Коли розквітне лілея

Глава 13

Мої покої, освітлені кількома миготливими свічками, стояли в напівтемряві. Але це не завадило розглянути горду жіночу постать, яка велично сиділа на моєму дивані, зверхньо на мене дивлячись. Її очі палали ненавистю, гнівом, вона була готова метати блискавками, якби лише зуміла їх породити в своїй чорній диявольській душі. В її ногах так же гордо сиділа ще одна жінка, її служниця, та, котра залюбки виконає найтемніший наказ, аби порадувати свою леді свіжою кров'ю. Вони справжнє зло: немилосердне і жорстоке. Зло у всій його подобі з відьомськими законами честі. Вони ті, хто відняли у мене все, але ніяк не заспокояться. Їх чекає розплата, як і кожного, хто посміє з'явитися переді мною в темряві ночі з страхітливим ликом ворога. Читачам не складе важкої праці розгадати цю загадку: кровава пані — герцогиня Каролін, а от зі служницею я залюбки вас познайомлю. Її ім'я Зачарі. Це одна із найпідступніших і найненависніших особистостей у палаці. Народившись у придворній сім'ї, вона не стала благородною леді, бо її істинне обличчя — відображення самого диявола. Ставши найкращою подругою тоді ще молодої Каролін, Зачарі неодноразово допомагала їй втілювати свої підступні плани. Два роки тому ці жіночки були причетними до отруєння тітоньки Делайн. Я не змогла довести вину герцогині, мати Леджера, оскільки Зачарі захистила її, повністю взявши отруєння члена сім'ї монарха на себе. Я наказала цю служницю з родовим титулом баронеси негайно кинути в темницю, її очікувала смертельна кара, проте Каролін врятувала її, випросивши у мого батька життя цій мерзотниці.Зачарі вислали у довічне заслання. І що я зараз бачу?

 — Ти проходь, не бійся... Буде розмова — не більше... — порушує тишу Каролін, чим доводить мене до піку гніву. Закриваю за собою двері, гадаючи де ж ділися всі мої слуги?

 — Що тут відбувається? Що ви тут робите? — сталевим голосом даю зрозуміти, що я не злякалася і їх підступні затії приречені на провал. — Шабаш у моїх покоях не проводиться, ви не туди звернули...

 — Ні, ми саме там, де маємо бути... Ми всі... Ви не привітаєтеся зі мною, Ваша Високосте принцесо? А я сумувала, — подає голос ця жалюгідна собака, демонстративно поклонившись мені.

 — Зачарі, я б воліла думати, що ти — мій нічний кошмар — не більше. Як ти посміла сюди з'явитися?! Ти в довічному засланні!

 — І я дуже щаслива бачити вас, міледі. З часу нашої минулої зустрічі я все обдумувала ваші слова, якими ви засудили мене до смерті і ваш погляд, який переслідував мене весь цей час... Але я не ображаюся... Минуло два роки, я так сумувала... Впевнена, що ви також... — посміхається ця бестія.

 — Цього разу ти не втечеш з моїх рук, Зачарі! Не думайте, що я забула як ви отруїли тітоньку і скільки разів намагалися покінчити зі мною! Я все пам'ятаю! — підвищила голос я. — Тому якщо ти хочеш вижити, то негайно повертайся туди, звідки ти прийшла!

 — Заслання закінчилося, Ельзо! — гримнула на мене Каролін, проте одразу ж посміхнулася. — А ти чого стоїш? Присядь, поговоримо... До речі, де ти так довго ходиш? Я вже стомилася чекати... Надворі пізня ніч... Твій батько знає про твої прогулянки?

 — Не ваша справа! — відмахнулася я.

 — Навіщо так грубо, ми ж родичі? Може вип'єш чаю! Або ж кави?

 — Несподівана від вас пропозиція. У вашому стилі було б краще запитати: "отрути або свіжої крові?". Цікаво, а відьми п'ють кров чи ви ще й наполовину вампір?

 — Ти забуваєшся!

 — Ви також! — не менш твердим голосом крикнула я.

 — Ти мала рацію, Зачарі, коли казала, що з цією егоїстичною вискочкою ми не зможемо поладнати, — звернувшись до своєї подруги, зітхнула герцогиня.

 — О, це ж треба, Зачарі, тебе чи не вперше в житті оцінено по заслугам... — скептично відповіла я.

 — Як добре, що я послухала тебе, Зачарі, і тому розробила наш маленький план... Пропоную тобі обмін, Ельзо.

 — Мені немає чим з вами обмінюватися! — відрубала я, нахмурившись.

 — А як же твоя мила ворожка? Чи тобі вона вже не потрібна? — хитро посміхнувшись, Каролін щасливо сяяла.

 — Що? — не стрималася я. — Якщо ви хоч пальцем торкнулися Вітелі, то я присягаюся, що задушу вас своїми ж руками!

 — Не обіцяй того, чого не зможеш зробити, Ельзо. Зранку була твоя перемога, але бачиш як круто доля повернула кермо нашого кораблика? Тепер перевага на моєму боці... Зачарі, покажи Принцесі її подругу, щоб вона побачила на власні очі, — кинувши своїй служниці красномовний жест рукою, Герцогиня все не зводила погляду з мене. Зачарі піднялася, підійшовши до мого гардеробу й витягнувши звідти Вітелі. Нещасна була цілковито зв'язаною. Побачивши мене, вона щось запищала в ту тряпку, якою їй заткали рота, а з очей її полилися сльози.

 — Це вже ні в які рамки не влазить! Ви знаєте, що я з вами зроблю за це, чи ні?! — істерично кричала я, натомість Зачарі, погравшись ножиком для фруктів, приклала його до живота ворожки. Ця жінка була настільки сильною, що тендітна Вітелі на її фоні скидалася на Дюймовочку.

 — Покричіть ще, міледі. Мені ж всеодно помирати згідно вашим словам, то я і її з собою візьму...

 — Ти не посмієш, бо цього разу разом з тобою піде й твоя герцогиня!

 — Ти знову помиляєшся, мила племіннице. Я ж зайшла сюди щойно, коли почула твій крик... Зачарі хотіла тобі помститися і я уявлення немаю як вона тут опинилася. Ну а Вітелі... Її так шкода... Вона могла б прожити довге життя... Якби не лізла, куди не слід. Ах, бідолашна Ельза. Тобі варто було б не знімати чорної хустини: через тебе померла твоя мама, твоя сестра, а тепер ще й твоя вірна подруга... Як же ти житимеш із цим? Так, як живе твоя жалюгідна тітонька Делайн, теж втративши всіх, кого любила? Тепер ви будете ще ближчими... Але не хвилюйся, моя люба Ельзо, похорони ворожки будуть розкішними. Я вдягну чорну сукню і зображу траур... — в очах Каролін сяяла та чорна безодня, в яку ця жінка вже давно упала, яку назвала своїм домом і присяглася їй служити...

 — Вам це так просто з рук не зійде... Я не помру до тих пір, доки не побачу вашого ганебного падіння, — ненависно шепочу я, бажаючи перетворити в попіл цю нікчемну жорстоку подобу відьми. Проте водночас змушена й слідкувати за Зачарі, яка, вислухавши мої прокляття, підняла одну брову, смакуючи миттю моєї безпорадності.

 — Дарма ти так, Ельзо... Ти всього лише беззахисне щеня, яке розмріялося, що воно стало страшною собакою. Ти смішна, Ельзо, і дуже необдумана. Коли зранку ти налаштовувала мого сина проти мене, невже думала, що я це просто так залишу? Тепер ти стоїш перед дуже важливим вибором... Отже, я пропоную обмін: мені — моє, тобі — твоє... Ти дозволяєш Зачарі повернутися із заслання, аргументуючи це доказами про її невинуватість. Переконуєш у цьому короля і твою тітоньку. А я дарую життя твоїй ворожці... Вибір за тобою...

 — А тепер ви послухаєте мене, — мої очі наливаються злістю, а в голосі чеканиться лють. В душі я до смерті налякана, але ж хіба дозволю собі видати це? Адже в тому випадку Каролін вже не спинити. — Ви відпустите Вітелі цієї ж секунди, заберете свою мерзотницю — служницю і підете геть з моїх покоїв! Завтра я не побачу в палаці ні вас, ні її! А інакше я негайно викличу охорону й накажу кинути вас обох у темницю! Я зроблю все, щоб батько знайшов мої докази переконливими, а на світанку чорну сукню вдягатиму я, але траурного обличчя не робитиму! Я особисто прийду на вашу страту і висловлю Леджеру своє глибоке співчуття! А що буде після того ви вже не дізнаєтеся!

 — Ти втрачаєш свій шанс врятувати Вітелі. Її тобі не шкода? Хоча, нехай... Іди, виклич охорону! Побачимо, чи тобі це вдасться... Іди, чого стоїш? — Каролін легким жестом руки вказала мені на двері, однак я не зробила й кроку, підозріло дивлячись на цю жінку. — А ти, коли заходила сюди, не помітила, що твоїх людей немає, фантазерко?

 — Що ви зробили?

 — Провела попереджувальну виставу... Ти про все дізнаєшся, але спершу маєш обрати долю Вітелі... Все в твоїх руках... Бо Зачарі вже набридло погрожувати твоїй подрузі, їй не терпиться довести справу до кінця... — в цю мить та капосна тридцятилітня дівка загрозливо підняла руку з ножем, аби вдарити ним по тілі моєї названої сестри.

 — Ні! Не смій! — закричала я, простягнувши руки до них, наче відгороджуючись від можливих плачевних наслідків цієї драми за постановкою дияволиці в спідниці. — Відпустіть Вітелі! Я згодна! Зачарі може залишитися, а ви гарантуєте, що не торкнетеся більше моєї подруги!

 — Правильний вибір, — ледь усміхнулася русявка, давши сигнал своїй служниці, аби та відпустила ворожку. Зв'язана, обезсилена і жахливо налякана юнка з глухим стуком упала на землю.

 — Я ще поквитаюся з вами! — просичавши це, я підбігла до подруги, кинувшись розв'язувати її. Каролін піднялася з дивана, аби їй було добре нас видно, після чого вона злодійськи посміхнулася:

 — Це лише початок, Ельзо... Далі буде... До речі, люба невісточко, — ці слова адресувалися ворожці. — Сподіваюся, ти затямила, що буває, якщо хтось встане між мною і моїм сином... А тепер ще одна новина. Твої люди, Ельзо, включаючи твою служницю, фрейлін і охоронців, зараз гостюють у моїй темниці. Віддавати їх тобі по одному або шматками?

 — Що ви хочете? — нахмурилася я.

 — Правильно поставлене запитання, Ельзо. Ти розумнішаєш... Я хочу, аби ви прибрали свої руки від мого сина!

 — Тобто Вітелі покидає Леджера, а до мене повертається моя свита вся жива і здорова? — про всяк випадок краще уточнити...

 — Саме так... Але щоб без жодних хитрощів... Інакше, гуляючи в саду темною ніччю, будь обережною. Кажуть, душі убитих невинних так люблять помсти... А ти віриш у містику, племіннице?

 — Я вірю в розплату! Гаразд, навіщо зволікати? Хай сюди прийде Леджер цієї ж миті! Вітелі скаже, що покидає його, а до мене повернеться свита...

 — Навіщо турбувати мого хлопчика посеред ночі, коли твоя ворожка в такому жахливому вигляді? Хоч і вона ніколи не буває гарною, та все ж... Завтра зранку все вирішимо... І ще, не думай зробити якусь дурницю... Він ні про що не має дізнатися! Інакше тобі вже не бачити живими твою... Як же її? Івейн? Ну добраніч, Високосте, — дзвінко засміявшись, Каролін разом із її служницею, покинули покої, грюкнувши за собою дверима.

 — Віті, люба, — розв'язавши її, я хотіла допомогти дівчині встати, але сил не вистачало в жодної з нас... Сівши поруч з нею на землі, я міцно пригорнула названу сестру, ледь стримуючи сльози.

