РОЗДІЛ 10 "Зізнання"

— Алю,   зачекай!

Величезна   долоня   Гриньова  обхоплює мою руку вище ліктя. Легким ривком  чоловік  зупиняє  та   розвертає  обличчям   до себе.  У чорних очах  кипить  буря,  а   вигнуті  догори  брови   видають  лють.

— Відпусти, Сашо!  Мені  ніколи.

— Будь ласка,  заний вільну  хвилину. Нам потрібно обговорити   наше майбутнє. 

— Яке майбутнє?  Через три місяці  зустрінемось   й  офіційно скажемо один одному  прощавай. А до того часу  пропоную  не бачитись, не розмовляти і  не отруювати  життя  своєю присутністю.  Раніше справлялись  на відмінно,  тож і  далі   старатимемось.

— Не рубай всі кінці.   Прийми мою допомогу.

— Ніколи! — карбую в  обличчя та  силою вириваю  руку.  Я  не потребую   нічиєї  допомоги,  я  прекрасно справлюсь сама.

Гриньов   ще кілька  разів  викрикує  моє  ім’я,  однак  я  не  озираюсь і  тікаю  у  напрямку  зупинки,  де гублюся   посеред   перехожих.

— Алевтино,  ти  все  правильно  зробила, — пошепки  промовляю, ковтаючи слова, перемішані зі  слізьми. 

 Тоді чому  так  пече?

Спиною  ніби відчуваю  погляд  колись   рідних очей. Наче  Гриньов продовжує  слідкувати  за своєю колишньою,  навіть коли вона   сховалась у гущавині   люду.

 До реальності  повертає    дзвінок  на мобільний   телефон.  Оля   починає хвилюватись. Хоч  одна  людина у цьому  світі  турбується   про Матроскіну.

— Так, сонечко, — схлипую,  підійнявши слухавку.

— Чому  в сльозах?  Що  сталося?  Вас     не розлучили? 

— Ні, дали    три місяці  відстрочки. Уявляєш, цілих  три місяці  я  буду  Гриньовою. Три місяці!

— Однозначно Олександр Олександрович  постарався. А ти  взагалі  з  ним  розмовляла?

—  Так, просив  вибачення  та    пропонував  жити разом. Він вирішив,  що після  пережитого,  я   зможу  все  забути і    прибігти  за  першим  запрошенням.   Я  зараз  розірвусь   від люті й   образи.

— Серденько  заспокойся. Подумай  про  майбутнє   дитину і  візьми себе  в  руки. Гриньов  — сильний, впливовий  чоловік, який  не звик  чути слів  відмови  й  непокори.    Він так  просто  не дасть спокою, тож запасись  терпінням. 

— Ох, дякую! — видихаю. — Хоч  ти не просиш отямитись  і    не втрачати шансу  зблизитись  з   таким рідкісним  екземпляром, як  мій колишній.

— Що за сарказм? —  насторожується  подруга  по  ту сторону   зв’язку.

— Ти  б бачила,  з якою  самовдоволеною  фізіономією  суддя   оголошувала своє рішення. Ніби  вона  не представниця  правосуддя, а  весільна  сваха  на  телешоу.

— Серденько,  не  перебільшуй.   А Гриньов  більше нічого не говорив?

— А мав? —  також  відчуваю  підозру. Навіть   зупиняюсь, щоб краще чути  знайому. Якусь хвилину вона  мовчить. — Він  знає  про  дитину.  Сам сказав,  що батько  моєї  донечки.  Ось так  взяв  і  заявив  в судовому  засіданні.

—  Логічно. Поруч  з тобою  не  було жодного чоловіка.  Впевнена, мій  шеф  цікавився   чи  є хтось  у твоєму   житті.

— Авжеж цікавився,  — хмикаю,  пригадавши  яким  здивуванням  відобразилась   на його  обличчі  вчорашня  зустріч. — Вгледівши мене вагітною,  втратив  дар  мови.  Оленько,  він розчарував мене  до глибини  душі. Олександр — не той  Саша, у якого я  закохалась і за якого вийшла  заміж. Сьогодні  відкрились очі  на  його справжню натуру. Я, дурненька,  стільки часу  страждала  за  фантомом.

— Стоп, Матроскіна. Зараз говорять емоції. Заспокоїшся  — шкодуватимеш,  тож   збав  оберти.   Не можна   перекладати  на чоловіка  всю відповідальність  за  минулі  події. Ми  з тобою також  постарались,  не  розказавши правди. Зокрема  я…

Нічого собі  повороти!  Здається,  цю тему  давно  похоронили. 

— Тобі  нічого   себе винити. Я  мала  безліч  можливостей  пояснити  Гриньову  обставини   мого працевлаштування.  З  іншої сторони,  без  твого втручання,  я  б  не мала Єви. Донечки, на яку  претендує  колишній.

—Алю,   я  не розкрила  йому  твоєї таємниці.  Мовчала, як  риба!

—Що?  — Світ  вертиться    перед очима  і я  дуже  близька   до втрати свідомості. — Ти  говорила  з Гриньовим за моєю спиною?  Коли встигла?  У тебе  ж  маленька  дитина…

Нависає  густа  тиша. Оля   намагається  підібрати слова,  викласти  свою думку    якомога   безболісніше   для   двох сторін.  Серце завмирає.  Що  зараз почую?

— Ми бачились  вчора.  Розумієш,  мене  совість  замучила і    я  вирішила  зізнатись у  підробленні  резюме.

— Зізналась?  — сердито питаю,  відчуваючи,  як  сильно  віддаляємось одна від  одної.  Стільки  років  дружили,  підтримували доброю порадою, довіряли найбільші таємниці. Між лопаток  пече,  наче   дійсно Оля  встромила ножа у спину.  — Подібні  рішення  одноосібно не приймаються.  Варто було  порадитися.

— Виклик  у  суд  геть спантеличив. Я  занервувала.

— Олю,  що ти наробила? 

— Не думаю,   що гірше. Тепер  Гриньов   усвідомив,  якої величезної  помилки припустився. І шкодує,  і  хоче  повернути   втрачене.