Глава 16

За кілька годин до вечірньої трапези втомлена за день Мія увійшла до своїх покоїв, наразі її служниці вже приготували вбрання й щось бурхливо між собою обговорювали.

— У замку всі пліткують про управителя. Кажуть, що він злодій, бо обкрадав нишком де Берга, — Амелія схрестила руки на грудях. — Це правда, міледі? Адже кажуть, що саме ви і викрили ті крадіжки…

— На жаль, правда… Арон доволі вмілий управитель, навіть і гадки не маю, ким його варто замінити, — Мія задумливо зітхнула й сіла на ліжко, споглядаючи танок полум’я за ґратами каміну.

— Моя пані, мені також відомо, що в Арона хвора дружина, наразі прикута до ліжка… Йому знадобиться чимало монет, щоб найняти гарного лікаря, тому й крав… Хоча я не виправдовую цей вчинок, але мені особисто шкода управителя, — Амелія із сумом дивилася на графиню, в жіночих очах відчувалося співчуття. — Гадаю, граф його суворо покарає за крадіжку… — вона скрушно похитала головою. – Шкода мені його, а також ту бідолашну хвору жінку…

— В Арона хвора дружина? — Мія напружено примружила очі. – Мені про це нічого невідомо. І хоча нема виправдання тим крадіжкам, я не бажаю Арону нічого поганого… Зрештою, він міг звернутися до мене по допомогу, або до графа… не варто було красти те зерно… — вона задумливо стиснула губи та рішуче схопилася на ноги, блимнувши темними очима. – Арон мене цілком влаштовує, як управитель. Що ж, варто побесідувати із моїм законним чоловіком щодо цієї ситуації! — графиня гучно видихнула повітря й стиснула пальці в кулаки. – І хоча геть нема бажання його бачити зайвий раз, але змушена до нього навідатися…

— Моя пані, вам варто відпочити й привести себе до ладу перед трапезою! — турботлива Амелія кивнула в бік нового вбрання. – Й сукня вже готова, вам неймовірно личить синій оксамит! Також до неї і срібний пояс…

— Встигну, Амеліє, — графиня вже й не дивилася в бік покоївки, стрімко прямуючи до дверей. – Намагатимусь чимшвидше повернутися…

Де Берга не довелося довго шукати, адже охоронці повідомили, що граф в своїх покоях. Мія повільно й невпевнено йшла коридором, а кожен крок до ненависних дверей давався важко…

«Сподіваюся, він зараз там сам…» — серце мимоволі стискали лещата із думкою про те, що в кімнаті чоловіка може знаходитися його коханка. Але охоронці повідомили, що граф сам й відпочиває.

Вдихнувши на повні груди повітря, Мія рішуче штовхнула двері й повільно увійшла до кімнати. Наразі Бранд величаво розвалився на ложі із пергаментом в руках, задумливо вивчаючи якийсь документ. На чоловікові, на щастя, були шкіряні штани й світла лляна камиза, навіть черевики не зняв. Мія полегшено зітхнула, адже споглядати оголеного де Берга не мала ніякого бажання. Вона завмерла посеред кімнати, а Бранд різко піднявся на ліжку й відразу спрямував пронизуючий погляд на свою дружину.

— І що ж це трапилося, що ви власною персоною навідалися сюди? — він запитливо вигнув брову, а очі в світлі полум’я свічок і каміну виблискували прозорими крижинами. – Невже фортецю захопили, або хтось помер? — їдко пролунав низький, хрипкий голос.

— Маю термінову розмову… щодо нашого управителя, — Мія схрестила руки на грудях, наче захищаючись від того колючого погляду, який проймав до кісток. — Що буде з ним? — вона наважилася здійняти голову й подивилася, зрештою, на графа.

— Я наказав відрубати йому руки за крадіжку, — їдко мовив де Берг, не зводячи з дружини пронизливих очей.

— О, Господи, ні! — вигукнула налякано й відчайдушно Мія, аж ноги враз стали ватяними й коліна почали тремтіти. — Я прийшла із проханням, щоб його помилували… щоб…

— Та звісно ж ні, я пожартував, — вуста де Берга скривилися в зухвалій усмішці через таку реакцію графині. – Я би міг засудити його за крадіжку та кинути до в’язниці, але змилуюся, бо багато років Арон служив мені. Отож, я його звільнив і звелів негайно покинути мою фортецю, — він уважно спостерігав за Мією, за кожним її жестом і доволі виразною мімікою на обличчі. — Його руки залишаться цілі й неушкоджені…

— Ваше Сіятельство, я би також хотіла, щоб Арон залишився й надалі виконував обов’язки управителя! — мовила графиня рішуче. — Він доволі справний, навіть гадки не маю, ким можна його замінити! Та й куди Арона виганяти із хворою дружиною? — вона із благанням дивилася в сірі крижини графа, але побачила там здивування. Чоловік раптом задумливо насупився.

— Шкода тобі Арона? Він обкрадав мене, а я ненавиджу брехню, міледі. Гадаю, вам вже це відомо, — чоловічий голос пронизував сарказм із натяком на ту першу їхню зустріч, яка почалася саме з брехні… з її брехні. Мія лише закусила губу й опустила очі. Якоїсь миті навіть розгубилася через ці слова, стало так боляче й неприємно…

— Я ніколи й нічого не просила й не проситиму у вас, але Арон… Він дійсно гарний управитель, мені відомо, що вже досить довго Вам служить… А наймати когось іншого… Чи буде наступник кращим? Гадаю, Арон шкодує про свої помилки, бо втратив усе! — карі дівочі очі блимнули рішуче, не бажала графиня поступатися. — Я хочу, щоб він залишився й надалі виконував свої обов’язки! Також за два дні вже розпочнеться турнір і прибуватимуть гості, а допомога Арона неабияк знадобиться… — Мія вже й не вірила в те, що впертий граф виконає її прохання, але така її натура… стояти й боротися до останнього. Як же принизливо й прикро наразі благати того клятого де Берга, але юній графині було дійсно шкода управителя та його хворої дружини…

— Я вже сказав своє слово й прийняв рішення, міледі, — сталевий голос вдрузки розбив останню надію на прощення Арона.

— А хто тоді замість нього виконуватиме обов’язки управителя замку? — Мія раптом відчула, як хвилею накочується гнів, вона гордовито здійняла підборіддя, зазираючи люто й з викликом в сірі крижини Бранда.

— Знайдете іншу людину, Ваше Сіятельство, — єхидно пролунала відповідь. — Ви тут пані, законна господиня. Отож, шукайте! До турніру ще два дні…

— Що?! — вируючий вулкан гніву почав вириватися назовні, немов за мить дівочі очі спалахнуть вогнем. — В такому випадку саме ви й займайтеся організацією турніру, зустрічайте гостей! А я зачинюся в своїх покоях і не вийду! А замість Арона нехай порається ваша кохана конкубіна, яка геть не тямить у господарчих справах! Отже, це моє останнє слово! — здавалося, Мія зараз лусне від люті. Вона стиснула пальці в кулаки, різко розвернулася й покрокувала до виходу з покоїв, відчуваючи спиною чоловічий погляд, що пропалював… Або Арон, або ніхто! Мія завжди домагалася свого, також допомога управителя неабияк потрібна. Вже навіть подумки й шкодувала, що викрила ту крадіжку…