 — Це я в усьому винна, Віті...

 — Не кажи так, ти не винна, — тихо шепочучи пересохлими вустами, заспокоювала мене чорнявка. — Якщо хтось і винен, то це я... Це я... Я знала, що так буде... Ельзо, пробач, благаю. Мені так страшно...

 — Я знаю, знаю... Вже все добре, я поруч... Ти не винна, ти ж не хотіла, щоб так сталося, — подавши їй води та принісши ковдру, я знову сіла поруч.

 — Що ж нам робити?

 — Не знаю... Якщо ти покинеш Леджера, то вона не заспокоїться. І малоймовірно, щоб наші люди залишилися в живих... Треба подумати... Ах, якби ж я була в палаці, цього б не сталося!

 — А де ти була?

 — Арлет покликав мене в місто... Невже я знову помилилася? То, отже, він справді діє спільно з Каролін? Яка ж я дурепа! Повірила, що він бажає мені добра! Ніколи собі не пробачу! Ніколи не пробачу! Я знищу їх! Їх усіх знищу! — залишивши подругу, я металася своїми покоями, кусаючи лікті. Як же це було необдумано, нерозумно повірити золхідцю! Але тепер я знаю як з ним боротися, а як боротися з Каролін? Скільки ще людей має віддати свої життя заради мене? Я нізащо не пробачу собі, якщо навіть не намагатимуся їх врятувати... Але покладатися на герцогиню не можна, їй не можна вірити! Різкий стукіт у двері змусив мене підстрибнути від несподіванки.

 — Так! — мій голос утратив будь-яку певність і сталевість. Як же я не очікувала побачити того, кого побачила в цю мить! І наскільки ж я була щасливою, коли розпізнала його світлий голос у цій непроглядній темряві:

 — Моя принцесо, що сталося? — батьків слуга Лер здивовано поглянув на мене, за тим на Вітелі, а вже потім міцно зачинив двері. — Що сталося? Де всі?

 — Ох, Лере! — ледь не заплакавши, я кинулася обіймати старого слугу, чим цілковито його спантеличила. — Як же добре, що ніхто не знає про тебе, як мого слугу... В нас таке сталося...

Розповівши чоловіку про все, що щойно відбулося, я важко зітхнула. Він був, м'яко кажучи, шокованим...

 — Схоже, цієї ночі нам знову не доведеться спати...

 — Будемо діяти, як вміємо... Батькові і тітоньці не можна розповідати, інакше не врятуємо нікого... Впораємося самі... Де Армель?

 — Маркіз Армель поїхав у дім своїх батьків, принцесо, — зітхнув Лер, напружившись.

 — Щось сталося з ними? — причини хвилюватися були, оскільки Армель дуже давно не відвідував свою сім'ю через конфлікти, породжені зовсім різними поглядами на життя юнака і старшого покоління. Не дарма, він завжди казав, що я — його сестра, його сім'я...

 — Мені нічого не відомо, — зітхнув старий слуга.

 — Чи це не справа рук герцогині? — висловивши свою підозру, Вітелі сильно задумалася. — А як щодо Карла? Здається, Каролін нічого не казала про голову твоїх шпигунів?

 — Ти читаєш мої думки... Лере, знайди мені Карла негайно. Він мусить бути в конюшні або десь біля кухні... Перекажи йому, що хай збирає своїх людей і з-під землі знайде мені темницю Каролін. Лише йому це під силу... Часу обмаль... А я піду до тієї торговки... Ми не можемо знову відкладати зустріч з нею...

 — Що? — жахнувся Лер, схопивши мене за сукню. — Я нізащо вам не дозволю! Це небезпечно! А якщо в цьому і був увесь план герцогині, щоб виманити вас без охорони? Візьміть хоч одного шпигуна з собою...

 — Ні, всі шпигуни шукатимуть Івейн і інших... Я зараз у такому стані, що хай бояться вороги... Лере, зрозумій, що виходу немає...

 — Вихід є... Я не знаю куди ти хочеш йти і що за торговка, але з тобою піду я! — тут же впевнено заявила юна ворожка, чим викликала мою легку посмішку:

 — На руках я тебе не занесу! В тебе нога хвора до того ж ти не вмієш битися. Думаєш, захищати тебе і себе мені буде легше, ніж одну себе? В тебе буде інша місія, не хвилюйся... Діставай свої карти, Віті. Скажи нам, що робити? Стривай, зараз не кажи, скажеш, коли повернуся. Покищо командую я... Лере, ти знаєш куди йти... І я теж знаю... Хай буде з нами Всевишній...
***
Я, тримаючи ніж у своїй сукні, чимдуж бігла садом, уявляючи, наче тікаю від кровопрожерливих вовків. Якби ж справді можна було втекти! Але ні, я нізащо не покину свій народ на милість цієї відьми... Моя пам'ять озивалася до мене голосом Арлета, його полум'яна промова віддавалася відлунням в моїй голові раз за разом, наче її хтось поставив на повтор... Його важливі мені слова утворили єдиний текст, без переривів у мої репліки, а той щирий погляд збивав мій запал остаточно оголосити золхідця ворогом... Та хто ж ти, Арлете? І хто я? І куди я так поспішаю? В мене не залишилося права на помилку. Я просто намагаюся вижити, уберегти те, що належить мені від народження, захистити тих, хто довірив мені свої життя... В цій битві я не одна, зі мною поруч — моя команда. І нехай нас не багато, та все ж ми теж дещо можемо... Помолюся про те, щоб Карл і Лер з юнаками розшукали і звільнили мою свиту... В такому разі Вітелі не буде змушена розлучитися із Леджером, хоча кузену ще доведеться пройти мою перевірку безпеки. Із Зачарі нічого не вдієш, доведеться її терпіти принаймні тепер... Що ж, нехай. Врешті, це не така вже й проблема. З Зачарі чи без неї Каролін буде діяти однаково, у своєму старому стилі... Руки не бруднитиму в чиюсь кров, я сильніша... Нехай ця змія поки посидить під ногами своєї Леді, тим паче вона їй чомусь таки важлива? Колись можна буде зіграти з тітонькою у її ж гру... Але от якщо Карл не знайде мою свиту? Доведеться прийняти їх умови, а далі? Чи виконає Каролін свої обіцянки і чи не захоче нової помсти Вітелі? Довіряти їй немислимо... Ах, мамо, чому ж так сильно калатає серце, немов хоче про щось попередити? Затискаю рукоядку ножа в своїй долоні настільки, що відчуваю непевну біль... У відповідь на це в моїй пам'яті знову озивається Арлет: "А знаєш чому боляче? Бо ти вибодувала стіну недовіри, до якої раз у раз ми обоє оббиваємо щиколодки. Ти ж поглянь на ту стіну... Там вже повно крові... Чого ти так боїшся, Ельзо? В лісі ти не боялася нічого, коли я побачив тебе вперше... На цій твоїй недовірі з тобою так легко гратися. Ти віриш у будь-яку нісенітницю і гидоту про мене. Чому? Я такий тобі противний, що на твою думку здатен на будь-які підлості? І невже ти справді вирішила, що я хочу тебе позбутися? Тоді хоча б думай логічно... Ти — мій єдиний шанс вижити. А жити я люблю, хоч і немає заради кого. Ти ризикувала своїм життям заради мене. І я дуже вдячний тобі, але через твою недовіру з тобою так важко. Думаєш, мене не болить рука, коли я постійно намагаюся втримати тебе? Чому я маю тримати тебе поруч, застосовуючи силу, Ельзо? Повір мені, дай мені руку сама, я не зроблю тобі боляче... Обіцяю..."... Чого варта твоя обіцянка, Арлете? Все, годі!... Адже це саме через нього я зараз тут! Це через те, що він мені не скорився, я післала шпигунів у Золхіду! Саме тому я дізналася про плани королеви Елізабет, моєї двоюрідної тітки. Тому захотіла втрутитися і допомогти! Рятуючи саме його, я зустрілася з золхідськими послами і дізналася про страшну несправедливість короля Саймона, про його воєнні плани. Тому я захотіла усунути діючого золхідського монарха, тому просила привести торговку, до якої іду зараз замість того, щоб сидіти у затишних покоях! Якби не ти, Арлете, я б не покидала палац і змогла б захистити своїх людей! Хіба це все не твоя вина, Арлете?
