Глава 6

Чимало гостей розташувалося в просторій залі за бенкетними столами, рясно заставленими різноманітними стравами й напоями. Гості вже добряче зголодніли й поспішали зайняти свої місця.

Граф Ессекський із дружиною величаво й гордовито сидів за одним столом з молодятами, за яким також розташувалося кілька його довірених тенів, барон Роберт і Базілл. Наразі похмурий кузен мовчки сидів майже навпроти Мії й періодично зиркав злісно темними, мов ніч очима на Бранда.

— Нехай Господь дарує довгих літ життя нашим молодятам! – вигукнув урочисто граф Ессекський і здійняв свій келих під схвальні вигуки гостей.

«Довгих і нестерпних…» — промайнула гірка думка в голові Мії, дівчина наразі почувалася на власному весіллі, мов на похороні. А поруч сидів крижаний наречений, який навіть не дивився в її бік. Він періодично бесідував із Робертом й з апетитом поглинав смачні страви, запиваючи вином.

Це свято проходило для Мії, мов у липкому й нестерпному тумані, до їжі вона навіть не торкнулася й лише задумливо слухала гру лютні й пісні менестрелей, яких батько-граф запросив розважати гостей. Хотілося, щоб усе чимшвидше закінчилося, але попереду ще шлюбна ніч…

«Краще себе вб’ю, ніж він мене торкнеться… краще просто заснути на ложі й міцно спати до ранку…» — Мія непомітно дістала із невеличкої окремої кишені на поясі мішечок із снодійним, яке на її прохання заздалегідь принесла турботлива Бет. Дівчина мала намір додати зілля до напою нареченого, але ж і гадки не мала, що ним виявиться той самий незнайомець з табору… Вона тихо зітхнула та висипала вміст мішечка у свій келих, адже сподівалася, що сон її швидко здолає…

За звичаєм молодят до покоїв супроводжували гості, освітлюючи шлях смолоскипами. Йдучи коридорами замку, Мія відчувала, що ноги вже геть не слухалися, вона не зважала на вигуки оточуючих та чоловічий регіт й намагалася не дивитися на кремезну постать крокуючого поряд законного, але ненависного чоловіка…

І ось за спиною зачинилися дубові двері покоїв, молодята залишилися наодинці. Знесилена дівчина опустилася у крісло неподалік від ложа й навіть думати не хотіла про те, що буде далі…

— Як добре, що принесли балію й воду, — пробурмотів Бранд та скинув з себе кольчугу й також різко стягнув брудний одяг, залишаючись в чому мати народила. Він стрімко занурився в теплу воду й навіть не зважав на свою наречену, яка неабияк зашарілася й гнівно відвернулася, щоб не дай Боже не споглядати оголеного де Берга… А він поводився так, наче в кімнаті був сам. Присутність збентеженої Мії геть не хвилювала графа, який блаженно заплющив повіки, сидячи в теплій воді.

— Наразі би не відмовився, щоб хтось мене помив, але тільки не ви… Не бажаю ваших дотиків, вони огидні мені… — тишу в покоях порушив сповнений зневаги хрипкий чоловічий голос, а дівчина з несподіванки здригнулася після таких образливих слів, аж сон як рукою зняло…

— Та я нізащо в світі не торкатимуся вас! – вигукнула вона гнівно, а до горла підступив гіркий клубок. – Краще вже спатиму в цьому кріслі, ніж на одному ложі з вами!

— Спатимете на цьому ложі, як і належить молодятам, — мовивши це, Бранд різко піднявся, розбризкуючи навколо воду, наспіх обтерся рушником і натягнув на себе нижні лляні штани. Втомлений наречений рухнув на ліжко й заклав під голову руки, роздивляючись над собою тканину балдахіну. – Та лягайте вже, я не чіпатиму вас, адже не бажаю… Чи спатимете у кріслі? Боїтеся мене? – він запитливо здійняв брову, але в бік дівчини навіть не дивився.

— Боюся?! Та мені гидко з вами спати! – Мія схопилася на ноги, гнівно зиркаючи на графа, який величаво розвалився на ложі.

— Ліжко доволі широке, а я ще раз кажу, що не маю бажання вас торкатися… Зрештою, якщо вам зручніше, то спіть собі хоч сидячи у кріслі, та хоч і на підлозі! – пробурмотів із байдужістю і зневагою.

Мія злісно й гучно видихнула, але раптом вирішила, що робитиме так, як зручніше їй. Звичайно, спати на підлозі чи у кріслі не збиралася й мала бажання втекти звідси геть й чимдалі, але ж яким чином? Вона із відчайдушним викликом блимнула очима й стягнула з себе весільну сукню, також зірвала з голови золотисту сіточку, яка оздоблювала зачіску. Залишившись в одній нижній сорочці, дівчина поспіхом загасила свічки, швидко ковзнула під вовняну ковдру й відразу відсунулася якомога далі від ненависного Бранда та повернулася до нього спиною, згорнувшись клубком. Наразі вона почувалася, мов мале й беззахисне кошеня, яке воліло сховатися від усього світу в темряві під теплою ковдрою… Ні, не так уявляла Мія свою першу шлюбну ніч… Замість палких пестощів і цілунків коханого серцем відчувала товщу нестерпної криги, яка мов огортала усе її тендітне тіло, а також відчай, гірку образу й злість… Добре, хоч випила снодійне, матиме змогу заснути…

— Я також хочу повідомити вам, що маю у своїй фортеці кохану жінку, її ім’я Маргарет, — раптом в темряві покоїв пролунав хрипкий і холодний чоловічий голос. – Ми вже давно разом, вона сестра одного з моїх воїнів-лицарів.

До цієї миті Мія вважала, що гірше вже й бути не могло… І якщо ще досі жеврів вогник примарної надії, що в майбутньому вдасться розтопити цю товщу криги у стосунках із Брандом, то саме зараз, у темряві покоїв дівоче серце остаточно розбилося на дрізки. Лежачи на ліжку, Мія заціпеніла через гіркоту невимовного болю, а також відчула окрім глибокої образи вируючу ненависть до цього нормана. Було би значно легше наразі, якби не спогади про ту ніч в таборі… якби не віддала себе, не оголила свою душу тоді перед незнайомцем, який раптом несподівано знову з’явився в її житті…

— То й на краще, що у вас є конкубіна*і ви не торкатиметеся мене… — і хоча наразі сльози підступали й горло стиснуло спазмом, дівчина намагалася триматися гідно та не виказувати болю, її голос лунав тихо й відсторонено, із часткою холоду, байдужості. – Сподіваюся, у вашому замку я матиму окремі покої і чимдалі від ваших…

— Так, ви матимете окремі покої у центральній вежі мого замку, а мої знаходяться на тому ж поверсі, але в іншому кінці коридору. А щодо Маргарет… її кімната неподалік від моїх покоїв, також намагайтеся не демонструвати зневагу до неї… Маргарет ви постійно споглядатимете за столом під час трапезування, адже вона наближена до мене особа, — кожне слово чоловіка наче забитий у серце Мії кілок, наразі хотілося ридати й дати волю вируючим емоціям… Невже він щоразу навмисно робитиме боляче?