ілберта? Або мої жорстокі слова до неї напередодні? Серце тривожно закололо, а я опустила погляд і ледь не заплакала:
- Будь ласка, пробач мені. Я не хотіла, щоб так сталося. Я не знала цього. Ельзо, молю тебе, не ображайся. Я вже тисячу разів прокляла себе... Чому я не послухала тебе? Як посміла таке наговорити? Відсох би мій язик!
- Чшшш,- лагідно зупинила вона і посміхнулася:- Я все знаю. Арлет розповів, що ти звинувачуєш себе і дуже через це страждаєш. Але я не буду винуватити тебе і ти не смій. Іноді ми робимо помилки. Але якщо усвідомлення і спокутування щире, то настає прощення. Немає нічого благороднішого, ніж уміння пробачати, Адель. Відпусти. Пробач собі. Бо я давно тобі пробачила... Ну все, ходи, обніму.
Мені було наказано йти, але я лише вражено кліпала очима. А коли перша хвиля приємного шоку минула, палко й щиро полинула в сестрині обійми, заливаючи її напівоголені плечі гіркими й щасливими слізьми. Звісно, заслуга в мирному сприйнятті цих подій Ельзою є й Арлета, йому я теж неодмінно подякую. З моїх плечей враз впав величезний камінь, який перешкоджав променям світла проникнути в моє життя. Тепер же я змогла вдихнути повітря на повні груди і відчути справжню радість від одужання рідної. Навіть у голові запаморочилося. Випускати Ельзу з обіймів я не хотіла, бо тепер точно знала, що як би нас хтось не порівнював, ми- дві половинки одного цілого, дві рідних душі, дві доньки одного батька й однієї матері. І щоб не сталося, ми завжди будемо разом. Ми потрібні одна одній, адже ми не просто сестри, ми- близнючки! А це велика сила...
Поки я плакала від щастя на її вухо, Ельза на моє- дзвінко сміялася. Потім легко витирала мої сльози хустинкою і повчально хитала головою:
- Дурненька... Ти ж моя сестра, хіба я можу сердитися на тебе? А як же ти зрозуміла, що любиш Армеля? Що сталося того ранку? Арлет знає лише, як мене шукав. А як ви знайшли одне одного?...,- зацікавлено розпитувала вона, а я так раділа, що нарешті усім можу з нею поділитися. І я повідала їй до останньої краплі всі свої хвилювання з того дня, нічого не приховуючи. Те, як тітонька Делайн готувала мене до весілля, згадки про дивну жінку в темній вуалі і її історію принцеси, яку Ельза зацікавлено вислухала і знову спантеличила мене:
- Адель, так то ж була вона сама. Та принцеса, яка обрала кохання замість влади- старша сестра нашої матері, Її Високість Олівія Золхідська. Тепер на її ім'я накладено вето, але наша мама знайшла її. Вони були справжніми подругами, однак коли мама померла, тітка вирішила захищати мене. І вона прибула в столицю Ендаласії, як торговка. Не один раз рятувала моє життя і відкривала для мене свої двері. Тепер зустрілася і тобі. Вона впізнала тебе, підтримала і переповіла свою власну історію. Ти дуже на неї схожа, люба. Я присягаюся пам'яттю нашої мами, що коли стану королевою, заберу її в палац і всю її сім'ю...
- Було б чудово! А коли ти це все пригадала, Ельзо?
Сестра задумалася, за мить засміялася і радісно промовила:
- А й справді! От просто зараз і згадала... Ну і що було далі, розказуй, мені ж цікаво...
І я розказувала. Про те, як відпросилася погуляти. Як хотіла піти в покої Армеля, але чомусь мене занесло в сад. Як знайшла його там, чи це він мене знайшов точніше... Нашу розмову, зізнання, поцілунки, освідчення. Так все й розказала, періодично червоніючи і біліючи від ніяковості. Ні, сестра таки куди доросліша від мене. Ельза сміялася, сяючи чарівними зеленими очима. 
- Так чому ж ви досі не розповіли цього королю?,- запитала вона, а я виклала рідній свої хвилювання.
- Причини непокоїтися є, але я маю ідею... В неділю свято в честь Жасмін, її нарешті віддають в Деондрію, мені сказала Авітель зранку. Перед тим буде святкова нарада. Я вже місяць на карантині, час виходити в світ. Скажи Армелю нехай буде готовим просити твоєї руки на цій нараді. Ні про що не хвилюйтеся. Я допоможу вам...
- О, Ельзо, ти просто янгол!,- раділа я, знову обнімаючи близнючку, що заходилася сміхом. - Ну а Арлет... Про нього мені нічого розповісти не хочеш? Ти згадала ваші відносини?,- обережно запитую я, користуючись гарним настроєм принцеси. Дівчина пишно посміхнулася, ховаючи щасливі очі.
- Мало що згадала, Адель. Тільки де-які дуже багатохвилюючі епізоди, як той, коли в його покої прийшли кати від колхідського короля Саймона. Пам'ятаю, як боялася не встигнути. Ще колись я втрачала пам'ять, він єдиний тоді дбав про мене. Тебе шукали разом... Ще ми дуже сварилися, але через що ніяк не збагну... Оце майже все з нових згадок. Таке відчуття, що все запеленало туманом... О, Адель, хто така Діана? Вона мене чомусь дуже дратує...
Тепер уже сміялася я.
- Перша фанатка твого принца, божеволіє від любові.
- Видам її заміж, чесне слово. Я згадала її фальшивий поцілунок і півдня вчора Арлету вичитувала, поки не збагнула, що то була пастка. Так посварилися вчора...
- З Арлетом? Через Діану?,- здивувалася я.
- Атож... І не лише через неї. Ще якогось музиканта Арлет мені в приклад ставив, але я нічого не зрозуміла,- байдуже відмахнулася сестра.
- Ну ти даєш, Ельзо! Помирилися вже хоч?,- хвилювалася я.
- Та ще одразу,- лукаво всміхнулася дівчина, в солодких спогадах опустивши очі. А я лише розуміючи похитала головою, бо, знаючи рішучість і поривистість цих двох, уявити як вони миряться було не складно. Це ж я на Армеля кричу за безвинні дитячі поцілунки, сестра моя куди сміливіша. А все ж, значить, вона ще не пригадала своїх страхів і переконань, отже, Арлет ще має час порадіти життю, перш ніж буде скинутий в Тар-Тар. Сумнівів немає: Ельза негайно поставить стіну, коли збагне, що життя її коханого в небезпеці. Це ж Ельза: вона легко жертвує собою заради інших. Хоч і я, заради правди сказати, вчинила б на її місці так само.
Загалом розмова з сестрою була чудесною, теплою і дуже щирою. А коли до нас приєднався Армель, наша золотоволоска переповіла ще й йому свій план, юнак зацілував її руки і засипав подяками.
- А що тут відбувається?,- сміявся золхідець, від дверей за нами спостерігаючи.
- Велике повернення легендарної міледі до інтриг!,- зазначила Ельза і хитро задумалася. Нікому з нас свого плану красуня не повідала. Сказала: - Це буде мій вам весільний подарунок.
- А мені?,- допитувався Арлет, маючи на увазі, чи розповість йому про інтригу принцеса. Ельза сенс питання, звичайно, зрозуміла, але настрій її був саме таким, щоб кокетливо і жартівливо приховати правду.
- Ні, тобі буде інший весільний подарунок...
І так, розпаливши дзвінкий веселий сміх, хитрюща, наче сам чорт, міледі так і не повідала нікому свого секрету. 
- Ваша Високосте,- вже в коридорі я наздогнала Арлета, щоб виконати свій перед ним обов'язок- щиро подякувати. Принц з легкою посмішкою поглянув на мене і стиха запитав:
- Ви хочете зі мною поговорити, міледі?
- Подякувати, Арлете. Не знаю, якими словами вам вдалося переконати Ельзу пробачити мені, але я вам безмежно вдячна. Я ваша боржниця, мілорде...
- Це зовсім не так, Адель. Ельза не мала на вас образи, просто їй важко було зрозуміти чому ви повелися тоді з нею так. Вона сама прийшла до висновку, що сестра для неї дорожча образ. А я лише розповів, як сильно ви побивалися. Адель, я боргів із родичів не беру. Ви ж не просто принцеса, ви сестра моєї майбутньої дружини і майбутня дружина мого названого брата, навіть більше- побратима. Отже, ви й моя сестра. Звісно, я буду вам допомагати й надалі... Добраніч, міледі,- склонившись, Арлет вже хотів іти, але я знову зупинила його:
- Ельза стрімко все згадує... Що ви намірені робити?
Золхідець зітхнув і з непевним сумом поглянув на мене:
- Не питайте. Коли про це думаю, хочу схопити себе за волосся і з усієї сили стукнути до стінки. Вона мені не пробачить, правда?
- Я можу допомогти?
- Як, Адель? Скажете Ельзі, що я не хотів її обманювати? Яка різниця хотів чи ні, якщо обманув? Вона мені вірить...
- Але ж ви не обманювали! Ви ж щиро спитали чи вийде вона за вас, а вона погодилася,- наполягала я.
- Так, але хто- зна чи погодилася б, якби не думала, що вже колись раніше дала згоду. Вона щось від мене приховувала. Чомусь не хотіла оголошувати про нас. І чомусь прикріпила таємних охоронців... І Армель ваш мовчить, як партизан. Про Авітель взагалі не говорю: вона й під страхом смерті секрет Ельзи не видасть. А сама Ельза зараз у моїх обіймах, а коли згадає, що я переступив через наказ дати їй спокій, влаштує мені справжню диверсію... Треба розповісти їй наперед. Сказати, що в останній нашій розмові, вона відсилала мене в Золхіду, але я не зміг підкоритися й залишити її. Може трохи образиться, покричить, але пробачить і заручин не скасує. Будемо на це сподіватися. 
- Правильно,- була змушена погодитися я.- Розкажіть їй про це спокійно, ніжно, намагайтеся сісти поруч з нею, але не навпроти. Психологія це: легко сваритися на того, хто далеко.
Арлет криво всміхнувся, подякувавши мені за поради й підтримку. Розпрощавшись, ми попрямували в різних напрямках, але не встигли зробити й кількох кроків, як у вітці коридору почувся звук падаючої вази з крихітного столика і швидкі кроки. Принц, який був ближче, встиг помітити лише жіночу тінь, що зникла за поворотом. Ми злякано поглянули одне на одного, чітко розуміючи, що хто б не підслухав нашу розмову, але його потрібно знайти. Того ж вечора всі мої фрейліни були післані на пошуки дівчини або жінки, яка поводилася б дивно: зловіще посміхалася, була надто задумливою, абощо... Арлет вчинив мудріше і обпитав усіх вартових, що стояли в той час навпроти найближчих від злощасного місця покоїв. Попри чоловіків пройшло за вечір не так і багато служниць, однак найстрашніше те, що серед них була Зачарі- прислужниця Каролін. Мріючи, що нам пощастило і підслуховувала нас інша нахабна, головний слуга принца таємно зустрівся з кожною названою охоронцями дівчиною. Однак, як виявилося, всі вони не подавали ознак шпигунки, яка щойно почула дуже важливу новину. 
- Прокляття... Що ж тепер робити? Для Каролін ця нагода- дар небес! Вона негайно все розповість Ельзі і ще й додумає чого!,- метушилася я.
- Отже, зволікати не можна... Я поговорю з нею просто завтра,- зітхнув Арлет.- І з герцогинею також... Але спершу потрібно зловити цю гадючку...
Словосполучення "зловити гадючку" показалося мені лякаючим з самого початку. Як виявилося, не дарма. Наказ, даний Арлетом своєму слузі, змусив мене злякано тремтіти.
- Зачарі зловити, привести в наше таємне місце, але щоб ні звуку!,- впевнено промовив він. Слуга поклонився і зник, при цьому будучи цілковито спокійним, наче його попросили сходити на кухню й замовити курячий бульйон.
- І що буде?,- тремтячим голосом запитала я, мимовільно побоюючись відповіді. Арлет занепокоєно поглянув на мене і посміхнувся:
- Адель, ідіть у свої покої і не думайте про погане... Я все владнаю.
- Яким чином?,- пискнула я, поки моя фантазія вимальовувала мені жахливу картину, в якій наречений Ельзи вириває язика Зачарі, а з його рукава капає кров, замальовуючи мармурову підлогу темниці.
- Усе буде добре,- заспокоює мене чоловік.
- Я з вами!,- наполягаю я, гадаючи, що моя присутність допоможе золхідцю тримати себе в руках. Арлет відмовлявся, але врешті був змушений погодитися. Звісно, я була для нього зайвою. Він любив Ельзу в тім числі і за її кмітливість, сміливість, силу волі карати й милувати. Я ж у цім плані була істеричкою і своєю поведінкою неодноразово приносила принцу неприємності (хоча б тоді, коли назвала його нареченим Ельзи в пориві романтичних фантазій і розповіла королю про нападників в лісі). Зараз принц з превеликою радістю поміняв би мене на свою Ельзу, яка дурних запитань не ставить і від страху не тремтить, але, на жаль, це було неможливо. Я продовжувала творити дурниці, а тому була змушена хоча б підтримувала Арлета, котрий виправляє мої помилки. За півгодини повернувся слуга й повідомив, що наказ виконано. Моя щелепа вражено відвисла, натомість Арлет ще раз попросив мене чекати в покоях і впевнено вийшов геть. Ага, чекати... Наче я не помру тут від хвилювань. Зібравшись з духом, я на пальчиках побігла вслід за принцом, зі спини впізнаючи в ньому нашого теперішнього короля. Він дійсно був схожий на названого батька хоча б стрункою фігурою і зачіскою, яка перетворювала їх обох на справжніх еталонів мужності. Я ж зараз скидалася на злякану служницю, що біжить вслід за паном. Армелю, врятуй мене. 
Таємне місце Арлета- це руїни Старого палацу. Там же й влаштовувала таємні зустрічі й Ельза: вони справді створені одне для одного. На цьому місці сестра вперше зустрілася з тіткою Олівією, тут принц Золхіди проводив бесіди з тимчасовими нареченими своєї коханої, змушуючи їх відмовитися від честі одружитися з принцесою. Тут же нас чекала зв'язана Зачарі. Точніше зв'язаними в неї були лише руки, за які її тримали два велетенських охоронці. Ось чому Ельза казала, що слуги Арлета нагадують свого пана: справжні чолов'яги. Я якось відчула себе мурашкою на їх фоні. Святі небеса! Ельзо, забери свого чоловіка назад, я боюся ваших ігр. Арлет мені не зрадів, але в палац назад не відправив. А дарма, якби він сказав мені йти в свої покої зараз, я б з радістю побігла.
- Зачарі, я давно хотів з тобою поговорити, а все ніяк часу не знаходив. Як поживаєш?,- змірявши жінку очима, сталево запитав король... Ой, ще поки принц, забула.
- Ваша Високосте, не витрачайте свій час на люб'язності, коли тримаєте кинжал біля мого тіла...,- впевнено відповіла брехлива гадюка: я точно бачила, що Арлет не тримає жодного кинжала. Чи це вона образно?.- Герцогиня знайде мене.
- В тебе погана звичка втручатися куди тобі не слід,- відповів їй золхідець.
- А вас ніхто не змушував встрягати в чужу для вас війну. Ви тут- ніхто...
- Скажеш ще слово, вирву язика,- цілковито спокійно промовив чоловік, абсолютно беземоційно. Матусенько, тільки не це.- Розповідай тепер, що почула!
- Язика шкода,- всміхнулася відьма. Дотепно. Арлет так не вважав і дав наказ одному з великанів прикласти ніж до горла Зачарі. Я аж заклякла на місці, не відаючи, що то звичайне залякування.
- Отже, принцеса Ельза думає, що ви її наречений, але це не так? От сміху то буде, коли вона дізнається правду... Ельзи мені шкода, засмутиться, а в її стані це шкідливо...,- я б на її місці просто проковтнула б язика зі страху, а вона меле маячню таку. Божевільна...
- Заберіть її!,- скомандував принц і швидкими кроками направився звідти геть. І це все?
- А що буде?,- щоб іти поруч з Арлетом мені довелося бігти. Золхідець поглянув на мене і прошепотів:
- Поселять її в таємному будинку під цілодобовою охороною. Каролін проявить себе, їй буде не до того, щоб розповідати щось Ельзі. Тоді я поставлю їй умову: або вони з Зачарі відмовляються від планів на трон і покидають імперію, або я віддам їй лише тіло Зачарі.
- Вона не погодиться. Зачарі ж хоч і вірна, але всього лише служниця.
- Зачарі- її сестра,- пильно поглянувши на мене, прошепотів принц.- Але це таємниця, Адель...
Ще одна шокуюча новина просто збила мене з ніг. Всю дорогу в палац я не промовила ні слова, вражено обмірковуючи останні події.
Провівши мене до моїх покоїв, Арлет попрощався і легко заспокійливо посміхнувся наостанок.
- А ви вже виривали комусь язика?,- соромлячись свого питання, але водночас відчуваючи гостру необхідність дізнатися, поцікавилась я. Арлет весело розсміявся. Певно, в його очах я була підлітком, просто дитиною, яку треба берегти від негативних емоцій. Я якось одразу зменшилася під насмішливим поглядом. Здається, ось цьому левові я обіцяла допомогти завоювати серце Ельзи? Небеса, йому краща допомога- просто не заважати. 
- Ні, Адель, що ви! Я ж не монстр якийсь... Я- воїн, я ні на над ким не знущався ніколи. Але декого потрібно залякати іноді... А ви не бійтеся...
Мені стало ще більше соромно за свою дурну наївність. Я залилася фарбою і промовила:
- Ви схожі з Ельзою. Ви будете гарною парою...
Потім вклонилася (навіщо не знаю, взагалі це Арлет мені вклоняється, а не я йому) і шмигнула в покої. Оце й день був...
А ранок теж не кращий. Пам'ятаючи, що сьогодні має відбутися розмова з Каролін, я з самого світанку прибігла до Армеля. Слуги розбудили його, я почекала, коли юнак одягнеться і нарешті зайшла. Розповіла моєму заспаному здивованому візитом коханому все, як на сповіді. Яка ж я все- таки слабкодуха: ніяк не навчуся берегти щось у собі. Армель довго сміявся з того, що я злякалася золхідця.
- Ти ще зовсім дитина, Адель! Моя маленька,- шепотів він, пересадивши мене з дивану собі на коліна і міцно пригортаючи до себе.
- Сам ти дитина! Не кажи на мене так,- ображалася я і зводила до купи брови, обнімаючи юнака за шию. Маркіз ще більше сміявся, примирливо відповідаючи:
- Добре, рідна. Не буду... Ну все, ти зі мною. Я не дам тебе в образу ні Арлету, ні будь- кому іншому...,- і знову сміявся, наче півень. Хоча, як півні сміються я не бачила. Наче дурень сміявся, ось! Я це все терпіла і чекала, поки коханий налаштується на серйозний лад. Але він навіть не думав, дуже його потішив мій опис почуттів.
- Пробач, я тебе слухаю далі...,- пересміявшись і навіть запивши водою, маркіз максимально зосередився на моєму обличчі.                                                                                                                         - А що далі? Все... Сьогодні він має розмовляти з Каролін. Я повинна знати, про що піде мова. Але я сама з ним більше нікуди не піду. Я прийшла по тебе... З тобою мені буде спокійніше...,- ніяково опустивши очі, прошепотіла я. Армель знову розсміявся, навіть сльози виступили з очей від сміху. 
- Ну чого ти? Ну я ж серйозно. Зараз ображуся,- штовхаючи його, зніяковіло промовляла я. Він цілував мене, називав дитиною ще раза три, але врешті заспокоївся, одягнув каптан, міцно взяв мою руку і повів до покоїв Арлета. Ой, уявляю як буде тремтіти палац, коли після всього два друга реготатимуть з моїх страхів.
- Адель мені все розповіла. Ми будемо з тобою,- впевнено промовив маркіз. Принц Колхіди закатав очі і подякував нам за підтримку. Певно, в думках він ще неодноразово "не злим, тихим словом" згадував мене, що причепилася до нього, наче п'явка. Але тепер я нічого не боялася, бо міцно тримала руку свого менш величного, але дуже рідного і надійного маркіза. І знаєте, я подумала, що то вже занадто бути таким грандіозним, як майбутній чоловік сестри. Я б на місці Ельзи не те, що заміж за нього хотіла б, я б боялася в його очі глянути, постійно відчуваючи себе комашкою. І це при тому, що Арлет ставився до мене дуже гарно. Мені було комфортно з зовсім іншим типом юнаків. Армель був птахою нижчого польоту, все життя служив величній Ельзі, хоч дарма вважався її братом. З ним було спокійно й затишно. Дурні жарти і сміх з моїх страхів я пробачала, бо все те було проявом дивної, але справжньої любові. І я мріяла чим швидше вийти за нього заміж і народити йому таких же Армеликів: добрих, веселих, надійних і простих, без зайвої величі...
Каролін дала про себе знати швидко, адже ще від учора не могла знайти свою служницю, чи точніше сестру. Золхідець написав їй анонімного листа з текстом: "Я знаю де те, що ви шукаєте. Чекаю в моїх покоях, влаштуємо ярмарок". 
- Але ж ви не вказали хто ви. В чиї покої вона повинна прийти?,- дивувалася я.
- У тім і сенс, Адель... Якщо Зачарі встигла їй щось розповісти, вона прийде до мене. Якщо ж ні, тоді не прийде...,- всміхнувся принц і надпив кави. Небеса, це ж треба таким розумним народитися! Геніально... І схоже, мій Армель одразу зрозумів в чому фокус. Я в їх компанії почуваю себе дурненькою дівчинкою. Запросити сюди Авітель, чи що? Вона теж мало розуміється на хитрощах і інтригах, зате богиня логіки... Всі мають якісь таланти, а я... Може піти пиріг спекти, чи що? Бо так зовсім самооцінку можна втратити. На мій подив рівно через п'ятнадцять хвилин у двері Арлета постукала герцогиня. Господар запросив її зайти. З першого кроку Каролін сяяла гнівом. 
- Невже я зібрала всю команду обманщиків Ельзи разом? Яка честь! Я зворушена, правда... Я б навіть заплакала з радості, якби мені не було чхати!,- розпочала свій наступ вона.
- Ми зачекалися на вас, Ваша Світлосте... Чому так довго? Вирішували ціну життя Зачарі?,- преспокійнісінько запитав Арлет, знову надпивши кави.
- Гадала, в чиї покої йти. Хотіла за звичкою до Ельзи... Мені ж є про що їй розповісти, правда ж?,- ядовито змірявши мене очима, промовила вона.- Адель, а от тобі це зовсім не личить... Ти вже вдруге зраджуєш сестру. Все стаєш на сторону різних людей, а от вона страждає через те...
- Моя сестра страждає через вас! Будьте певні, що вона вам не повірить!,- тепер то я вже не ховалася за чужими спинами. Це була і моя війна теж.
- Раніше може й не повірила б. Але факт є фактом: ви викрали Зачарі і в мене є цей лист...
- Лист без печатки і підпису. У вас є докази, що Зачарі викрав я?,- все ще не втративши спокій, золхідцю впевненості позичати не доводилося.
- Послухай мене, синку...,- огризнулася відьма.
