Колишня законна

РОЗДІЛ 13 "Відгомін"

Наступний  мій  ранок  розпочинається  у  її палаті.  Мене нарешті  впускають  до Алі та  дозволяють  почекати поруч, поки  прокинеться.  Підсунувши  стілець  ближче до ліжка,  присідаю і  спираюсь ліктем  на  постіль. Іншою рукою  беру тонкі  пальчики дівчини,   пещу їх,  розглядаю. Доглянуті  короткі нігтики  без  слою  лаку  та агресивних малюнків.  Моя  Аля  акуратна у всьому. Навіть  зараз,   бліда  та  втомлена,  вона  виглядає  красивіше  моделі з  глянцевого журналу. 

— Сонце,  що з тобою вчора  трапилось?  Як  так,  що  не  змогла  доносити  дитину,  що народила  її  передчасно?  Та  що питати. Я сам   винен у  цій  прикрості, я  натиснув,  я  не відступився  і  не  спробував  нормально  поговорити.  Я… Як хто винен,  то тільки я. Сподіваюсь,  ти колись  зможеш мене  пробачити. 

Апарат   монотонно пищить,  показуючи   ритм  серцебиття   дружини.  Він    подібно кату   нагадує  про  помилки, які   ледь не вартували  життя  близьких людей. 

Алевтина  повільно  згинає   долоню.  Ледь чутно,  потім  сміливіше. Безтямним поглядом  дівчина обводить  білосніжну  палату,  мружиться  від  яскравого сонця, що зазирає у  прочинене  вікно. Коли її  очі  впиваються  у мої,  нова  хвиля  шоку відбивається  на  кругленькому  личку.  

— Де я? — питає  потрісканими губами. 

— Не хвилюйся, все  гаразд. Я  зараз повідомлю  лікарю.

Алевтина  висмикує руку  та  автоматично  кладе її  на  живіт.  Втомлені  очі розширюються  від  жаху.

— Де моя  дитина?  Що з Євою? — вона  підривається  на   лікті  та  одразу,  відчувши  біль  в  тілі, відчайдушно  падає  на  подушку.

— Наша  дівчинка   народилась. Зараз вона  окремо, — пробую  втихомирити Матросову. Я  бережно   обхоплюю  дівчину  за  плечі,  проте нариваюсь  на  хвилю спротиву.

— Єва  тільки моя. Вона  моя! Ти забрав її? Ти не смієш! Чуєш? Не смієш! Поверни   дочку, інакше,  клянусь небом, я  тебе знищу. 

Її лють  виливається  у  хаотичні  помахи руками, у  нестримний  писк  підключеного апарату, у  лемент у  палаті.  На  шум   прибігають  медсестра  та  лікар, які  вказують вийти  за  двері. 

— Алю,  я  не забирав  дочку. Вона наша  і  ти  це прекрасно  знаєш, — кричу  з   порогу.

—  Я  ненавиджу   тебе, Гриньов.  Всі  мої  проблеми і  нещастя — це  ти!—  Алевтина виривається   та пробує  підвестись. Краєм ока  помічаю, як   набирають  у шприц  ліки, як  уводять  їх у  катетер. 

Закриваю  за спиною двері,  прислоняюсь  спиною   до холодного полотна.  На чолі  виступають краплини  поту, а  дихання — збите  і  важке —  прорізає  пропахле хлором  повітря.   Матросова  помиляється, але має  повне право так  думати. Я  підставив її,  не повірив, вигнав… Подібне не вибачають… Принаймні я   б  не зміг.

З  палати  чуються  голоси.  Черговий  лікар  робить розпорядження і  поспішає  до виходу.  Я   зустрічаю його  купою  запитань. 

— Пацієнтці  довелося вколоти   заспокійливе, тому  наступні  кілька  годин  вона  проспить.  Коли отямиться,  я  сам  повідомлю   про  стан  дитини. А вам  слід    обдумати, як  надалі  будувати сімейні  стосунки,  тому  що Алевтині  та  немовляті  не можна  хвилюватись. Майте  це на увазі.  Гарного дня.

— Навзаєм,  — відповідаю. Звісно, лікар  не сліпий  та  добре розуміє, у  якій  ситуації  ми опинились.  

Спершу  заходжу  до  донечки.  Годину  тому був у  неї, та   ноги вперто несуть  до крихітки. Кортить побачити,  роздивитись  риси  обличчя, помилуватися   здалеку. Вочевидь,  милуватися  здалеку —  це все, що світить  мені  найближчим  часом,  якщо Матросова  продовжить  займати  аналогічну  позицію. Зламати  стіну  недовіри   буде складно і  чи  взагалі  можливо.

Довго стою  під  вікном, що розділяє   нас  на  два різних світи.  Медсестра  обіцяла  показати доню зблизька,  як тільки вона зміцніє.  Зараз біля  її ліжечка  копошиться  та  ж дівчина. Запримітивши  відвідувача,   жестом  запевняє,  що все  гаразд. Я усміхаюсь кутиками вуст. Мабуть,  бажання  Алевтини   бодай оком  глянути  на   малу,  не зрівняти ні  з чим. Я  відчуваю  те ж  саме, свою рідну кров. І без жодного тесту  на  батьківство.  Його однозначно  не  робитиму,   а зумисне  змушу  дружину  зізнатись.  Змушу повірити  у  мої почуття. 

— Мені  час іти, Єво, — кажу  пошепки. — А ти одужуй. Ми з мамою дуже  любимо тебе. 

В  області   серця   боляче  щемить.   Не хочу  йти. Не хочу.

Та за стінами   лікувального  закладу   чекають  справи. А  ще   син, який  понад  добу не бачив  тата.  Йому   потрібно розповісти і  про  сестричку, і  про  повернення у наше життя  Матросової.

По дорозі  до офісу   телефоном    коригую з помічником  графік  роботи. Деякі зустрічі   переносяться  на  невизначений  термін.   Кілька   днів  слід виділити  на  влаштування    особистого  життя, тож я  повністю  розвантажую   робочі  години.   Розмова  з Жанною,   її  впертим, жадібним  батьком,     неприємне   побачення  з  Дем’яном  Бобрецьким, який  останні  часом  переслідує гірше  власної  совісті,  -  дані  нагальні  питання  не  чекатимуть  вирішення  у  довгому  ящику. Вони, навпаки,  вхоплять  за горлянку  та  перекриють повітря. 

Як тільки   переступаю поріг приймальні,  на зустріч  підводиться стурбована  секретарка. На її обличчі     гримаса  страху і   невпевненості  водночас.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше