5

Я почала задихатись. Повітря наче зникло. Я дивилась на мавку, яка ще більше здавлювала моє горло своєю кістлявою рукою. В одну мить в очах потемніло та я почула голос Андрія:
- Карино! 

Я повільно відкрила очі. Я в кімнаті, а поруч переляканий Андрій, який дивиться на мене, як привида.
- Як я тут опинилась? - вираз обличчя чоловіка став зовсім незрозумілим.
- Ти нікуди й не ходила.
- То, що оте все - сон? - прохрипіла я і подивилась навкруги. Дійсно, кімната, коханий і я, немає ніяких мавок та іншої чортівні. Мені аж легше стало, це лиш сон.
- Що тобі таке реалістичне наснилось? - не переставав допитуватись хлопець.
- Наче мене якісь створіння заманили в ліс. Я мусила знайти квітку папороті, але мене вбила якась мавка.
- Менше тобі потрібно вірити в різне таке.
- До речі, куди ти зник на святі?- почала випитувати я. 
- Мене там і не було, як і тебе. Ти після того, як прийшла від Марічки, просто заснула з якоюсь книжкою в руках, - я взагалі заплуталась. Що з цього реальність, а що вигадка? 
- Ну і добре, я спати,-миттєво промовила я та лягла назад в ліжко. 

Це лиш сон! Я не вірю! Я дійсно була там. Чорт, усе змішалось. Тепер потрібно відділити, що ж було насправді, а що лише витвір моєї уяви. 

До ранку я очі не зімкнула. Я знаю, що дорога довга і варто було б поспати, але я не змогла. Я боялась продовження того сну. Весь час згадувала погляд болотяних очей та божевільну посмішку, а кістляві пальці, які здушували шию так і виринали в уяві. 

Щоб уже точно не спати я пішла у ванну, привести себе в порядок. Відображення в дзеркалі мене налякало. На шиї ледь помітний синій слід від чиїхось рук. То це був не сон? Я часто кліпала намагаючись зрозуміти це мені здається, чи ні. Я намагалась згадати ще щось, що могло вказати на те, що це правда було. 

У голові виринув спогад. Біль... Коли я стиснула ніж. На правій долоні було видно тонесеньку смужку подряпини, зовсім свіжої. Тепер я точно в глухому куті. Що це і звідки? 

Я повернулась в кімнату, де Андрій уже збирав речі. Мені дуже хочеться якнайшвидше поїхати звідси. 
За сніданком на мене якось дивно поглядала Іванна, от чесно, вона наче щось знала про це все. 
- Щось не так? - запитала я поглянувши на стареньку. 
- Ні, все добре,- вона на мить відволіклась, а потім додала. - Як гадаєш, то сон чи все ж реальність? 
Я подавилась кавою і пролила її на себе. Чорт, мою сукню зіпсовано. Звідки вона знає? 
- Не знаю,- відповіла я відкашлявшись. 
- Обережніше, - сказав Андрій. 

Весь ранок Іванна дивно посміхалась, наче натякала на свої слова: "Нехай ти поки вважаєш це вигадкою, але в один момент це може стати реальним. Не випробовуй долю, бо може не дуже добре це закінчитись." 

Нарешті ми покинули село і я полегшено видихнула. Чесно, я налякана, бо досі не знаю, що то було. Зате я назавжди зрозуміла, що не варто лізти в те, що не знаєш та не віриш. Бо коли вигадка стане реальністю не знає ніхто...
 

***

А ось і прийшов фінал цієї історії. Взагалі, я вперше пишу оповідання, тому можете судити строго, а можете ні. Я не знаю чи справило воно на вас враження, але сподіваюсь, що так. Від ваших вражень залежить чи я надалі творитиму в жанрі містика/жахи та чи повернусь до української міфології. Дякую усім, хто читав ♥️. 

Побажання та критику чекаю в інстаграм @oleksandra.kushnir_writer

                                Ваша, Кушнір Олександра