Коли вигадка стає реальністю

1

- Ну, Андрію, давай краще в Туреччину чи Грецію,- сказала я. А справді, я не хочу в село.
- Карино, - сказав мій майбутній наречений. - буде і Туреччина, і Греція, але після весілля, а зараз думаю, що краще залишитись в Україні. Якщо ти не хочеш я можу сам поїхати.

Мені не подобається коли він так говорить.
- Ні, Андрію, я б з радістю, але на цьому тижні я маю пофарбувати волосся і піти на манікюр.
Мій красивий шатен з карими очима підійшов до мене, взяв мене за підборіддя і поцілував.
- Навіщо твоє чудове чорне волосся фарбувати? Ти в мене сама красива. А твої сині очі просто забирають всю увагу на себе і на манікюр ніхто не звертатиме уваги.
- Ти певен? - сказала я і стала навшпиньки, щоб його поцілувати.
- Так,- хлопець ніжно обійняв мене. - То ти їдеш?
- Добре, але тільки тому, що для тебе це важливо, але мені потрібен  інтернет. Як я буду вести свій блог? 
- Думаю, в тебе буде самий ексклюзивний блог, про життя в селі.
- Ну, добре, я згодна.

А тепер хочу розповісти вам, що до чого. Через місяць у нас весілля і Андрій хоче поїхати в гості до бабусі познайомити її зі мною. Батьки наші знайомі вже давненько, а от з бабусею ще не довелося. Якщо йому це так важливо, то я тільки за.
- Андрію, коли і чим їдемо?
Сподіваюсь, це буде нескоро і на нашій машині.
- Завтра зранку, не переймайся, на нашій машині, хоча потягом було б доречніше.
- Тільки не потяг, - це просто кошмарний сон для мене. "Укрзалізниця" в моїй пам'яті залишила не дуже приємні спогади.

А зараз починається саме цікаве: що брати в село?
На жаль, я не знаю. Але Андрій правий, мій блог буде цікавим. Хоч щось мене радує.

Ранок. Настало те, чого я не хочу. Дорога довжиною в 5 годин. Це просто вічність. Оскільки це ідея Андрія, то він буде за кермом. А я посплю.

Так, я ще не вирішила, що мені вдягнути. Візьму білу футболку з логотипом "Nike", джинсові шорти і кеди.
- Карино, я вже готовий. Їдемо?
- Так.
Ми пішли до автомобіля. Радію, що не доведеться покидати цей чудовий Lexus, на користь "Укрзалізниці". А всі пригоди тільки попереду. Знала б чим це обернеться, залишилась би вдома. 

Спочатку я спала, а потім, коли на дорозі з'явились якісь ями це було неможливо. Чим далі від Києва, тим екстремальніше ставало. Андрій мав рацію, треба було їхати на потязі, хоч це не кращий варіант.
- Андрію, як довго ще їхати? - жалібно спитала я.
- Десь годину. Ідея їхати машиною не така вже й хороша, - відповів він і поклав свою руку на мою.

Зніму трішки сторіз, поки інтернет тягне. Цікаво, чи вгадає хтось де я? Думаю, що ні. 

Єдине, що мені тут подобається - краєвид. Він просто неймовірний. Мабуть, Андрій буде змушений стати фотографом, замість програміста.

Ще трохи суцільного жаху для мене і ми вже в селі. Знаєте, ще непогано. Я уявляла старі побілені хатинки з солом'яним дахом, а натомість тут охайні одно-двоповерхові будинки. 
- Кохана, ми на місці! - із захватом сказав Андрій.
Бабуся для нього багато значить, раз він з радістю приїхав сюди. А мені теж подобається, буде багато крутого контенту для блогу. 
Ми заходимо на подвір'я. Перед будинком росте безліч різних квітів, курочки ходять туди-сюди, а з іншої сторони великий сад, декілька сотень метрів звідси видно річку. Збоку є город, немалий город. Нелюбов до городу в мене з'явилась завдяки мамі, вона раніше обожнювала поїхати на вихідні на дачу, де тільки їй було цікаво. А я в той час придумувала тему блогу, тоді ще починаючого блогу. 

На порозі будинку зустріла літня жіночка, невисокого зросту, яка відразу обійняла нас. Вона дуже привітна і мила. 
- Привіт, бабусю, - з радістю відповів Андрій, поки його не задушили в обіймах. 
- Андрійку, чого ти не сказав, що приїдеш з нареченою? - бабуся поглянула на мене з ніг до голови. 
- Доброго дня, я Карина, - ввічливо привіталась я. 
- Я Іванна. Заходьте в будинок, не будемо ж на порозі стояти. 

Будинок не дуже великий, але затишний. І з кухні чути запах пиріжків. Випічка - це єдине, що я люблю всією душею, не рахуючи Андрія. 

Коханий заніс наші речі до кімнати і повів мене перекусити з довгої дороги. Бо останнє, що я їла це був йогурт на сніданок.

Мабуть, тут я наберу декілька зайвих кілограмів, зате мій блог буде про те, як повернутись у форму. 

Іванна просто чудова господиня. Цілий стіл був заставлений безліччю традиційних українських страв. Просто страшний сон для фітоняшок, які дивляться мій блог. 

До вечора ми спілкувались з бабусею Андрія, яка розповіла багато захопливих історій і насварила мене, що її внука голодом морю. Знала б ще хто кого голодом морить. Навпаки, коли я хочу замовити піцу, він каже, що це шкідливо для моєї фігури. 

Вечір здивував мене ще однією дивовижною новиною. Я не можу спати з Андрієм в одному ліжку, бо ми неодружені. Ну жах. Просто спати. Ой, відчуваю далі буде ще цікавіше.
***
Як я хочу ще поспати. Але цьому ненормальному півню цього не поясниш. Ну як так? Тільки перший день і вже так починається.

Я роздивилась кімнату. Побілені стіни, старенькі серванти з не молодшими сервізами. Старенький диван і ліжко.
- Доброго ранку, кохана,- Андрій уже давно не спить.
- Доброго ранку, - з більш-менш щасливим виглядом відповіла я.
- Як спалось без мене?- мої губи вкрили ніжним поцілунком. 
- Не дуже, хочу з тобою, - сказала я, легко потягнувши його до себе за комір футболки.
- Моя маленька. Ти ж розумієш, бабуся вихована трохи не так, як сучасне покоління і оскільки, ми в її домі, то мусимо дотримуватись її правил,- він побачив моє ображене обличчя і додав. - нічого, я щось придумаю.
- Ось так краще,- здавалось, моя посмішка сягає вух.
- Іди снідати, - ласкаво промовив Андрій.
- Люблю тебе!
- Я теж, маленька.
Сніданок був божественний. Млинці з яблучним варенням так і танули в роті. Шкода, я такі готувати не вмію, думаю, що навчусь.
- Це Андрієві улюблені млинці, - додала Іванна, яка бачила моє задоволене обличчя.
- Я маю навчитись їх готувати, - завзято відповіла я.
- Добру невісточку обрав внук. Цей рецепт не вийде, якщо не вкладати в нього любові та гарного настрою, - вона посміхнулась, а обличчя осяяла усмішка.
- Так, любов - найкраще почуття.
- Бачу Андрійко має гарний смак. А тебе чекає перевірка на хазяйновитість,- мої очі збільшились рази в два. Тобто, хазяйновитість?- Не бійся, це звична традиція перед весіллям.
- Дякую, що уточнили. Бо традиції я не надто знаю.
- Ось це погано,- вона на мить задумалась. - Раз поснідала, то пішли допоможеш мені на городі,- мій страшний сон стає реальністю.
- Добре, - з натягнутою посмішкою відповіла я.
Вже на дворі до мене дійшло, що потрібно вирвати усі зайві рослини (бур'яни) з грядки. А таких грядок тут десь 15. І це тільки біля помідорів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше