Глава 2

У супроводі вершників-воїнів Мія прямувала до військового табору, який знаходився неподалік. Сидячи верхи, вона напружено й крадькома кидала погляди на того знатного барона із Нормандії, який здавався ввічливим й привітним.

«Можливо, це й на краще, хтозна? Ночуватиму в таборі, а вранці продовжу свій шлях, — розмірковувала дівчина, заспокоюючи себе. – Схоже, що той барон Роберт не заподіє мені лиха…»

Охоронці табору без перешкод пропустили вершників, які наразі були дозорними і здійснювали обхід території. Мія здивовано й налякано кліпала очима, роздивляючись чисельні намети норманських воїнів.

— Не лякайтеся, юна леді, — Роберт всміхнувся до дівчини. – Ніхто вас не скривдить, а нам ще треба трохи пройти вглиб, до павільйону нашого пана.

Звичайно, Мія потрапила до військового табору вперше, де не місце юній і благородній леді… Вона щільніше закуталася в плащ і опустила погляд, намагаючись не дивитися на оточуючих воїнів, які з неабиякою цікавістю роздивлялися новоприбулу вершницю.

«Господи, ото ж «пощастило» мені потрапити до табору норманів… сподіваюся, вранці чимшвидше заберуся звідси геть…» — Мія напружено затамувала подих, наближаючись до величезного павільйону. Біля розведеного багаття неподалік сиділи охоронці, гучно про щось сперечалися й реготали, а Роберт зупинив коня й швидко зіскочив з коня та простягнув руку юній леді, щоб допомогти спішитися.

— Ось і павільйон нашого командира. Я зайду всередину та повідомлю про вас, — чоловік зняв шолом й витер долонею спітніле чоло, а Мія зауважила, що він доволі молодий і вродливий. Видовжене обличчя обрамовували каштанові кучері, а в світлі вогнищ й смолоскипів грайливо виблискували темні чоловічі очі із часткою зацікавленості. Роберт оглянув дівчину з голови до п’яток й лагідно всміхнувся. – Почекайте на мене біля входу, юна леді, — він відкинув щільний полог та увійшов всередину, а Мія опустила голову й стояла нерухомо, намагаючись ні на кого не дивитися й усім тілом відчувала на собі липкі погляди оточуючих воїнів. Дехто із них криво всміхався, мабуть виникла думка, що до їхнього пана привели дівчину на ніч…

«Який сором… Мене сприймають за куртизанку!» — Мія напружено й мимоволі стиснула пальці в кулаки, але раптом із павільйону пролунав владний чоловічий голос:

— Нехай увійде… А ви, бароне, повертайтеся за межі табору в дозор, як я і звелів.

Роберт відкинув полог, вийшов надвір і наблизився до застиглої постаті Мії.

— Зайдіть всередину, юна леді. Командир чекає на вас, — барон мило всміхнувся й кивнув в бік павільйону. – Знайдете прихисток на ніч, будете наразі в безпеці…

Мія тремтячою рукою відкинула полог та увійшла всередину, наче назустріч невідомості. Вона відразу зупинилася й завмерла, споглядаючи перед собою кремезну чоловічу постать…

Він стояв навпроти за кілька кроків, а погляд сірих крижаних очей пропалював наскрізь, наче за тою кригою вирує справжнє полум’я… У світлі свічок дівчина мала змогу роздивитися сувору красу незнайомця, на якому з одягу були лише шкіряні штани, а на оголеному торсі виблискували краплини води. Очевидно, він щойно скупався у балії, яка знаходилася в павільйоні… Чоловік пригладив короткі вологі русяві пасма широкою долонею та наблизився до Мії майже впритул, не зводячи сталевого погляду.

Дівчина заклякла, мов кам’яна. Здавалося й не дихала… Навіть серденько в грудях завмерло, огорнуте якимись дивними відчуттями, а тіло охопило тремтінням. Навіть на відстані той чоловік здавався небезпечним, наче хижак лісовий, але заразом і неабияк вродливим… Кремезний, мов скеля… Суворе й мов витесане з каменю обличчя із широкими вилицями вкривала акуратна й світла щетина, а чого лише вартий той погляд… Сірі, майже прозорі крижини виблискували й пропалювали якимось диким божевіллям… Здавалося, що за мить той хижак схопить й проковтне із кісточками…

— Хто ви й звідки, юна леді? Чому сама вночі подорожуєте? – низький й хрипкий голос викликав по тілі мурашки, а заціпеніла Мія дивилася в чоловічі очі, мов заворожена.

— Я Елізабет із Кенту, донька графа… — її тихий голос тремтів, чомусь важко було розмовляти наразі. – Втікаю від небажаного шлюбу, не хочу жити з некоханим…

— Прямуєте аж з Кенту? Досить далеко звідси… — чоловік здивовано здійняв брову. – Аж з півдня… Доволі небезпечно юній особі подорожувати самій… Невже той ваш наречений такий страшний? – він криво всміхнувся кінчиками губ, не зводячи вивчаючого погляду з дівчини.

— Страшний, мов сам диявол! Мов жаба бридкий та ще і старий! – раптом десь узялася відвага, Мія хоч ніколи й не бачила свого нареченого, але впевнено брехала, адже хотіла викликати співчуття, можливо, той незнайомець змилостивиться й відпустить. – А ще дуже жорстокий… Кажуть, що любить знущатися з жінок, б’є їх і катує… Я боюся його і не хочу того шлюбу, але батько змушує… — вона мовила якомога жалібніше, а чоловік через ті слова лише похмуро насупився.

— Ви доволі вродлива, юна леді, — хрипко прошепотів, продовжуючи дивитися в дівочі округлені очі. Як же близько він стояв, ще трохи й їхні тіла торкнуться, а Мії здавалося, що через це ладна вибухнути вулканом. – Шкода, що вас така доля спіткала… І куди саме ви прямуєте?

— На північ, до земель Нортумбрії, — хоч зараз не збрехала. – До Йорку, стану монахинею і служитиму Господу…

— Монахинею? – чоловік якось невдоволено кахикнув й примружився. – І жоден чоловік не торкнеться вас? Не пізнає цієї краси?

Годі й казати, Мія дійсно була доволі вродливою, наче янгол. З обличчя хоч воду пий… Вуста пухкі, мов соковиті вишні, великі карі із бурштиновими відблисками очі обрамовували довгі темні вії, стрункий стан, округлі груди, шкіра наче білий оксамит, а темне волосся доволі довге й густе, наразі заплетене в тугу косу.

І незнайомець спіймав себе на думці, що в жодному королівстві ще не довелося бачити такої вроди й наче сам Господь посеред ночі послав цю красуню, щоб втішила…