22 розділ

Пройшов тиждень, після того як Поліна прокинулась. На щастя, вона нічого не зламала і не пошкодила. Це було чудо, адже раніше такого не траплялося ніколи. Подряпини вже давно зажили, і лікар виписував її додому.
Її зустріла Аліса.
- Куди ми зараз? Якщо хочеш можеш пожити у мене. Квартира ще оплачена, а я все одно живу в Максима. Просто туди краще не йти.
- Та ні, дякую Аліско, але я додому. До мами. Вже три тижні пройшло, а я так у неї й не була. Уявляєш, що там про мене думають? Тай мама теж , думає, що я її кинула. А туди все одно  поїду, речі ж я так і не забрала.
- А Саша? Ти ж мала його шукати.
- А я й не передумала. Дві години і я вже тут. До речі, за фото. Ще немає?
- Та є, просто фотки всі студентські у мами. Ми в середу їдемо знайомитись і я тобі обов'язково привезу! Може, все- таки до мене?
- Аліска!
- Тоді, може, перекусимо в нашій кав'ярні?
- Я там так давно не була. Трохи лячно, але побігли!
- Поль, а може разом підемо за речами?
- Не треба, я маю зробити це сама. І зі мною нічого не станеться, чесно!
- Обіцяєш? 
- Обіцяю. А ти не знаєш, там зараз нові мешканці?
- Наврядчи, хазяїн вирішив більше не здавати квартиру, на скільки я знаю.
- Це через мене все.А йому ж так потрібні були ті гроші, що та пенсія - мізерна...
- Поль, не зважай, кажи краще, де сядемо.
- Давай, отут коло вікна. Це був наш улюблений столик з Деном.
- То може не треба?
- Та я вже давно все забула. І рада, що все так сталось. Не було б нам щастя.Не було!
- А він тобі так і не дзвонив?
- Та ніби  ні. Все одно назад не прийму. Я чула, що його батько одружуватись примусив, так що йому не до мене.
- Але ж міг, хоч запитати як ти.
- Та нащо. Кому- кому, а мені цього точно не треба.
- Нам, будь ласка, тістечко з мармеладом і мандаринами. І американо.
- Я вже так скучила за солодким. Виходить три тижні не їла.
- По тобі й видно, подивись як схудла. Нічого нічого, будемо надолужувати, офіціант, нам будь ласка, ще по одному.
...
Ну привіт, мій новий друже. Вибач, що тримав тебе так довго в валізі. Переліт , освоєння сам розумієш. Знаєш, а тут непогано. Я працюю в фірмі, яка розробляє різні нові прилади. У мене відділ невеликий, але вони всі тут такі класні люди. А ще мій шеф українець. Уявляєш? Коли ми вдвох, то говоримо рідною- солов'їною. Так добре і тепло одразу робиться. А ще нарешті, я зрозумів, навіщо мене примушували вчити німецьку в школі. Щоб не був, як опецьок. Хоча по правді, ще багато чого не розумію. Якщо чесно, мені тут дуже навіть непогано! Я здається, трохи щасливий!