- Ні, послухаєте мене ви!,- врешті Арлет знову перетворився на того лева, якого я вчора злякалася. Хоча тепер і Армель виглядав зловіще.- Запам'ятайте раз і назавжди: між мною і Ельзою ніхто не встане! І тим паче ви. Не дозволю! І шкоди ви їй більше не заподієте! Ні Ельзі, ні принцесі Адель, ні будь- кому іншому! Не вам вирішувати хто стане королевою! А тепер ближче до справи: Зачарі в моїх руках! Якщо бажаєте зберегти їй життя, ви попрощаєтеся з сином, скажете королю, що хочете відправитися до родичів, і покинете імперію! Мої люди проведуть вас. На виїзді з столиці Зачарі вас наздожене.
- Хто ти такий, щоб проганяти мене з мого дому?,- прикрикнула жінка.
- Я- майбутній чоловік вашої майбутньої королеви! Я ж і є ваш майбутній король!,- і то настільки велично й твердо Арлет це сказав, що я знову захотіла склонитися в реверансі.
- Забагато "майбутнього". Ти впевнений, що воно в тебе є?
- Я впевнений, що у вас воно хитке...
- Про що мова, хлопчику? Зачарі- моя служниця. Я не дорожу життям фрейліни: не ця, то інша. Хочеш вбивати, вбивай,- розсміялася русявка.
- А ви дорожите життям сестри? Сестри зі сторони батька, не офіційної молодшої сестрички, яка заради того, щоб бути поруч, пішла у служниці?
Каролін на мить поблідла:
- Як ти дізнався? Коли?
- Гарне питання...,- переможно всміхнувся чоловік:- Тоді, коли ви вперше намагалися мене вбити. Боялися, що я розповім Ельзі. А ми знали увесь цей час. Якщо не приймете мої умови, про це неподобство дізнається уся імперія! На ваш рід впаде ганьба, на всіх... Ваш батько зрадив матері з дівчиною із теж багатого знатного роду, збезчестив юну вельможу. Її батьки видали порочну діву заміж за старого барона з бідного роду, ще й доплатили йому за те, аби зберегти все в таємниці. Зачарі вважалася його донькою, але він знав правду і жорстоко бив ненависну байстрючку. А ви, як старша сестра, стали на її захист. Запропонували їй служити вам в обмін на сите життя, де ніхто не посміє її ображати. Помилилися. Тепер ця помилка вартує вам честі всього роду. Втрата честі- гірше смерті... Такий суворий неписаний закон, який свято виконують в Ендаласії. Як думаєте, що буде з вашими багаточисленними родичами, коли ця брудна пляма накриє гідність всього вашого герцогства? Це торкнеться навіть Леджера, на всіх буде висіти клеймо. Ваших племінниць не захочуть брати в дружини благородні маркізи й віконти. Ну а що буде з Зачарі ви теж прекрасно пам'ятаєте. Байстрюків зневажають, публічно висміюють. Такий суворий наш світ. Ваш батько помер, не дожив до цього часу, інакше б його стратили. А от дітям ще відповідати за його гріхи. То що ви обираєте, Ваша Світлосте? Життя і спокій подалі від кордонів Ендаласії разом із сестрою або ганьба? Якщо захочете помсти і будете намагатися про щось розповісти Ельзі, Зачарі отримаєте шматками. Маєте час подумати до вечора...
Коли Арлет все це казав, я відчувала, як моїм тілом крадеться мороз. Дихання противного липкого холоду в спину було жахливим відчуттям. Я знову розпочала ховатися за спиною Армеля. На мій подив, Каролін не сказала жодного слова. Ненавистю кинулася в "майбутнього короля" (тепер я лише так називатиму золхідця) і покинула покої.
- Брате, та ти народжений, щоб правити. В тебе в крові це,- поплескавши принца по плечі, з захватом промовив Армель. А я взагалі не могла сказати й слово, бо це було неймовірно.
- Це ще що... От зараз буде для мене справжнє випробування. Йду до Ельзи. Як я виглядаю? 
- Велично...,- промовила я.
- І схвильовано,- додав маркіз.
- Якщо вона мене вб'є, перекажіть, що я любив її...,- пожартував принц і покинув покої. А ми лише переглянулися між собою, побажавши нашому герою успіхів.

Кінець 13 глави