Але часу не повернеш, а виходу вже немає... Що зроблене — те зроблене... Немає сенсу звинувачувати когось, крім себе. Та й себе ще покищо не варто... Треба йти уперед, не озираючись...
Переді мною розкинулися жахітливі обриси руїн старого палацу, вимальовані і залиті місячним світлом. До химерної закритої альтанки, що радше нагадувала невеликий будиночок, пролягав мій шлях. Якби ж я лише здогадувалася хто чекає на мене там, то прокричала б на увесь палац, що цей день справді повний найбільших таємниць. До моєї цілі залишилося близько двадцяти кроків. Залишилося пройти крізь ворота, до яких я саме наближалася, і тоді рівненькою кам'яною доріжкою біля озера — до самої будівлі. Дивлюся під ноги, згадуючи, як сьогодні ледь не впала на базарі, мимовільно ковзаючи пальцем по Арлетовій каблучці, аж раптом чиясь рука грубо затикає мені рота. Я намагаюся закричати, але ж хіба це можливо? Я навіть не в силах скористатися кинжалом, затисненим у моїй руці, оскільки ніяк не можу дібратися нападника. Тим часом чоловік перехвачує мою кисть, аби я відпустила зброю, схоплює мене і тягне до озера. Я не розумію, що він намагається зробити: втопити мене чи вкрасти, але жоден варіант мені не подобається, тому не залишається нічого, крім утечі. Треба думати логічно... Його дихання дуже близько до мого вуха, отже, є шанс... З усієї сили кусаю його за пальця, потім раптово б'ю ліктем кудись уверх, намагаючись потрапити в обличчя. Від несподіванки він послабляє хватку. Для мене це можливість вирватися на волю, якою я неодмінно скористаюся. З усією силою стаю йому на ногу, тікаючи. Він силиться мене схопити, проте ловить лише плащ, який одразу ж залишається у його руках. За хвилину чоловік наздоганяє мене і стає на шлейф моєї сукні, тим самим підкошуючи. Я падаю біля самого озера настільки близько, що моє довге волосся поринає в плавання. Нападник, якого я тільки тепер змогла розгледіти у нічній темряві, загрозливо нависає наді мною своїм огрядним тілом. "Усе... Смерть прийшла по мене" — пролітає в моїй голові жахаюче і трагічне, це було останньою чіткою думкою, яку я змогла вловити впродовж кількох наступних хвилин. Наостанок вирішую закричати хоча б тому, щоб не піти з цього світу в мовчанці...

 — Рятуйте! Аааааааа! Рят... — мою мову перервав гучний стогін мого нападника, а те, що сталося далі, було настільки неймовірним, що в мене не вистачило навіть уяви, щоб зрозуміти, що відбувається. Злодій важко падав просто біля мене, а з його спини стирчав кинжал. Я закричала ще раз: не то від страху, не то від огиди, лише тепер поглянувши на свого рятівника. Переді мною стояла жінка, одягнена у темну сукню, пошиту по останній ендаласійській моді. Її волосся, як і обличчя, було закритим чорною вуаллю, лише прекрасні очі збентежено сяяли, дивлячись просто на мене.

 — Ви в порядку, Ваша Високосте? — щось у моїй душі боляче защемило, коли я почула перші нотки її голосу. Моє серце шалено застукотіло, однак воно було сліпим до істини.

 — Так... — непевно прошепотіла я, зрозумівши, що головою лежу практично у озері.

 — Я допоможу вам... — простягнувши свою руку до мене, таємнича жінка навіть не уявляла, що з-за  її спини крадькома наближався ще один ворог.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше