Глава 16 (2)

 — Давай прогуляємось у саду спершу, — попросила я в той час, коли ми достатньо дружньо і весело гуляли коридорами із подругою. Віті сяяла радістю від того, що за сніданком вона була на висоті завдяки мені і Леджеру, радуючи моє око. Люблю бачити її такою щасливою, мабуть, я дарма сердилася на них раніше... Всю дорогу вона радісно щебетала мені про різні сприятливі знаки, які вказують, що скоро станеться щось чудесне (вона ж знає толк у містиці), а тому я навіть не помітила коли ми опинилися в теплих обіймах природи. Настрій моєї подруги одразу ж злетів увись, а тому вона замугикала якусь пісеньку.

 — Така радісна, — усміхнулася я, поглянувши на ворожку.

 — Завдяки вам, — вкрившись дівочим рум'янцем, посміхнулася красуня. — Ти і Леджер так багато робите... Але мені все одно трохи страшно. Особливо зараз, коли ти поїдеш у Золхіду...

 — Не хвилюйся. Я навмисно залишила Армеля вдома. Він захищатиме тебе ще краще, ніж я. Тому хвилюватися немає сенсу...

У мить, коли Вітелі хотіла щось відповісти, за нашими спинами почулися чиїсь швидкі упевнені кроки. Одразу ж упізнавши їх власника, я посміхнулася і дзвінко мовила:

 — Куди це ти вже поспішаєш, Арлете?

Веселий голос просто за моєю спиною не забарився відповісти із радісними нотками:

 — Звідки ти знаєш, що це я? Ти навіть не повернулася!

 — По кроках упізнала. Зі всього палацу один ти ходиш так, що аж земля тремтить під ногами. То я й питаю: куди знову біжиш? — врешті поглянувши на юнака, я й собі посміхнулася від того цілком радісного виразу обличчя принца. Він був у прекрасному гуморі, а тому одразу ж прийнявся до своїх жартощів:

 — От бачиш, Вітелі, упізнала по кроках. Приємно...

 — Рада за вас, — засміялася і чорнявка. В ту мить порив сильного вітру змусив мене не слідкувати за оточуючими людьми, а поглянути на велику синю хмару, яка наближалася до нас стрімкими темпами. Скориставшись цим, золхідець, поглянувши на мою подругу, мімікою попросив її залишити нас самих. А оскільки настрій у чорнявки був відмінним, то вмовляти її довго не довелося.

 — Ельзо, ти вже вибач, але мені треба йти, — тут же посміхнулася красуня.

 — Куди це? — підозріло покосившись на подругу, здивувалася я.

 — Леджеру обіцяла...

 — Та коли ж ти встигла?

 — А ти хіба не бачила, як вони за столом мило щебетали? — втрутився в розмову Арлет. — Ти була зайнята вихованням Рудольфа. Ти бачиш, як багато втрачаєш через свій дурний вибір?

Я посміхнулася, навіть не насваривши Арлета за ще один натяк про безтолковий вибір нареченого. Врешті, коли він каже правду, то скільки ж ще я буду захищати свій гіркий самообман у вигляді принца із Рудніци.

 — Добре, іди. Але швидко, бо я чекатиму щоб ти допомогла мені з речами...

 — Авжеж. Поки ти посваришся із принцом Арлетом, я встигну побачити Леджера і чекатиму тебе в твоїх покоях... — засміялася ворожка, поклонилася і хутенько залишила нас наодинці. Арлет перевів на мене прискіпливий погляд, а тому я поспішила озватися першою.

 — Ну що ж, я вітаю тебе...

 — Оце новина! І з чим же, моя принцесо? — здивувався юнак.

 — А з усім. Список довгий, можеш присісти...

 — Лавки немає, — стиснув плечима красень, проте я теж повторила цю дію, посміхнувшися:

 — Ну то сідай на землю... Не хочеш? То стій... — я проклинала свою неуважність, тому була змушена щось знову вигадувати. Проте золхідець лише беззлобно посміхався, від чого і мені на душі ставало легше. — Я почну із найприємнішого для тебе...

 — Ооо, це вже цікаво. Давай, я увімкнув функцію максимальної пам'яті, — радісно посміхнувся брюнет, наскрізь пропилюючи мене очима.

 — Вітаю тебе, Арлете. Ти домігся свого. Тепер ви обидва мене дратуєте і, мабуть, сьогодні за сніданком я б убила його, якби не король і тітонька...

Слухаючи мене, золхідець ледь стримував свій мало не істеричний припадок сміху. Розстебнувши два верхніх гудзичка на своїй атласній зеленій сорочці, він таки зміг зловити достатню кількість повітря, щоб заповнити свої легені і змогти розмовляти більш — менш серйозно.

 — А я тебе теж вітаю, Ельзо, — я вигнула брову, здивовано похитавши головою, наче запитуючи з чим саме. Юнак продовжив, наблизившись на крок і тим самим звівши відстань між нами до такої, аби ми могли чути шепіт одне одного: в саду неподалік гуляв Ілберт, на якого мені принц непомітно вказав мімікою. — Нарешті ти розплющила свої прекрасні зелені очі і побачила хоча б світло від істини! Значить, я таки не дарма бігав за тобою як собачка: "Ельзо, прислухайся, Ельзо, подивися". Ти таки подивилася з холодним розумом без упередженості до мене. Ти побачила як все виглядає з боку. Він не гідний тебе. З самого початку я намагався тобі довести, що з цього нічого не вийде. І ось воно щастя! Твоя сьогоднішня поведінка за столом була блискучою. Щоб собі знала, ти зробила все правильно. Я тобою пишаюся...

Слухаючи цей потік компліментів від того, хто звик переважно сваритися зі мною і щось доводити, я невільно посміхалася. Моя усмішка сама по собі з'являлася на обличчю, бо я теж пишалася собою. Врешті я могла б приховати від золхідця той факт, що зараз згодна з ним. Але ж скільки можна дослухатися до своєї клятої гордості? Здається, цього разу між нами з Арлетом знову нічия. Це при тому, якщо не записати останній спектакль до перемог кароокого. Що ж, можливо, він навіть веде цю битву... Які дивні у долі методи! Арлет програв королю Саймону, але він явно виграє у мене, котра з легкістю розчавила того ж самого короля. Так заплутано... Абсолютно точно знаю лише те, що для цілковитої перемоги мені треба хоча б вирівняти рахунок із упертим і цілеспрямованим брюнетом.

 — А чого це ти такий радісний? Заручини ж однаково будуть. І, до речі, якщо вже ми говоримо так відверто, то своїми цими інтрижками ти добряче підняв йому рівень.

 — За сніданком подали отруту? — скривився принц. — Здається, ти мариш... Що ти їла? Я бачив, якусь траву... Що то таке було? Салат? Я траву не їм, то не можу уявити що з тобою відбувається... Може Каролін тебе отруїти надумала? Підемо до лікаря, добре? А температури немає?

Поки причитав, золхідець долонею торкнувся мого чола і приглядався до рум'янцю на щоках, від чого я заливалася сміхом. Врешті відмахнувшись, я весело насупилася:

 — Коли так поводишся, то я теж хочу в лікарню тебе відвести. Збожеволів? Сам то що їв? Протухле м'ясо?

 — Ну я не знаю яке м'ясо в Ендаласії за столом короля подають. У Золхіді завжди було свіже... А що, в вас така традиція? То ти тому траву їси? Свіжевикошена хоч? А з якої галявинки? Підемо якось, попасемося...

 — Ой, ну що ти мелеш? — засміялася я, закатавши очі. Чоловіки, як діти...