Глава 7

Коли покоївка закінчувала поратися із зачіскою Мії, із гучним гуркотом раптом відчинилися двері. На порозі стояв неабияк розлючений граф Ессекський й було таке враження, що ось-ось вибухне, мов грецький вогонь, від одного лише вбивчого погляду хотілося втекти й сховатися…

— Залиш нас на одинці! – гаркнув він до зблідлої служниці Бет, яка відразу налякано вислизнула з покоїв, наче миша, але мимохідь кинула співчутливий погляд на свою пані, зникаючи за дверима.

— Що трапилося? – Мія відразу схопилася на ноги й завмерла, округливши очі. Батько завжди намагався опанувати себе, коли гнівався, але наразі він чомусь не стримувався…

— Що трапилося?! І ти ще питаєш?! – гаркнув чоловік, стискаючи пальці в кулаки. – Кого я виховав?! Коли… Коли ти вже встигла побувати з чоловіком? Де Берг гадав, що ти незаймана, коли одружувався з тобою, але після цієї ночі… — ніздрі графа неабияк роздувалися від люті, а на худорлявому обличчі проступали червоні плями. – З ким ти була до нього?! Ти осоромила мене! – гаркнув, мов навіжений.

— Я ні з ким не була, окрім нього… — дівчина зблідла, аж руки захололи й почали тремтіти. Наче блискавкою вдарило жахливе усвідомлення зведеного на неї наклепу тим ненависним норманом…

— Брехлива дівко! – батько стрімко наблизився й дав Мії гучного ляпаса по обличчі, аж від болю щоку охопило вогнем, а в серце мов жало встромили. – Ще брешеш мені! І коли вже встигла?! Я гадав, що виховав порядну доньку, благородну леді і що маю наразі?! Як соромно було почути від де Берга, що він в тебе не перший! Ще привселюдно це сказав мені, я ладен був крізь землю провалитися!

— Я не… не була… — по дівочих щоках скочувалися сльози, а слова застрягли в горлі гірким клубком, бідолашна Мія уся тремтіла й заперечливо хитала головою… Невже той Бранд здатний на таку ницість, навіщо ж так принизив?

— Сьогодні опівдні ти відбуваєш із де Бергом до Нормандії, він так бажає. А особисто я й радий, що так швидко, очі би мої тебе не бачили… — злісно гарчав граф крізь зуби, гучно видихаючи повітря, а в очах закипали люта ненависть і зневага. – Сподіваюся, «солодко» тобі буде на чужині, нехай твій чоловік тебе й виховує, адже я не зумів…

Розлючений чоловік розвернувся та із брязкотом штовхнув двері, стрімко покидаючи покої, а приголомшена Мія так і стояла посеред кімнати, мов кам’яна. Лише гіркий стогін вирвався з грудей та сльозини невимовної образи скочувалися по щоках… Звичайно, рідний батько не повірив їй… І це лише перший день подружнього життя, а вже стільки завдано болю! Що ж буде далі?

Крізь пелену сліз дівчина побачила на порозі своїх покоїв худорляву, високу й темну постать Базілла, який повільно увійшов та зачинив двері.

— Що трапилося, Міє? Чому мій дядько такий розлючений? – він стрімко наблизився до заплаканої кузини, обхопив долонями її тендітні плечі, напружено зазираючи у вічі. – Тебе образили?

— Господи, як же я ненавиджу його… свого чоловіка… — спромоглася лише вимовити Мія. – Він зганьбив мене перед усіма, звів наклеп… що я вже з кимось була до нього… батько зненавидів мене…

— Той мерзотник торкався тебе цієї ночі, розумію… — з ненавистю процідив Базілл. – Але ж чому…

— Не торкався, Базілле. Це відбулося раніше, коли я втікала до Йорку, до тебе, — вона судорожно зітхнула й зважилася усе розповісти кузену, про табір й ту ніч з незнайомцем, яку пообіцяла в обмін на свою свободу. І з кожним словом, яке лунало з дівочих вуст, обличчя абата ставало дедалі похмурішим, а в чорних очах спалахнув вогонь ненависті до Бранда…

— Покидьок… справжнє втілення диявола… — із люттю прохрипів кузен. – Наразі я волів би його вбити… Він торкався тебе, образив, розтоптав твою гідність, моя лілеє… а ти бажала лише свободи… — він пригорнув дівчину, ніжно гладячи пальцями її шовковисті коси, юна леді відчула підтримку в цих затишних обіймах, адже хоч хтось на її боці. – Я не залишу тебе, визволю. Треба трохи часу… Він відповість перед Господом за свої огидні вчинки… — в голосі відчувалася погроза, наче Базілл вже щось ретельно обмірковував.

— Хоч ти зі мною… — Мія повільно відсторонилася, поступово заспокоюючись і опановуючи себе, а кузен кінчиками пальців витер солоні доріжки від сліз на дівочому обличчі із неабияким співчуттям, яке відчувалося в його чорних, мов вуглини, очах.

— Я знаю, ти впораєшся з усім, моя лілеє. Не можу бачити твоїх сліз… На жаль, я за кілька годин покину фортецю, адже треба повертатися до Йорка. А від тебе чекатиму листів з Нормандії і обіцяю, що неодмінно визволю тебе. Звільню від цього жахливого шлюбу, від нього… — мовив рішуче кузен, а Мія лише зітхнула у відповідь із полегшенням. З’явився промінь надії, адже Базілл завжди виконував свої обіцянки.

Незабаром ранкова трапеза, юна леді не мала жодного бажання з’являтися в бенкетній залі, але ховатися від усіх також не варто. Це лише підкреслить її поразку.

Мія увійшла до зали, гордовито здійнявши підборіддя. Як же важко не зважати на осудливі й напружені погляди оточуючих, а особливо, батьків. Очі графині-матері проймали холодом і злобою, жінка відчувала себе осоромленою. Здавалося, навіть служниці зиркали на юну пані якось осудливо… Хоча, можливо, лише здавалося через неабияке нервове напруження…

Бранд величаво сидів за столом із таким пихатим й незадоволеним виразом обличчя, наче в першу шлюбну ніч йому підкинули жабу на ложе… Наразі Мія неохоче зайняла своє місце поруч, а її усю трусило від злоби та образи.

— Як ви могли? Навіщо? – тихо засичала вона до свого ненависного чоловіка. – Вам добре відомо, що окрім вас…

— Припиніть, леді, — холодно відрізав із сарказмом. – Хочете сказати, що в першу шлюбну ніч ви були незайманою? – в бік молодої дружини навіть не дивився.

— Але ж я була лише з вами… — Мія відчувала, як в серці закипав гнів, а тонкі пальчики стиснули срібний келих.

— І що з того? Зі мною чи з кимось іншим… Яка різниця? Якщо в таборі тоді був би хтось інший, ви би також без вагань віддали своє тіло… — він іронічно і зневажливо здійняв брову, а Мію охопило дике бажання вчепитися в горлянку цьому чоловіку, роздерти його на шмаття… Вона лише гучно видихнула й стиснула щелепи, адже благородна і вихована леді повинна вміти опановувати себе й не виказувати зайвих емоцій. – Опівдні ми відбуваємо до Нормандії, отож, будьте напоготові, — мовив холодно й наказово. — Шлях доволі довгий. Верхи до порту Дувр, а потім пливемо через протоку…