Колишня законна

РОЗДІЛ 12 "Вісім годин"

Очікування  є  найбільшим  покаранням   за гріхи.  Тільки,  коли я  так встиг  нагрішити?   Восьму  годину  поспіль  лікарі  намагаються  щось  зробити. Що конкретно,  чи  прийняти  пологи, чи врятувати  мою жінку і  дитину,    ніхто не говорить. Взагалі ці кліті  двері  за  вісім  жахливих  годин   жодного разу  не  прочинились. Сховавши Алевтину  у   яскравій  пащі   операційної,   лікарі   забули  про мене.  Я   кидаюсь  зі сторони в сторону,  наче загнаний   лев, міряю  кроками   білосніжну  підлогу,   торкаюся чолом холодних стін. 

Скільки  триватиме ця невідомість? 

День  плавно і  повільно   котиться  до   заходу сонця.  Я вже нінащо не здатний, окрім як  сидіти  навпочіпки  і  відшукувати смужечки   на стелі.   Телефон  гарячий  від  дзвінків,  а я  холодний  від  подій, що відбувають  в  кількох метрах.  Жанна телефонує  і  засипає повідомленнями, адвокат  Дем’яна    нахабно вимагає  зустрічі,  на  решту  справ  взагалі  забороняю  собі звертати увагу.

Думки  поруч Алі.  Вранці,  побачивши  дівчину  в  калюжі  крові,  я  розгубився.   Вирішив,   хтось   замахнувся  на  її  життя і  сталось  непоправне.  Та у  напівсвідомому  стані  дівчину  не зумів  розпитати.  А  тоді  була  швидка,   огляд  і  госпіталізація.   І  жодних   пояснень…

 Нарешті   двері   прочиняються,  випускаючи  медсестру. 

— Як Алевтина? Що  з дитиною?  — кидаюсь  до  неї,  перегороджуючи  шлях.  — Скажіть,  будь  ласа.

— Пропустіть негайно,  я  дуже  поспішаю, —   працівниця   виривається  та  біжить коридором.  Знову  залишаюсь у  чотирьох  стінах, пропахлих хлором, медикаментами, і хворобами.  Через деякий  час  за дівчиною виходить  бригада медиків. Вони штовхають  спеціальний    візочок,  у  якому  лежить крихітне  дитятко. До його  тільця  підключена крапельниця, обличчя  не  встигаю роздивитись. Працівники  лікарні  буквально  біжать вглиб  коридору. Один з них — чоловік,  що годиться мені у  батьки,  керує процесією,  на  ходу  озвучуючи  назви  препаратів  та   медичні  процедури.

Небо! Що відбувається? Моя  Але народила? Моя  дитина  з’явилась  на світ?  Першою думкою  виринає  бажання  кинутись слідом   та  все з’ясувати,   інша  гадка — залишитись  і  знову чекати, бо Алевтина  залишилася   операційній.   Звідти ж повинен вийти  лікар  та  нормально пояснити,  що  у  біса відбувається. 

Мої  важкі  кроки  вкотре  сколихують  зловісну  тишу  у  повітрі. Прикладаю   край  телефону  до підборіддя.  Кого просити  про  допомогу,   з ким  порадитись?

На щастя,  з   охоронюваного мною  приміщення  виходить лікарка. Втомлено потираючи  очі   та рівно дихаючи  на  повні  груди,   зупиняється  навпроти. Її мовчанка видається вічністю,   яка   за  долі секунди     ламає людину,  вбиває у  ній  віру  на краще.  Я  розумію,  що готуватися  слід  до найгіршого,  та  вперте серце   вірить  виключно у  хороше.

— Що  з  нею? — питаю  тремтячими  губами,  не  пізнаючи  власного,    захриплого голосу.

— Алевтина   Гриньова   ваша  дружина? — для  чогось  уточнює   формальну інформацію.  Окрім  нас у   цьому  коридорі  нікого немає. Киваю  головою та  божевільно вивчаю    найменшу емоцію  на  її  лиці. Однак у   людської втоми  немає  жодних емоцій. — Породілля   втратила  багато крові,  але  нам  вдалось її врятувати. На даний час життю пацієнтки попри важкий  стан  нічого  не   загрожує.

На цій  ноті я   полегшено виштовхую  повітря  з легень.  Головне — жива,  а  здоров’я  ми попаримо.  Стоп,  а як  же…

— Наша  дитина… Вона  народилась… — остання  фраза  не  звучить  питанням. Я натякаю співрозмовницю  продовжити мою  репліку.

— Так,  народилась, і  я  вас  щиро вітаю  з  донечкою. Але… Але   дитя хворе.   Педіатри  констатували  у  неї  внутрішньоутробну  пневмонію.  Наступна  доба вирішальна.  Будьте  мужніми і  вірте.

Лікарка  обертається,  щоб  знову  зникнути в  операційній.  Проте я   опиняюсь  поруч,  загородивши своїм  ростом   дверний   отвір. 

— Коли я  зможу  побачити  дружину? У кого спитати про самопочуття  дочки? Я  щедро віддячую.

— Припиніть, — жінка щиросердно накриває мої пальці, що лежать     поверх руки.  —  До пані Гриньової дозволю увійти  завтра. А  дитину  відвезли в  реанімаційне  відділення.   Ходіть  туди.  Впевнена,  вам   пояснять.

— Дякую, — говорю  одне єдине  скупе слово.  Полишивши  жінку у  спокої, мчусь на  пошуки своєї кровиночки.  Моєї… Серцем відчуваю, що моєї… Рідної…

Відділення  знаходжу   не відразу, тому  що плутаюсь у  лабіринтах  лікарняних поверхів, нескінченних коридорів,   у думках, у   власних страхах і  переживаннях.  У душі  зароджується  відповідальність. Відповідальність  батька  за  свою  дитину.

Нарешті  омріяна  табличка    радує  око.    На посту   натрапляю  на  заклопотану   медсестру, яка  похапцем заповнює документацію. 

—До вас  доставили  дівчинку.

— Гриньова?

— Гриньова, — ствердно киваю головою,   підсвідомо прокручуючи   прізвище.  Моє…

— Зачекайте,  зараз вийде  лікар.

— А можна  її побачити.

— Тільки  через скло. У  палату   заборонено входити.

Та мені  достатньо цієї крихти…   Дівчина   підводить  до величезного вікна,  за яким  видніється   просторе приміщення зі  спеціальними     боксами  для    новонароджених.  Жадібним поглядом  роздивляюся   малюків. Моя  дівчинка  у крайньому  справа  ліжечку. Біля  нього метушаться  медпрацівники. Крізь скло   голосів  не  чути,  але  тривога  буквально передається  звідти сюди.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше