РОЗДІЛ 8 " Наодинці"

Варто було вночі  спати. Темні  круги  під  очима, змарніла  шкіра,   почервонілі  очі  — ось  наслідок    невпинних розумів  про  сьогоднішній  день. 

 Проводжу  долонями по  шовковій тканині,   що елегантно   спадає  по округлому  животику.  Одяг  на мені  вишуканий. Світлі  штани    неймовірно  прикрашають мою фігуру,  вдало  приховуючи  недоліки вагітності,  а   дрібні  квіти   на блузі  додають  образу  романтичності.  Легенько  поправляю  неслухняний  локон. Він  об’ємним  завитком  спадає  на  обличчя  та  грудну  клітку і  край мене  дратує. 

Хоча  нервує  вагітну  Алю все,   бо з хвилини  на   хвилину  я  зустрінусь   з  минулим  в  особі  Гриньова.  Вчора  чоловік, оцінивши мій  стан,    нічого  не розпитував  про  дитину. Але у квартиру  напросився,  безцеремонно  оглянув     ванну  та  кухню,   намагався відшукати сліди    мого віртуального співмешканця.

 Цікаво,  що йому  вдалось  дізнатись   за ніч?  Якщо здобув  докази  свого батьківства, уявлення  не  маю, як  діти  далі.

Кошусь на  годинник,  стрілки якого   показують  восьму  тридцять. Пора  виходити, бо запізнюватись  на власне розлучення,  мабуть,  не  гарно.  На останок  перевіряю вміст  сумочки:  записник,  косметичка, ліки про всяк  випадок,  документи. Стоп!  Телефон! Я  наче  клала   його всередину…

Поспіхом пробігаюсь  по  квартирі. Гаджет як  крізь  землю провалився. 

— Небо!  Я  ж  не вийду  без  телефону! — панічно  передивляюсь   постіль. На  щастя,    хтось телефонує. Тиха  мелодія  розпливається   кімнатою з- під ліжка.   Я  навіть  радісно викрикую,  намацуючи  рукою    пропажу.  І  коли  встиг випасти?

На екрані   висвітлюється  невідомий  номер.   Я  ж сподівалась,  що турбує  Оля  і  була готова   щиро подякувати  за таки  вчасний  дзвінок.   

А  тепер,  дивлячись   на  цифри,   серце моє  надривно   стискається в  крихітну  грудочку. Щось  неприємне  лоскоче  під  ложечкою,  натякаючи  не  звертати уваги на  виклик.

— Суд, — важко  протягую,  здогадуючись  кому я  ще потрібна. — Слухаю, —  говорю якомога  серйознішим  тоном, натиснувши  зелену слухавку. По  той  бік  зв’язку  на  долю секунди  западає  тиша.  А  тоді  приємний  чоловічий  голос, який   видається  напрочуд   знайомим,  запитує:

— Алю,  це  ти? Доброго ранку.

— Так, я.  Але ваш номер у  мене не записаний,  тому,  будь  ласка,  назвіться.  

— Дем’ян.  Ми вчора познайомились  за  доволі  незручних  обставин. Ти маєш хвилинку?

— А, Дем’ян, — нарешті   пригадую  хлопця  і  полегшено спускаю  пар. — Привіт!  А  звідки  у  тебе  мій  номер? Просто, я  зовсім не  очікувала, що  набереш.

— У наш  час  дістати  номер  телефону  людини  - не проблема. Тим  паче,  що твої  дані  були у  поліції.

— Справді? — відверто  дивуюсь, адже  вчора  з Гриньовим  залишали  контакти виключного його адвоката.

—   Кілька хвилин  тому  мене потурбував  слідчий  і  сказав,  що потрібно приїхати у відділок  для  надання  показань.   Я пообіцяв супроводити потерпілу  й  випросив  номерок.  Як  почуваєшся? Зможемо розв’язати  це  неприємне питання  у  найкоротший  термін? 

Хлопець  говорить спокійно і  наче справді  цікавиться  моїми справами.  Стає  соромно  за раптову втечу  з кафе, тож  вирішую  піти  на  зустріч.

—  Все  добре. Я  вже заспокоїлась  і  не так   болюче пригадую пережиті  моменти. Величезне дякую  за  все.

— Припини. Ти  вчора  так  швидко  зникла.  Я  подумав,  що  після  сильного стресу  сталась  неприємність,  або  ти поїхала   в  пологовий. Приємно чути  про   хороший  настрій  і   бойовий  дух.  Скажи адресу  та  о котрій  за   тобою  заїхати? 

— Дем’яне,  зараз,  на  жаль, маю   нагальні  справи.    Мене  чекають в  іншому місці й   не прибути туди я  не можу,  — поспішаю  коректно  відмовитись від  ранкового походу в  поліцію.

—  У такому  наразі,  звільнившись,    зателефонуй.   До  речі,  я  винен тобі  склянку соку. Минулого  разу  не вдалось  пригостити.   Чекатиму  дзвінка. Гарного  та  вдалого  дня! 

— І  тобі, — говорю,  відчуваючи  на  душі    надокучливе   тремтіння.    Дем’ян  наче   хороший  хлопець,   але   ми занадто мало  знайомі,  щоб   йому  довіряти. Звісно, врятував,  допоміг,  турботливо  поцікавився  самопочуттям… Та все  ж чужий.

Зволікати  більше  ніколи.   З помешкання  буквально  вилітаю й  похапцем  дістаюсь зупинки  громадського  транспорту. Від мого  будинку  до  суду  їде пряма  маршрутка,  тож однозначно встигну.  Мені нічого  хвилюватись.

Нічого!

Однак  тіло  проймає  холодний   озноб,  який  заважає мозку нормально  мислити.

Серце тріпоче,  немов у  нього   ввігнати   з десяток  розпечених  голок.  І в кожної голки  лишене  одне  ім'я  — Олександр.  Що сказати?  Як  поводитись?  Як  втриматись і  не  розплакатись? 

 Телефон  оживає сповіщенням  від   Олі.  Дівчина  надсилає    смайлик  з двома  сердечками замість очей  і   красномовний  надпис: «Голову  вище. Я  тебе  люблю».

«Дякую», —  пальці швиденько вистукують відповідь. Таки  з подругою мені  пощастило. Вона ніколи не полишить у  біді й  завжди спробує знайти вихід.