Колохвіум

Колохвіум

Сапер помиляється двічі…

Колоквіум. Слово, ще невідоме студентам-першокурсникам рік тому, нове минулого семестру і страшне та величне тепер. Як тільки воно пролунало наприкінці лекції з матаналізу, у всіх пробігли мурашки по шкірі, окрім, хіба що, єдиного відмінника на обидві академгрупи та пари-трійки закоренілих байдикарів, які бояться хіба що «завалити» на сесії талон «К» і бути призваними до армії. Проте не було жодного, хто би не перемінився на лиці після слів про майбутній «проміжний екзамен», за винятком самого викладача, Ігоря Е-вича: він так само спокійно оголосив наближення колоквіуму, як колись уповноважені особи оголошували заслання до Сибіру.

Півроку тому студенти вже спробували перший у своєму житті колоквіум, і вражень вистачило аж до зимової сесії. Для випадкового слухача, тобто такого, що не вчився на прикладній математиці, це слово і поняття не здавалося чимось особливим; філолог міг би подумати: «Ну, що там, colloquium, loqui — бесіда, розмова: поговориш з викладачем, побазікаєш — та й все», але ж ні! Базікати — справа журналіста чи політика, а математична розмова не може містити жодної «водички», напівправди, «суспільної думки» чи недомовок.

То в чому ж полягає розмова на колоквіумі? Ціль для студента лише одна — довести викладачеві випадкову теорему, що її зазначено на білеті. І знову той, хто не спробував це на собі, скаже: «Ха, одна-єдина теорема? Та раз плюнути!» — і сильно помилиться. Так, історик або інший «зубрилка»  може вивчити формулювання теореми; той, хто відвідував практичні і не повний бовдур, може зрозуміти, про що вона, навіть де-не-де використати її; ще більший «зубрила» зміг би запам’ятати «текст» теореми, але цього не було би достатньо. Точніше, для студента це би здавалося достатнім, але саме loqui у нього б не задалося: що є користі відтворити «механічно», не розуміючи весь зміст? А може, тобі здається, що ти все уяснив, але знайдеться якийсь підводний камінь, що робить теорему неприйнятною без його розтлумачення. Ну, наприклад, ділимо А на Б. Хтось це «проковтне»: ну, ділимо, то й ділимо, а в когось устане запитання: а чому ж поділити можна? Де гарантії, що Б не нуль? От на таких дрібницях більшість студентів і «полетіла» восени, благо, були перездачі.

Ураз ці всі подробиці та відповідні переживання відтворилися в головах прикладників, і після лекції будь-які розмови так чи інакше стали пов’язані з колоквіумом, а найчастіше і тільки з ним. А коли був затверджений список теорем, які потрібно знати, кожен сів за книжки, конспекти і прийнявся повторювати… Ну, як повторювати: дехто не ходив на лекції — таким довелося вчити з нуля, але більшість просто відкрила зошити, глянула на власні рукописи, зойкнула, та й відклала все до іншого разу. Загалом, для студентів є лише два стани близькості контролю: «ще не скоро» та «лихо, уже завтра».

— Ну, що, народ, як готуватись будемо? Хтось насправді збирається все вчити?

— Данило вивчить — це гарантовано!

— Ага! Я от живу з ним в одній кімнаті і завжди відчуваю якусь ауру тяги до знань. Але, на жаль, поза гуртожитком ця його аура чогось на мене не діє.

— Що там не кажи, але, думаю, нікому більше не під силу запам’ятати все.

— Та. Минулого разу ми були недосвідчені, понадіялися легко впоратися — і я-а-ак обламалися! Маємо щось вигадати…

— Коротше, тре писати «бомби».

— О, то файна думка! Хоча багато роботи, але десять-п’ятнадцять балів того варті. Значить, сьогодні ж розпочати, по одній теоремі на день-два досконало проробляти… Хоча, кого я обманюю? Усе буде як завжди: в останні три дні і, мабуть, без сну.

— Що правда, то правда. Кажуть, Наполеон, коли готувався до воєн, спав по чотири години — скоро, чую, ми йому позаздримо!

— Ги, а я вже налаштований на перездачу, але хто зна, бодай, пощастить.

— Як заявляв сам прєпод, колок — це завжди наполовину везіння. Але іноді удачу можна «підкрутити».

— Во-во! Гаразд, розходімося?

— Угу. Усім до зустрічі!

Кілька наступних тижнів навчальний процес в університеті йшов, як зазвичай, а от удома роботи прибавилося. Хоча рівно половина студентів зуміла змусити себе почати щось робити одразу ж, до останньої зустрічі з викладачем перед самим колоквіумом майже кожний підготував принаймні півдюжини «бомб» із тринадцяти необхідних. Був, звісно, дехто чи надто самовпевнений, чи надто ледачий, що не написав анічогісінько, але на таких уже дивилися, як користувач Вікіпедії дивиться на статтю, номіновану на швидке вилучення. Загалом, «бомби» зовсім не зобов’язують себе використовувати, навпаки, під час їх створення можна немало запам’ятати і зрозуміти, зумівши згодом відтворити матеріал і переконати професора, що все правильно. Отже, це було життєво необхідне підстрахування, щось на кшталт бронежилета: недбалого солдата він не спасе, умілому не знадобиться, але бувають ситуації, коли може дійсно врятувати становище.

Здавалося, що «все пучком», і прикладники (за винятком повних халявників) уже потайки потирали руки, сподіваючись на легкі бали, що дозволять трохи розслабитися ближче до іспитів. Та ситуація докорінно змінилася, коли Ігор Е-вич у кінці пари згадав начебто дрібницю, яка для декого зовсім такою не була.

— …А, і ще треба розв’язати таке маленьке організаційне питання: аудиторії, де буде проводитися колоквіум, не надто просторі. Отже, щоб не було штовханини, зробимо так: за десять хвилин ви матимете сформулювати свою теорему, продемонструвати це, а тоді зможете вже спокійно її доводити. Хто не сформулює за цей час, піде геть, бо тоді з’являються великі підозри, що, мабуть, такі люди не готові, отже, нема чого їм займати місце. Зрозуміло?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше