Глава 14

Ельза

— Кохана... Сонечко моє, Ельзуню...— ласкавий рідний голос ввижався мені крізь пелену сну, мов шепіт долі. Я бачила себе чарівною нареченою, що блукала в садах раю у розкішній білосніжній вінчальній сукні. Цей лагідний голос кликав мене на поляну, омиту сонячним сяйвом. А я бігла в обійми до свого коханого, босоніж ступаючи на м'яку траву і дзвінко сміючись. Навкруги роздавалися неймовірні аромати пахучих троянд, а сяйво очей Арлета засліплювало.

— Моя красуне, якби ти лише все знала, — знову в сон увірвався тихий шепіт. А моя рука наштовхнулася на щось оксамитове ніжне тендітне, наче пелюстки моїх улюблених троянд. Чи це вони і є? Вдихнула прекрасний аромат, що линув від обожнюваних квітів і посміхнуся ще ширше, поволі прокидаючись, але не розплющивши очей.

— Прокидайся, хитрунко, — шепотів мені Арлет, помітивши мою посмішку, і цілуючи щоку.

— А ти хіба не знаєш, як будять сплячу красуню? —відповіла йому я і неохоче розплющила очі, обережно повернувшись на спину, аби зручніше дивитися на мого непрошеного нахабного гостя. Гість себе почував явно, як вдома. Коротко засміявшись, він таки не дав мені остаточно розплющитись, ніжно прилинувши до вуст.

— Інша річ, —крізь лукавий сміх шепотіла красеню я, коли він відхилився.

— Яка ж ти в мене ледача. Ти навіть прокинутися просто так не хочеш. На все своя ціна є? —сміявся принц просто в моє обличчя.

— Безкоштовно лише сир у мишоловці, — абсолютно спокійно відповідала йому, хитро всміхаючись.

— Навіть так? Ельзо, я ніколи не бачив таких жадібних.

— То подивися, я не забороняю. Чим це тобі обійдеться, я повідомлю пізніше, — сміялася, смикаючи нареченого за волосся.

— На тебе й дивитися платно? Ти колись припиниш мене спантеличувати — граючи ямочкою в щоці, запитував юнак. А я знову хитрувала:

— Тільки якщо ти замовиш цю функцію. Але вона нині дорога...

— Небеса! Я одружуюся з жаднюгою... Добре, я ще з тобою повоюю. Скажімо, скільки коштує твій поцілунок? — з іскорками в очах жартував брюнет, коли лоскотав мене моїми власними локонами. Я хитро примружилася, гадаючи, щоб це таке вигадати.

— Це тобі не по кишені, — легко обнімала його, сміючись.

— Та невже? Я до твоїх ніг весь світ прихилю, Ельзо, — щиро прошепотів він. А я вірила, бо знала, що це правда.

— Світ прихилити кожен дурень зможе, — продовжувала гру, стріляючи бісиками, —А ти дістань мені... Ну, скажімо, троянду. Шовковисту і запашну, таку, щоб край її пелюсток був білим, мов сніг, а середина— червоною, як кров...

Арлет засміявся, зацікавлено дослухавши мене до кінця, і обережно підніс до мого обличчя одну з тих троянд, які я знайшла ще крізь сон.

— Така піде?

Колір не відповідав описаному мною, бо сьогодні мій принц, як на зло, приніс інший букет, не такий, як завжди. Я приснула сміхом, з докором поглянувши на коханого:

— Ех, ну що тепер за лицарі такі пішли? Ну гаразд, нехай буде...

Арлет легко підняв мою голову на свою руку, занурившись пальцями в волосся й пригорнув до себе, палко поцілувавши медові вуста. Потім відхилився, піднявши мені достатньо великий букет.

— З математикою в принцеси, сподіваюся, добре?

— Нахаба, — розсміялася я, міцно обнімаючи милого і завершуючи гру. За моїм проханням Арлет поклав квіти в вазу і присів поруч. Вигляд його був трохи змученим, а проте поруч зі мною очі сяяли.

— Ти давно прийшов? Потрібно було одразу розбудити. Я чекала на тебе або Адель, читаючи книжку, і задрімала, — зізналася я, присідаючи на ліжко й паралельно оцінюючи, чи не сильно пом'яла сукню.

— Ти прекрасна, не метушися, — заспокоїв мене коханий і пильно поглянув у мої очі: — Я хочу тобі щось розповісти...

Він помітно напружився, забігав очима по кімнаті і врешті зосередив їх на моєму обличчі з таким прискіпливо схвильованим виглядом, наче має малювати з мене портрет.

— Що сталося, рідний? Розповідай... — посерйознішала я.

— Ельзо, я... Не знаю з чого розпочати...

— Ти так хвилюєшся, наче маєш сказати щось жахливе, — зауважила я. Хотілося підтримати бідолашного. Я бачила: в очах друзів і прислуги він був істинним королем. Його боялися, поважали, любили, захоплювалися. Але насправді під напускною величчю приховувалася душа, яка важко переживала. Йому було сумно не просто останні роки, він навчився жити з жахливим болем відчуття власної нікчемності, непотрібності з дитинства. Тому й став таким сильним і сміливим, аби здаватися могутнім, щоб не викликати ні в кому жалості. Тому й мріяв про одруження, аби в нього завжди був прихисток в особі люблячої дружини і двійко-трійко рідних власних діток. Щоб були люди, яким він міг би віддавати не лише велич, але й любов, тепло, ніжність... І я цілковито підходила на цю роль, бо була точно такою ж. Рівною йому по силі, статусі й власній величі.

У ці миті він боровся сам з собою, бажаючи розповісти щось, але водночас боячись про це заговорити.

— Арлете, та що таке?— поставивши руку на його плече, запитала я.

— Ельзо, люба, ти ще не згадала цього, але я повинен тобі все розповісти. І пояснити.

— Добре... Чого це стосується? Арлете, ти мене хочеш кинути — вирішила пожартувати я, натомість брюнет різко на мене поглянув і випалив:

— Збожеволіла! Не смій навіть думати про таке...

— А що ж тоді?

— Боюся тебе, Ельзо. Єдину людину в цьому житті боюсЯ — тебе. Просто я дуже з тобою щасливий був останній тиждень. І взагалі я навіть сваритися з тобою щасливий. Боюся, що ти зрозумієш не вірно і проженеш мене...— зітхнув принц, а я лише м'яко посміхнулася. "І що там таке страшне він може мені розповісти — думалося тоді. Маячня якась. Не існує тієї причини, за якою б я розлюбила.