Коли Янголи поруч

6

Вересень видався найважчим. Я почувався, як порожня фізична оболонка, поповнивши статистику тих, хто зневірився в житті. Сидів там, де зазвичай сиділа Еріка, виразно бачив її перед собою у своїх спогадах. Це була хоча б якась втіха, дарма, що несправжня. Та так мені здавалося, що вона близько і навіть Карамелька не проганяла мене. У ті дні, коли на серці дощило, я змінював місце. А потім мій смуток витіснив вир буднів пересічного студента. Насичена програма, підготовка до КРОКу. На розваги геть не було часу. Крім того, мене перевели на державну форму навчання, демонструючи усім, як багато важить для студента наполегливість, та ставили у приклад таким невігласам, яким нещодавно був я сам.

Після Нового року я помітив, що заспокоївся. Я й досі кохав Еріку, втім, її відсутність була скоріше благословенням, аніж карою.

У кінці травня Макс освідчився Діані й не міг повірити, що одружується першим. Я звісно, порадів за них. З Діаною ми теж порозумілися. Я вибачився, а решту вона зрозуміла сама.

Ось так, підтюпцем, ми прибули до літа. І хоча в емоційному плані цей рік видався одним з найважчих, в роботі він був найпродуктивнішим. Ми успішно здали КРОК, який після таких патологічних штурмувань бібліотеки та підручників став для мене звичайнісінькою формальністю, не більшою, як підпис у журналі поштового кур’єра.

Потім ми обирали спеціальність. Я чомусь вирішив стати хірургом. Зізнаюся, цілив навмання. Про Еріку нічого не чув, не розпитував свідомо. Та на порозі стояв липень – місяць особливих сподівань, і мій розпач змінився надією. Я знав, що буде боляче, та прагнув хоча б побачити її. Бодай разочок. Хоча б на хвильку.

  • дня Макс покликав мене вибирати обручки. Ми заїхали в ювелірну крамницю, знайшли, що шукали, а тоді задоволений Макс потягнув мене на легкого дрінка та каву. Я трохи опирався, бо від надмірних доз кофеїну став помічати у себе тахікардію, втім, він був неперевершеним майстром переконувати. Ми сіли за столик, я глянув за вікно й тільки тоді збагнув, що це будинок, де жила Еріка. Я не хотів псувати радість другові своїм ремствуванням, тому несміливо приміряв його обручку. Втім, виявилося, його не так легко провести.

- Ще досі думаєш про неї?

Я не відповів. Тільки без мети вглядався у метушню під її під’їздом.

- Не мені давати такі поради, та може б ти завів собі дівчину? Кажуть, це допомагає забути стару любов.

Отож бо! Стару любов. А мої почуття навіть нещасливим коханням назвати язик не повертався. Якась злорадість долі. Та й не вірив я в те, що зможу забути Еріку, хоча у моєму випадку амнезія скоріше була б рятівним засобом, аніж фатальним діагнозом.

Утім, я розумів, що Макс правий. Мені перевалило за 23 й, хоча за мірками моєї мами я ще зовсім дитя, для мене це був певний рубіж зрілості. Після Еріки я не заводив стосунків, бо не уявляв поруч нікого, окрім неї, не хотів оскверняти свої почуття випадковими розвагами. Та моя добровільна абстиненція не могла тривати безконечно і я розумів, що треба рухатися далі. Почати правильне життя.

Без неї.

За вікнами трохи нахмурилось, хоча в повітрі стояла немилосердна парильня, ніби в печі для плавлення твердих тіл. Ближче до обіду юрба, що складалась з галасливих дітлахів та бабусь-пліткарок, розійшлася, а на спорожнілій вуличці, в тіні кипарису, припаркувалося невелике жовте Peugeot. Я підвівся, інтуїтивно відчуваючи неминуче, а тоді зівався з крісла й кинувся туди. Так, я був шаленцем, бо ж навіть не дочекався, хто вийде з машини.

Та це й не було потрібно, бо я знав – у ній Еріка. Ідентифікував її на чуттєвому рівні й не помилився. А поки біг, спотикаючись до порогів, вона встигла вийти та увімкнула сигналізацію. Моя поява на дорозі, ніби з під землі, для неї виявилась несподіванкою і я б не ризикнув стверджувати, що приємною. Побачивши мене, вона зблідла. Я навіть думав, зараз втратить свідомість. Одначе, граційна дівчина з хвилями янтарного блиску на спині лишень нервово посміхнулася. Я списав цю напругу на незручну та тісну сукню, та безсоромно торкався її поглядом. Цілував очима її очі, подумки пестив у різних місцях, забувши про пристойність. Почувався останнім чувирлом, втім, не міг зупинитися.

- Гарна машинка. Придбала на стипендію? – сховавши руки в кишені, випалив я й одразу ж пошкодував. Це був не той початок розмови, з яким я сюди поспішав.

- Це подарунок.

- Повертаєшся додому?

- Тільки, щоб оформити документи на перевід та зібрати деякі речі.

Я підійшов ближче. За рік вона майже не змінилася, от тільки волосся, що стало барометром наших розлучень, знову прибавило сантиметрів і тепер сягало рівня стегон. На її обличчі помітив трохи гриму. Сап’янові босоніжки на підборах та смарагдова сатинова сукня додали їй стрункості. Парфуми вона також змінила.

- Велике місто забирає кращих?

- Ти переслідуєш мене?

Вона ледь стрималась, щоб не заплакати.

- Ти не повіриш, та я не шукав тебе. Звичайнісінький збіг обставин.

Я знизав плечима, а на горизонті, як підтвердження моїх слів, показався Макс.

- Ми були в кафе, просто теревенили, - я показав рукою в його сторону і помітив, як Еріка зосередилась на цьому русі. Точніше, на моєму безіменному пальці, на якому до сонця за хмарами зблиснула обручка. Чорт, я ж зовсім забув про неї. Та замість того, щоб звільнитись від чужої цяцьки, я винувато посміхнувся. Висновок Еріка зробила без моєї брехні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше