РОЗДІЛ 17 "І знову наречена"

Прокручую  у пальцях  листівку. Золотисті  тиснення  гарно переливаються    на  фоні  різнобарвної кольорової  гами.   Вгледівши  записку  у  руках Алевтини,   я спершу  подумав  про  її  подругу.  Ймовірно,      привітала Оля    та  заодно вибачилась  за  розмову.  Та  щаслива  усмішка  на  обличчі  дівчини   свідчила  про    помилковість  здогадів. 

Чоловік.  Однозначно  отримала  подарунок  від  чоловіка.   Вдає   недосяжну,   скривджену,  горду,  натомість тишком-нишком   має   залицяльника.  Прикра  підозра змушує   застигнути  на місці.

Дем’ян! Не  даремно цей мерзотник    завітав  сьогодні  в офіс.

Швидко   розвертаю    листівку  та  очима  впираюсь в  доказ — акуратно виведений  почерк,  який  без  проблем   пізнаю.   Бобрецький  власноручно підписав  подарунок. Знав, що я   прочитаю,  знав,  що  злитимусь і  дратуватимусь.  Негідник  натиснув  на  болючу кнопку.  Вочевидь,  моя  Алевтина  стала  часинкою його   грандіозного  плану  з повернення  крісла  генерального  директора.  Не заслуженого,  до речі,  повернення. 

— Я  з-під  землі  тебе  дістану!  — ричу,  розриваючи картон на  дрібні  клаптики,  які   щосили  жбурляю  в  урну  для   сміття.  — Повернешся  на  свій  райський  острів  перелітною пташкою  без гроша  за душею.  Я  це  гарантую!

Злості  немає меж.  Дем’яна  слід  негайно поставити  на місце,  щоб  забув  про Матросову  та  нашу   доньку,  щоб  назавжди  зник  з моїх очей. 

Запримітивши мене   біля  центрального входу  у   лікарню,  водій  поспішає  прочинити  дверцята  машини.

— Послухай, — спиняю  його, —   ти вільний  на   сьогодні. Я сам  поведу.

— Але ж… — намагається  заперечити та,  наткнувшись  на   холодний  вираз  обличчя,  вибачається  і   йде в  напрямку  зупинки. 

 Вміщуюсь  за  кермо. У  голові сотнями  молоточків  вистукує  голос  Алевтини.  Не  хоче   переїздити  до мене? Добре,  я  знайду спосіб  переконати. Не  хоче   пускати у своє   життя? Нічого,  я  знайду можливість  змінити  думку.  Тільки  зараз   розмажу  по стіні  невдаху – залицяльника. 

Дем’яна  знаходжу  у   заміському   будинку його  батька — хоромах, які   відступив  йому  без волі  Бобрецького – старшого.  У  похмурому палаці, виконаному  в  готичному  стилі,   починаючи  з  першого поверху  і   закінчуючи    третім,  яскраво  світяться  усі вікна.  Здається,  вечірка  у самому розпалі.   Лунає  музика, радісні голоси летять   далеко  за межі  помешкання.   Життя у  стінах вирує  молодістю і   прекрасним  настроєм. 

 Зайшовши  усередину,  замалим  не  давлюсь  хмарами сизого  диму  та   запахом   міцних  алкогольних  напоїв.  Мені на  шию  висне  напівпритомна  дівчина   у  коротесенькій  сукні  та  на височезних підборах. Пропонує потанцювати,  в’ялим  голосом називає пестливими слівцями. 

Бридко…

Відпихнувши  настиру,  намагаюсь відшукати  власника   цього  божевілля.   Якби  старий    побачив  побідний  безлад,   назад  повернувся  б  в  могилу,  у спокій. 

Питаю  в кількох  хлопців,  де   знайти  Дем’яна. Безрезультатно. 

Підіймаюсь   поверхом  вище. Тут також вирують пристрасті. Величезну   залу,   прикрашену  вишуканою,  підвісною люстрою,   перетворили  у  танцювальний  майданчик  для   п’яних   гостей.   Зі  сторони   видовище   ще те.  Наче  ти нормальна людина, котра  втрапила у  світ  під   назвою  божевілля.  У напівтемряві    розшукати  знайомого   важко. Доводиться  впритул  наближатись до танцюючих  і шукати   в  них  риси цього  негідника.  Всім байдуже  до тебе, до твоїх  проблем.   Он  на  дивані дівчина   вибралась  на коліна  представнику   сильної статті і  ось-ось віддасться   йому  просто на публіці. 

Щось у  дамі видається знайомими.  Фігура,  довге світле волосся,  сміх, що  пронизує вуха.

— Жанна? — не вірю  власним  очам. Її супутника   за граційним вигином  спини не видно.  Підходжу  з іншого боку.   — Дем’ян?

Останній   смачно  впивається  у  губи  моєї  майже нареченої,  безцеремонно  забираючись  лаписьками   під коротесеньку сукенку,  яка  задерлась   їй  до  спини.  А Жанна  зовсім  не проти.  Втискається  в  накачані  груди,  ковзає  по  стегнах, видаючи готовність. Двоє  настільки  зайняті   своїми   почуттями, що світ  навколо  не  має   жодного значення. 

Хмикаю,  милуючись картиною.  Бобрецький  вирішив  всіх моїх  жінок  покорити харизмою?  Десь всередині   зароджується  інстинкт  лицаря, який вимагає кров’ю   змити  образу.  На  Жанну  мені  все  одно, а  от  Аля. Слід негайно  поставити    парочку  на місце,  і  не скористатись  даною  ситуацією  — гріх.  Обігнувши кілька   тіл,  падаю  на диван  поруч  мачо.

— Гей,  обережніше! — викрикує  він,  відірвавшись  від солодкої німфи  та  отетеріло  витріщивши  очі. О,  здивування  навіть романтична  темрява  не здатна приховати. — Ти? — запитує,    поспіхом  зіштовхуючи  з  ніг   партнерку.  Своєю  чергою дівчина  мов  ужалена  злітає  на  землю і   заледве  втримує рівновагу,  аби  не завалитись  на  п’яту  точку.  — Що  робиш у моєму  домі? 

— Розважаюсь, — спокійно відповідаю,  розвівши  блаженно   руки. — Привіт, Жанно.  Маєш  гарний  вигляд.

Мій  комплімент  летить  докором.   Колишня   наречена  поспіхом   обтягує  тонку тканину,  поправляє  скуйовджене  волосся.  Помада  на вустах    розплилась, а   косметика  на очах  не витримала  шалених  подій  вечора.  Чесно кажучи,  картина    так собі.