Глава 15

Утративши рівновагу від прочитаного, я важко впала на стілець, конвульсивно згадуючи все те, що так довго не могла пригадати. Все стало на свої місця... Розмова в темниці з служницею, її зізнання про плани Каролін. Таємничий стрілок на заручинах. Наполегливість Арлета, мої відмови... Остання суперечка. Все, що я робила задля збереження його життя, раптово повернулося проти мене. Я не лише втратила контроль над ситуацією, я ж сама розпалила вогнище. І що найгірше, тепер ми вже заручені! Заручені проти моєї свідомої згоди! І я не помилилася, Каролін дійсно зробила спробу вбити золхідця. Але от ніяк не збагну: як він... як вони з Адель посміли дурити мене понад місяць?! Як могли щодня обманювати?! Як він дозволив собі поводитися зі мною так, наче ми дійсно заручені?! Всевишній! Хіба ж можна так з живою людиною? У моїх спогадах уривчастими картинками пробігли події останніх шести тижнь, сплутаних з моїми почуттями і переживаннями... І те лжесвідчення, коли я дала згоду вийти за нього... Як же ти посмів, Арлете? Кров закипіла від люті, образи, страху...

— Покличте принца Арлета! Негайно! —різко витерши гарячу сльозу, твердо наказала прислузі.

— Ваша Високосте, вам погано? —злякалася Івейн, підбігши до мене. В тремтячих руках шелестів папір з чорною звісткою. Наче молотом по голові вдарило усвідомлення того, що мій коханий із сестрою ледь не вбили людину задля того, щоб приховати від мене правду. І навіть те, що відьма Зачарі —геть не людина, а всього лише тінь старшої сестри, яку я сама з превеликим задоволенням повішала б за русяве волосся в центрі Тронної зали, зараз мене не втішало.

— Так погано ще й не було ніколи, — прошепотіла я і піднялася з місця, вперлася в стіл, перед яким стояла, аби втриматися на ногах. Свято виконуючи настанови Василія, я тепер отримала дозвіл ходити своїми апартаментами, коли забажаю, але далі порогу не виходити.

Івейн заметушилася покоями, але на неї я більше не зважала. Я вимагала пояснень, а кожна секунда, поки юнака не було, вартувала титанічних зусиль. Золхідець завітав хвилин через десять, коли я вже встигла накрутити себе до істерики. Розмахнувши двері, мій кароокий красень впевнено зайшов усередину і ласкаво мені посміхнувся, виконавши поклін:

— Кохана, ти кликала мене? —однак, мій зосереджений погляд на його обличчі і нотки нестримного розчарування в беземоційному мовчанні, насторожили юнака. Він миттю прибрав посмішку і зробив кілька кроків до мене, стиха запитавши — Ельзо? Щось сталося? —Ти мені нічого розповісти не хочеш? Зовсім нічого? —якомога спокійніше запитала я, навіть не повівши бровою, хоча в душі горіла у полум'ї власного відчаю.

— Про що? Ти мене лякаєш... Кохана, я... Дай мені пояснити...

— Кохана? А що таке, по-твоєму, кохання? Відколи брехня зветься коханням, Арлете? —іскри цього полум'я відчувалися сталевою напругою у голосі. Прислуга миттєво покинула нас, а я різко простягла принцу листа: — Читай! Ні, ти уважно читай... Читай і скажи мені, що це все не правда!

Арлет різко заплющив очі, як робить у часи особливо важкі або особливо щасливі, неначе щойно звершилося те, чого він очікував. Потім обережно взяв з моїх рук папір і пробіг по ньому поглядом. Важко зітхнув, кинувши його на стіл, і хотів підійти. Але я не дозволила. Гордість запеленала очі. Шалена гордість і пекуча образа.

— Ельзо, послухай... Так, це правда. Але все не так...

— Не так? А як, Арлете? Не хочеш пояснити мені, тоді я розповім тобі, як все насправді! Здається, я попереджала тебе. Казала, що є серйозна причина, яка заважає нам бути разом. І ти погоджувався чекати... Так? Потім ми посварилися! Ти ж у Золхіду хотів їхати, так чого ж не поїхав, Арлете?!

— Ельзо, я розумію тебе... Чшш, зажди, я все розповім... Я не знаю, що то за причина в тебе така. Ти ж не ділишся зі мною! І як, по-твоєму, я міг тобі пояснити це все? Ну яка Золхіда, що ти говориш? Ельзо, я кохаю тебе... І коли ти тиждень не приходила до тями, я ще раз зрозумів, що нікого дорожче в мене немає... І коли Адель назвала мене твоїм нареченим, аби мені дозволили бути поруч, я був їй вдячним. Я просто хотів бути з тобою! —намагаючись триматися спокійно, пояснював Арлет, але подекуди в його голосі відчувалися нотки крику. Навіть відчуваючи провину, золхідець все одно буде оборонятися нападом. І саме це ще більше злило мене, оскільки його тихе "пробач, біс поплутав" я б винесла куди спокійніше і може навіть пробачила б. Але ця нестримна жага виясняти стосунки і виправдовуватися мене просто вбивала.

— І саме тому ти назвався моїм нареченим, коли представився мені! Все дуже просто: ти хотів бути поруч. А про мої бажання можна й не думати, навіщо? Куди легше змусити мене бачити в тобі свого лицаря, ніж виконати моє прохання —трішечки почекати! Дякувати небесам, що не чоловіком одразу тобі захотілося бути! І скільки це мало тривати? Заручини відбули, потім весілля святкували б? За стільки часу ти не знайшов приводу все мені пояснити? Ти розумієш, що це не я тоді дала згоду?! Це не я була, Арлете, а всього лише моя подоба! Я втратила пам'ять! Пам'ять! Я не знала хто я, чим жила, про що мріяла! І раптом стала нареченою! Я так вірила тобі, Арлете! Без жодної думки позаду... Як же ти посмів, поясни мені! Як посмів скористатися моєю хворобою? Це таке твоє кохання? На що ти сподівався? Мріяв, що я ніколи не згадаю саму себе? Що так і залишуся рабинею вашої з Адель брехні? —крізь сльози, що тепер не стрималися б жодними силами, кричала я, вихлюпуючи все, що творилося на моїй душі. Арлета мої слова зачепили не менше.

— Ні, я знав, що цей день колись таки настане. Мені дуже шкода... Справді, шкода, що тобі так не щастить у житті. Але я не стану просити твого пробачення, бо знову зробив би те саме! Я просто борюся, Ельзо, за наше із тобою щастя! Хто ж винен, що замість того, аби шукати вихід з цієї твоєї причини, ти будуєш стіни між нами! І це якби ти не кохала, але ж ти любиш, але приховуєш! Я ж не дурень, Ельзо. За цих шість тижнів я відчув, що таке бути тобою коханим. Не знайшов часу розповісти? Святі небеса, Ельзо! Я сотню разів намагався поговорити з тобою, але ти ж, як навмисно, не давала мені цього зробити! —прикрикнув юнак, стукнувши кулаком по столі. Новина про те, що він навіть не відчуває провини, збила мене з ніг остаточно. Але я ще знайшла сили не триматися за стіл і пропалювати вогненним ненависним поглядом свого опонента.