Коли сонце сідає...

***

 

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

 

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

 

Ліна Костенко

 

Я сиділа на колінах і дрібні сирітки бігли мені по руках. Вона дивилася крізь мене своїм злотошитим поглядом, і я розуміла, що тієї миті з нього зрів сам Господь. Магдалина… 

– Розлетілися мої ідеї, як ті птахи; поховалися в надрах клятої голови, немов сонце у хмарах, – прошепотіла я до ікони. – Про що ж маю писати тепер? 

Її обличчя злегка всміхнулося мені, але залишилося німим. 

– А втім, кого нині цікавить ця теософія?.. – я махнула рукою, помітивши, як в її погляді намалювався докір.

Тоді я повільно встала з колін, перехрестилася, вклонилася і вийшла з собору.

Весняний вітер огорнув мене прохолодною шаллю, я розкинула руки і побігла йому назустріч. За кілька десятків кроків спинилася на берегу Дніпра. Прихилившись до води, злегка торкнулась дрібних хвильок:

– Вона дивилась на мене так, наче хотіла щось сказати, – прошепотіла я до них. 

«Хіба це все тобі не здалося?» – промайнула тиха відповідь у думках. І справді, моя уява завжди ходила десь поруч зі мною, навіть коли вона була зовсім недоречною. Я повсякчас тільки те й робила, що відмахувалася від неї, як від обридливого ґедзя, а вона все чіплялася до мене зі своїми викривленими баченнями та рожевими крильцями. Ось лишень кілька днів тому образилася на мене і пішла блукати світом, покинувши мене сам-на-сам із моїми недописаними романами. 

– Про що маю писати тепер?.. – повторила до себе.

Потому, задумливо схиливши позір, пішла вздовж піщаного берега. Плакучі верби сягали косами моїх ніг, я лоскотала пальцями їхню зелень, а вони щось шепотіли мені та замріяно гойдалися на вітру. Соловей вже заходився співати: певно, запримітив удалині сапфірову ризу ночі. І жовтотілі світляки закружляли у повітрі, немов маленькі блукаючі зорі.

Та я не зважала. Пустота окрила моє серце. Сьогодні я вперше відчула, що втрачаю себе. Думки мої крилаті вже не здавалися мені такими крилатими, як раніше, і сопілка душі моєї раптом стихла. Я знесилено присіла на старенький прикорень, дістала олівець, кишеньковий записничок, поклала було руку на біленький папірець… але враз відсахнулася. Ні! Ні, немає сенсу писати, коли всередині порожньо, тоді навіть природа з її первісною величчю не врятує. 

А все ж бути митцем – складна справа. Митець бо дотикається до одного з найтендітніших проявів світу – мистецтва, і, як ніхто інший, відчуває його, проймається ним аж до найменшої клітинки свого організму. Він, наче священник, все життя служить незбагненному Прекрасному, аби трохи наблизити його до нашого чорно-білого світу. Але у цьому своєму прагненні митець нерідко губить себе, і тоді вже нічого не поробиш: коли сонце сідає, настає темрява.

– Коли сонце сідає, сходять зорі, – почувся тихий голос ззаду.

Я повільно обернулася. Прозорими очима на мене дивилася старенька бабця. В руці вона тримала ковіньку, таку ж горбату, як і вона сама.

– Коли сонце сідає, сходять зорі, – повторила вона. – А деякі з цих зірок набагато більші, аніж сонце. 

– Яке пуття з цих зір? Їхнього світла недостатньо задля того, щоб осяяти землю, – пирхнула я.

– Чи ж не думаєш ти, дівчино, що зорі сяють для землі? – на її вустах проскочила посмішка Мони Лізи. – О ні, вони сяють для неба, освітлюючи тамтешні небесні шляхи.

– Шкода тільки, що людям до цих шляхів не дістати, – я зітхнула, напрямивши погляд удалину.

– Чому ж? – вона здивувалася. – Хіба те, що людина не має крил, означає, що вона не перната?..

– Те, що людина не має крил, означає, що вона сліпа. А отже вона й сонця направду не бачить, і неба, і зірок… Лише їхні слабкі відблиски.

– А ти? – вона напрямила свій погляд крізь мене. – Ти теж сліпа?

– Так, але я завжди буду ближчою до істини, ніж інші, – байдуже кинула, – маю бо хорошу уяву.

Вона наблизилася до мене, поклавши свою висохлу долоню на мою.

– Уява – це лише прояв нашої душі, який ми здатні збагнути. Істина не в ній, а в тому, що криється за нею, – власне в душі. Душа істинна тоді, коли вона кохає… – вона задивилася на мене Магдалиновими очима, ніби пронизуючи мою плоть сотнями списів.

– Хто ви така? – раптом вирвалося з моїх вуст.

Вона прихилилася до мого вуха і прошепотіла:

– Марія…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше