9 розділ

Не знаю чим саме керувалась в той момент Поліна. Їй дуже захотілось додому. До своєї рідної квартири в якій вже не була два роки. Не уявляла те місце без мами, але там були хоча б рідні і такі теплі речі. Тай чого їхати в ту столицю,де жити? Аліса вже і так занадто багато для неї робить, не можна користуватись людською добротою настільки. Єдине, що її змушувало не  їхати туди, це універ. У неї і так багато прогулів, зараз вона не відвідує його через свій стан, а раніше? Де були її розум і минула жага до навчання. Її вже зняли з степендії, а отже можна готуватись до найгіршого- виключення. Але що там казати, якщо мама помре, то ніякий університет їй вже буде не потрібний! Через двадцять хвилин Поля відчиняла двері квартири, провернула ключ, але зробити крок далі не наважувалась ще дуже довго. В середині було багато пелюки, більшість рослин померло,а повітря стояче, навіть  важко було дихати. Поля взялась за прибирання і на годину забула про все. Не думала ні про що і їй було так добре!
Дійшла черга і до тумби з фотографіями, тут Поліна не витримала, сльози почали литись самі собою, вона відчула себе винною, мама це єдина справді рідна людина, а вона. Залишилось 4 дні, і якщо матері не стане, вона точно покінчить з собою. Вже було не зрозуміло чого вона хотіла більше померти чи почати нове життя. Чому і те і те її так лякало?
...
Нарешті вона наважилась відкрити ноутбук. Знайшла всі міські соціальні служби. Виписала 3  номери телефонів і домовилась про зустріч. Дівчина майже не вірила, що там їй допоможуть, але так у неї була хоч якась надія.
Фонд про який розповідала їй медсестра, призначив зустріч з нею вже ввечері. Жінка років 50, запросила Поліну в свій кабінет, і та розказала про свою проблему:
- Розумієте,- продовжила розмову працівниця,- ми справді допомагаємо в таких випадках, але це занадто велика сума для нашого фонду.
- Я згодна на будь-яку, яку не яку, але ж  допомогу.
- Добре, але нам треба час на розгляд вашої справи. Я сама не приймаю такі рішення...
- Скільки?
- Дні два, і це за умови, що ви принесете всі документи. Ви знаєте, що саме потрібно?
- Ні! А їх багато?
- Більш ніж достатньо, ось список, починайте вже завтра, який не який, а шанс ще є!
- Дякую вам, а яка це хоч приблизно сума?
- Тисяч 30000. Тоді я запишу вас на дванадцяту годину 29 травня! Постарайтесь зібрати всі справки, бо...
- Так я зрозуміла, зроблю все, що в моїх силах. До побачення.
Поля закрила двері з іншого боку:" 30 тисяч гривень, краще ніж нічого, головне, щоб ніде мені не відмовили". Поля раділа, як дитина.
...
ТОДІ Я теж почав думати про такі організації.. Це непогана ідея. Я думав, мені скажуть щось конкретніше але мені не вірили і відмовлялись допомогти, в одному місці навіть погрожували викликати поліцію. Але я знайшов вихід, дістав номер лікаря Поліниної мами, він виявився дуже розуміючим, напевно, і не таке бачив за часи роботи в лікарні. Чоловік пояснив мені все дуже доступно. Виявилось, що її серце заслабке і стільки коштують спеціальні штуки, які треба замінити в серці, і ліки після цього, імпортні, яких навіть в наших аптеках немає. " Ми просто не зможемо її прооперувати, бо вона буде надто слабка і помре на операційному столі" ,- казав він,- Не подумайте, це не моя примха, просто без операції вона помре трохи пізніше, шансів прокинутись так у неї немає"
Ми домовились, що я перечислю гроші анонімно до кінця цього тижня, але мені треба було трохи часу. За планом , гроші мали прийти в неділю вранці- в останній день поставленого строку для Полі.
Ми зберегли номери телефону один одного і він обіцяв, що буде боротись до останнього! Я врахував все, крім одного, Поліна про це не знала, а отже заганяла себе у все більшу безвихідь.  Я ж міг їй розказати, але страх, страх, що вона не прийме гроші в такої людини, як я змусив мене робити все так.
Зараз вона б сиділа поряд з мамою, розмовляла з нею , раділа.
Натомість я сиджу поруч з нею, непритомною...
- Поль, вона жива, і дуже хоче побачитись з тобою, тобі є чого жити, ти ні в чому не вина, прокинься, кохана.