4

З кожним кроком мені в голову почали приходити думки, що це жахлива ідея. Ми ще йшли стежкою в полі, але моє серце стукало, як скажене. Лише зараз до мене дійшло, що я на це наважилась. 

Повний місяць освітлював дорогу. Легенький вітерець здавався не таким і легеньким. Я завагалась. Хоч це просто міф про всю цю нечисть та цвіт папороті, та чим далі, тим більше розумію, ця ідея - безглузда.
- Знаєш, я не надто хочу перевіряти це. Я просто думала, що ніхто не згодиться, тому і пропонувала, - сказала я подрузі.
- Та ні, все буде добре. Це така традиція. Я певна, що сміливців, типу нас, там буде достатньо,- без вагань відповіла Марічка. - Тим більше, я знаю цю місцевість досконало.
- Ну добре,- а в душі я переконувала себе в тому, що все лише вигадка. Принаймні, зараз я ледь не молилась, щоб усе виявилось вигадкою. 

Я ввімкнула на телефоні ліхтарик поруч з лісом. Чорт, що я роблю... Здоровий глузд помахав мені ручкою ще зранку. 

Тільки ми опинились всередині, Марічка провела мене маленькою стежкою до місця, про яке розповідала
Чим далі, тим більше я відчувала, що боюсь. Мені дійсно не хотілось іти далі, а просто розвернутись і піти. 
- Все, з мене досить. Досить цих традицій, я хочу повернутись,- впевнено сказала я. 
- Та годі, тут ще п'ять кроків і ми на місці,- відповіла знайома. 
- Якщо хочеш, то подивись сама, а я тут почекаю. Не хочу іти хтозна куди,- зупинилась я і склала руки на грудях. 
- Ходімо разом. 
- Разом підемо лише назад! - впевнено сказала я. 
На обличчі дівчини з'явилась дивна усмішка. Вона поглянула на мене з ніг до голови та промовила:
- Ну гаразд. 

Подруга роздумувала чи варто це робити. Я ж сподівалась, що вона зрозуміє, що це тупа ідея та погодиться піти додому. 
- Я не Марічка,- відповіла дівчина, чим відверто шокувала мене. 
- Тобто? - вона хитро посміхнулась та повернулась в сторону, до якої ми прямували. На місці спини було видно кістки та нутрощі. Мене ледь не знудило. Що за чортівня? 
- Я мавка, - відповіло створіння, яке я вважала своєю подругою. 

Всередині усе похололо. Я певно зблідла та на мить зрозуміла, що це не жарт. Мене ж попереджали! Руки почали труситись, я часто кліпала, намагаючись розбачити ту жахливу картину. 

Я повільно відступала назад, та мавка крокувала до мене. Вона змінила вигляд з Марічки на худорляву дівчину із зеленим волоссям та напівпрозорою шкірою, через яку було видно вени та нутрощі. Чесно, все це не для слабкодухих. 

Вона потрохи підходила до мене та посміхалась божевільною усмішкою. Вогник в її болотних очах змушував душу втекти в п'ятки та серце майже зупинитись. Кожен крок нечисті не супроводжувався жодним звуком. Усе наче завмерло в очікуванні моєї смерті. 

Я глибоко вдихнула та зрозуміла, що потрібно тікати. Один ривок і я вже біжу через якісь хащі неподалік. Декілька колод намагались зупинити мене, та я, якимось дивом, оминула їх. Позаду було чути істеричний сміх, який зводив мене з розуму. Жахливі крики відволікали та змушували мою шкіру покритись сиротами. 

Обернувшись назад, помітила, що мавка не наздоганяє мене. Я сперлась на найближче дерево і опустилась додолу, віддихуючись. З очей мимоволі покотились сльози. Я помру. Я не витримаю цього. Мене поховають у весільній сукні, яку я так і не встигла одягнути, якщо, звісно, знайдуть. 

Від цих думок кров холоне в жилах. Я намагалась опанувати себе та зрозуміти, що робити. У голові майнули думки: "Знайди цвіт! Тільки так зможеш врятуватись!". Ця ідея одна з найліпших, але як я знайду цей цвіт? 

В одну мить моя свідомість немов зникла, а перед очима стояла Іванна, яка давала настанови: 
- Повернись назад, там є папороть. Щоб вижити візьми це, - старенька простягнула маленький ножик. 
- Що з ним робити? - запитала я цю проекцію. 
- Ти зрозумієш. 

Усе зникло. На мить здалось, що це сон, але в руці дійсно лежав маленький ножик. У мене вже дах їде. 
Я сильно стиснула предмет у руці, майже до порізу на долоні, але болю не відчула. Тіло наповнилось впевненістю у собі та я повільно піднялась з холодної землі. 

Оглянувшись за дерево, я пішла назад. Не знаю звідки, але я мала якусь сміливість та впевненість, які з'явились зовсім нещодавно. Мене вже не лякали ні шалені крики, ні страшні силуети дерев, які своїми вітами закривали дорогу назад. 

Я швидко проскочила до того місця, яке мавка мала показати мені. Вся полянка була застелена листям папороті та бутонами. Бутонами! Я взяла телефон і поглянула на час 23:58. Зовсім скоро вогняна квітка з'явиться. 

Коли я підійшла до найбільшого бутону, то десь поряд почула шурхіт, зверху щось закричало, а збоку невідоме створіння пробігло біля кущів. Серцебиття знову прискорилось, та заспокоїтись я не могла.

Перше, що спало на думку - окреслити круг навколо себе і майбутньої квітки ножем. Тільки круг майже був намальований, звідкись якась чортівня бризнула на мене водою, але відмовитись від цього я не могла. 

І ось настав довгожданний момент, від якого залежить моє життя. Бутон сповнився червоним світлом. З самого вершечку почав з'являтися промінь, який поступово збільшувався та досяг такої яскравості, що можна було осліпнути. Правою рукою потягнулась до вогненної квітки, яка уже розкрилась. Сім пелюсток червоно-оранжевого кольору, обрамлені жовтою тоненькою стрічкою по краям - ось, яка ця міфічна квітка, трохи схожа на лілію. 

Я маю лише декілька секунд, щоб зірвати її, бо вона поступово починає темніти, що значить - часу зовсім обмаль. Тільки ця дивина опинилась у мене в руках, то я оглянулась і зрозуміла, що зараз саме час іти на пошуки виходу звідси. 

Як би мені не було страшно, я мушу спробувати знайти вихід. Я побігла в те місце, звідки прийшли я і "Марічка". Залишилось згадати, в яку сторону село. Уже на місці я обійшла усе в пошуках хоч якогось орієнтиру. Нічого, лише шурхіт, стукіт серця та якесь завивання. 

Ноги підкошувались від страху. Я оглядалась на всі боки, але бачила лише темряву та якісь силуети, які оточували звідусіль. Здається, я згадала звідки ми прийшли та швидким кроком пішла в ту сторону, щоб пошвидше забути усе це, як страшний сон.