***

Він спускався з Єлеонської гори. Небо ще не зайнялося вогнем прийдешнього дня, але птахи вже щебетали на весь голос. Він тішився їхніми співами і раз у раз поринав углиб своїх думок. Його хітон палав кольором передзахідного сонця, він притримував його руками, аби той не чіплявся за каміння, а ноги його були босими і від цього трохи подряпаними. 

Надранок прийшов до храму. Там на нього вже чекала юрба допитливих людей, він окинув їх оцінливим поглядом, а після присів навколішки і став повчати. Аж раптом двері з гуркотом відчинилися, і в храм увірвалися розгнівані фарисеї та книжники. Вони миттю привернули увагу всіх присутніх, та найбільше парафіян вразила дівчина, що вони вели її під руки. Схиливши голову, вона смиренно йшла, навіть не пручаючись їм.

– Учителю, – почав старший з фарисеїв, – цю жінку ми зловили на гарячому вчинку перелюбу. За Мойсеєвим Законом маємо тепер побивати її камінням. А ти що скажеш? 

Він глянув на них, але ті, занепокоївшись, опустили очі свої лукаві. І збагнув він, що цими словами вони спокушали його, аби мати на нього оскарження. Відтак повільно підвівся і хитро змовив:

– Хто з вас без гріха, нехай першим кине у неї каменем!

Тоді тяжке сумління охопило всіх, хто почув його слова, і, боячись позирнути на Вчителя бодай одним оком, вони вийшли з храму, лишивши його наодинці з дівчиною. Він відчув її схвильоване дихання і першим наблизився до неї.

– Як звуть тебе, дівчино?

– Маріам, – прошепотіла вона. 

– Звідки ти, Маріам?

– З Магдали.

Вона повільно здійняла вічі, і їхні погляди зустрілися.

– Те, що вони сказали про тебе, це правда?

– Вчителю, – її зелені райдужки, здалося, стали ще більшими, – хіба ти їм повірив?

– Маріам, я вірю тільки своєму серцю, – відказав той. – А воно велить відпустити тебе з миром. 

Вона ж стояла непорушна і дивилася на нього.

– Чому ж ти стоїш, Маріам? Йди.

– Моє серце велить мені лишитися, – зронила вона. – Дозволь, я його послухаюся.

Він лагідно взяв її руку в свою.

– Маріам, чи була ти коли-небудь у Гефсиманському саду? 

Вона заперечно хитнула головою.

– Ходімо туди. Там духмяні квіти, і ажурні тіні, і птахи ніколи не змовкають…

– Ходімо, – поквапила вона, і по хвилині заклопотана вулиця вже зустрічала їх галасливими натовпами людей.