10

Травневе сонце мало стати заключним акордом моєї інтернатури. Я й сам не помітив, як швидко збіг той час від зими до літа. Праця так захопила мене, що іноді я навіть ночував у своєму робочому кабінеті. Раз чи два у мене гостював Гай, проїздом, коли навідувався додому. Виглядав щасливим, бо у Ліани та Юліана все склалося дуже добре.

- Бог вділив їй щастя, от і про тебе не забуде. Йому не шкода, - підбадьорював мене Гай. А сам я дедалі менше вірив у щасливий кінець нашої з Ерікою історії. Особливо, коли поруч вертілася така дівчина, як Кіра.

За останніх пів року наші з нею стосунки розвивалися за схемою гармонійного ладу. Ми подружилися, однак, це зближення можна було назвати зв’язком скоріше кревним, аніж романтичним. Вона чула тоді нашу розмову з Ерікою й від того часу більше не норовила мене спокусити. Навпаки, допомагала у справах малих та великих, а особливо переходити через сірі будні мого життя без Еріки. Навіть розшукала її для мене. Прийшла якось вранці, одразу після Різдва, й сповістила, що Еріка проходить інтернатуру на станції швидкої допомоги у містечку, що за 25 кілометрів на північ від нас.

- Що таке 25 кілометрів для закоханих сердець? Кілька хвилин автом.

Я страшенно розізлився тоді. Не на Кіру, звісно, а на янголів. Вони що, там на небесному олімпі, геть з розуму з’їхали? Тріпочуть своїми крильми та коректують плани нашого життя. Отак всядуться собі за хмарами та й шкрябають пером навмання, а нам тут потім розплутувати. Ну як можна було допустити, щоб ми з Ерікою, зі всіх провінційних лікарень світу, вибрали дві сусідні? Вони що там, геть за нас забули? А ще звуться нашими охоронцями! Усе це пусті балачки, їм до нас глибоко байдуже, інакше б вони знали, що кожна наша зустріч з Ерікою – це маленький замах на моє життя, котре вони, до речі, приставлені оберігати. Отож, кепський ваш план, друзі, от що я вам скажу.

Я не став шукати Еріку. Вірив, що ми – приречені одна на одну душі, обов’язково зустрінемося в липні. Вирішив не форсувати події, бо всі мої спроби щось змінити у цьому наплутаному житті, прирівнювалися до намагання з’їсти фрукт, коли він був ще квіткою. Не смачно й не корисно. Подякувавши Кірі за її старання, я повернувся у звичний ритм життя.

Моя роль пасивного оглядача свого життя спершу її здивувала, а потім обурила:

- Не дивно, що вона пішла. Ти ж анічогісінько не робиш для цього, аби її повернути.

Вона, звісно, мала рацію та свого рішення я не змінив.

На початку травня, одного теплого недільного дня, коли вже перецвіла сакура, а в повітрі стояв насичений запах акацій, нічого не віщувало біди. Ми з Кірою зібралися провести цей день разом.

- Сходимо в кіно, пообідаємо в ресторані над озером… І не хвилюйся. Ти не мусиш мене цілувати, якщо не хочеш.

Так, її не назвеш скромною, хоча саме за свою простоту вона мені й подобалась. Причому дедалі більше. Я посміхнувся й прийняв запрошення. „А чом би й ні?!” – подумав я. Тим більше, що й робити нічого: щоденник роботи інтерна заповнив, можна й трохи побайдикувати.

Ми зустрілись біля мого будинку й півдня блукали вузькими вуличками міста, гуляли в парку біля озера, годували лебедів. Поруч з Кірою мені було так затишно і я раптом подумав, що занадто приохотився до її товариства, щоб з моїм від’їздом усе закінчилося, навіть не розпочавшись. Можливо, Еріка була тільки сходинкою до зрілості, а Кіра є тією, котру янголи приготовили для мене, а я через якість надумані умовності навіть не даю нам шансу?!

Я не думав, що буде опісля. Завтра, можливо, навіть пожалію. Та сьогодні все було простіше й коли ми зупинились на місточку через озеро, що видно з вікон моєї квартири, а Кіра саме розповідала мені якусь кумедну історію зі свого дитинства, я взяв її за руку, притягнув до себе й, обійнявши, поцілував. Вона здивувалася, проте відповіла на поцілунок.

- Ти не мусів цього робити, - мовила вона, збиваючись з дихального ритму, коли наші уста роз’єдналися.

- Але я захотів, - усміхнувся я та гадав, що не пожалію. - Початок пречудовий. Як гадаєш? Може, продовжимо у моїй квартирі?

У мене не було жодних непристойних помислів щодо нашого усамітнення, я просто не хотів залишатися сам. Тепер, коли зрозумів, як добре в її товаристві. Кіра глянула на мене з підозрою та за мить посміхнулася, що я сприйняв як згоду. Міцно зловив її за руку і так, як двоє школярів, ми пішли через подвір’я нашої лікарні. Мою душу раптом огорнула така радість, що мені хотілося стрибати.

Утім, і цього разу в янголів на мене були свої плани.

Коли ми проходили повз хірургічний корпус, під приймальне відділення під’їхала машина невідкладної допомоги. Вона поспішала, про що свідчила увімкнена мигальна лампа. Ми з Кірою переглянулися й трохи пришвидшили кроки. Добігли якраз тоді, коли медсестри зі станції швидкої допомоги відкривали додаткові двері, а чергова бригада, причому не з нашої лікарні, на ношах обережно виймала постраждалого. Усі метушилися, поспішали, говорили про аварію, щось вигукували… Молодий лікар, що вискочив з машини, гукнув мене для підмоги. Я підбіг, схопив ношу за один кінець, а коли заглянув всередину кабіни – ой, леле! - мало не впав.

Поруч з постраждалим, притиснувши рану на шиї, що нагадувала шматок м’яса, перепущений через м’ясорубку, з блідим та тривожним обличчя сиділа Еріка. З її закривавленого рукава та таких же червоних від крові сорочки та білого покривала, я зрозумів, що вона пальцями затиснула сонну артерію.