7 розділ

Вранці Поля вирішила поїхати до мами в лікарню. Після всього, що сталось вона була там лише раз,тай і його не можна вважати нормальним. Тоді нею керували емоції і вона не до кінця розуміла всієї ситуації. Дівчина хотіла поговорити з лікарем, сподівалась, що вдастся відкласти операцію хоча б на два тижні. Вірила, що за більший строк зможе назбирати потрібну суму. Раніше вона жила в іншому місті, за сто п'ятдесят кілометрів звідси, тож єдиним швидким способом було сісти на потяг- електричку, який не вимагав попередньо придбаних квитків. Дівчина приїхала на вокзал майже вчасно, електричка вже хотіла їхати, але Полі вдалось застрибнути в вагон. Дороги не пам'ятала, тих дві години просто дивилась в одну точку. Давно вона вже не була вдома, ця ситуація примусила її переоцінити всі блага життя. Справді, раніше Поля приїжджала до мами тільки на свята тай не на усі,частіше просто говорила з нею по телефону, і вважала, що цього  більш ніж достатньо.Напевно, мамі було образливо, все таки треба приділяти багато уваги рідним шкода, що вона це так пізно зрозуміла. Поліна все більше і більше картала себе, от чому вона не на маминому місці, краще вже лежати непритомною в лікарні, ніж отак вбивати найближчу людину.Вийшла з вокзалу і оглянулась навколо, все таки гарне її містечко.  Таке колоритне і добре! Не великий мегаполіс звичайно, але у цьому то й фішка. І як в дитинстві її могло тягнути подалі звідси? Пам'ятає як казала мамі, що не бачить подальшого життя тут, її тягнуло у столицю. А зараз!!!! Віддала б усе щоб як найдовше залишитись вдома, працювати, любити, просто жити тут.
Дівчина сіла на автобус який їхав до лікарні, чим ближче ставало, тим гірше робилось  всередині. Ще трохи і вона зомліла б. Добре, що водій відкрив двері на зупинці " Міська лікарня".
Зустріч з лікарем була не довгою, він далі стояв на своєму: без операції мама не прийде до тями, серце не витримає, а на неї потрібно чималу суму. Гроші треба переказати терміново,бо треба купити препарати та імплант. Шанси жінки прокинулись ставали все меншими і меншими , ще зовсім трохи і її не стане.
Дівчина ледве дійшла до дверей кабінету, щоб вийти  і зомліла...
...
Хто ж я такий, ну за спеціальністю, за дипломом... Все так бонально, що мені здається це взагалі не цікаво розказувати.Кібернетиків з червоним дипломом зараз вистачає. Єдине з чим справді мені пощастило, це те що ця робота справді потрібна, після інституту можна легко влаштуватися на роботу,не знаю як у інших, але у мене ця тема спрацювала. Не знаю, це не робота моєї мрії.Бо її просто немає. Пам'ятаю як довго не міг вирішити в 11 класі, послухав пораду друга - обрав прибуткове і стабільне- нейтральне, про що й не жалію. Знаєш, в мене були часи, коли я хотів все змінити! Універ, робота, інколи п'янки з друзями - мені так все набридло, я хотів чогось іншого,нового для мене, саме тоді і з'явилась Поліна, якби не вона, хто -зна ким би я був, може б взагалі одружився завів дітей, кинув універ і працював, щоб їх забезпечити. Вона можна сказати мене врятувала, зараз я радий, що прожив життя так. Я пам'ятаю нашу першу зустріч. Вона була студенткою- першокурсницею, а я випускником, який виступав на урочистій лінійці, чомусь серед багатьох людей , я запам'ятав тільки її. Її очі і посмішку, яка досі мене не відпускає від себе.